про "славчика"

Взагалі-то найкоротше слово, яким би позначити мою реакцію на такий вияв мистецтва, як презентація автора "славчик", то це слово "шок". По-перше, це шок від геніального поєднання геніальності й ідіотизму. Оскільки це мабуть читатиме сам "славчик", я хочу застерегти, що слово "ідіотизм" вживаю не в особистому стосунку і не в загальновживаному значенні, а маю на увазі ідіотизм як творчий метод та ідіотизм у найстарішому, первісному розумінні цього слова - як невідповідність до домовленої презентаційної норми, до, так би мовити, естетичної конвенції. По-друге, це шок від спілкування з глибокою й давньою культурною , та ні скоріше духовною, або ж тоді вже хай буде духовно-культурною традицією, яка - виялвяється! - досі жива, якщо тільки "славчик" - не сон і не примара, а таки реальна особа, чинний індивід і функціональний елемент громадського життя. Юзерпик "славчика" викликає цілу низку асоціацій, починаючи з латиноамериканських партизанів, а далі, в поєднанні з текстами, саме з партизанами-католиками, послідовниками теології визволення, й вираз обличчя нагадує образи з тих солоденьких, найбільше поширених у тій же Латинській Америці, але не тільки там, у поближній Польщі теж, образів, які власне іконами якось не дуже випадає назвати... якась у цьому всьому є іронія, але не зла, не критично-нищівна, а така, що ніби застерігає: автор не має на увазі жодних особистих претензій. Тексти демонстративно безграмотні, але помилки так доладно добрані, що не викликають відрази, бо не руйнують органіки мови, вони ніби є продовженням мовної стихії, яка не вмістилася в орфографічну, чи стилістичну, чи граматичну чи ще яку з норм. Це все в поєднанні з тематикою викликає тривку асоціацію зі всілякого роду "богогласниками", "духовними піснями", іншими зразками народної поезії духовної та моральної спрямованості, які колись можна було прочитати в рукописних зошитиах із квіточками та хрестиками на берегах, а нині й друковані видання трапляються... рідко, на жаль... Й оце асоціативне поєднання - натяки на старовинний жанр слов'янської народної поезії та на революційно-партизанські мотиви, провокує ще одну думку... Пошуки виходу з того глухого кута, в який забігла культура йдуть давно, висуваються всілякі альтернативи, теоретичних розробок начебто не баркує, а от практичних реалізацій - не дуже. Справа в тому, що будь-яка спроба високочолих митців, що начиталися деборів із бодріярами та гайдеггерів із джемалями, через свою актуальну прив'язаність до так званого "дискурсу", практично образу пожирається тією самою "системою", проти якої вони щиро чи не дуже щиро намагаються виступити. А в разі зі "славчиком" це майже неможливо. Тут два варіанти: якщо це хитрий геній, який випробовує свій метод, то йому взагалі нічого не зашкодить, якщо ж це чудесний релікт недобитої (слід гадати - незнищенної) свідомості, то йому варто забути всю цю маячню, яку я зараз пишу, одразу по прочитанні. Але сподіваюся, що в другому разі це станеться саме собою. Що ж до власне віршів - ой! не маю часу докладно аналізувати, та й не дуже це вмію, пропоную тільки зайти й подивитися на стовпчик заголовків, який сам собою читається як вірш. Ну й наостанок - застерегти, якщо може комусь спаде на думку спробувати "як славчик". Це неможливо. Це або є, або нема.

А ще, про глухий кут, тут хотів сказати не так про методи, стилі й таке інше, як про неподоланну кризу - втрату зв'язку між твором, автором, читачем - усіх трьох між собою. Кризу, яка є не тільки ознакою часу, але й політикою господарів цього світу. Або "того, хто князює в цій воді", як пише "славчик".

Багато що недосказав, не виходить отако імпровізовано і щоб усе докладно. Але може потім. А зволікати й обдумувати теж не хочеться. Ну, знаю, що хтось подумає - та де того славичка, ну читає його півтори каліки. Я не думаю, що це наразі принципове питання...