Ефеби (цикл)

ефеби

до якої ж, мій хлопчику, міг дорости б ти зради,

як цариці підстаркуваті втрачали глузд би!

але ти сам зробив свій вибір, солодкий лузере:

хто не зводить із неба віч, того небо вкраде,

і усім ризикує шаленець, що жодної вади

у собі не вбачав – і дзеркала здіймав на глузи.

до якого ж ти пекла спуститися б міг, безбатченку,

і яких евридік звідти вивести, сонних, п’яних

світлом жовтого дня… але ти не схотів, тиране.

як би ніжно тебе увінчали їх пещені пальчики

асфоделями. нині ж, mon chere, ти нащадкам у спадщину

залишаєш хіба що сузір’я чи, може, гекзаметр.

на камеях, офортах, на глині вологій і просто

на піску виростають манірні розніжені постаті

як отруйні рослини із повної крові землі

ці солодкі вуста посміхаються тіло припрошує

розірватись і вмерти. я знаю, це дорого коштує

та обіцяні пошепки блага також немалі

вчись брехати, як брешуть ці профі, ці різьблені профілі

тінь струнка вислизає із пальців і з-під простирадел

тінь танцює на кінчику голки, ось-ось вона впаде

в шестистопний тартар. їх - тендітних, як квіти засохлі

опусти в свою пам’ять (спи раб мій спи маг мій спи бог мій)

нездійсненність – це пекло, яке нас ніколи не зрадить.

осяйних колісниць недолугі манірні візничі

тонкостанні примари, закохані в себе панічно,

тавромахи, що ременем крила бинтують до пліч,

розчиняються в часі – і я вже не бачу облич,

це ефеби відходять у міф: там, де замість обличчя,

проростає назовні нічим вже не стримана ніч

фаетон

хлопчик солодкий солоний солодкий солоний

мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі

виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне

межи списами трави й гостряками повітря

чадо гірке золоте тонкостанне свавільне

вгору в безодню угору в безодню танцює

панцирний жук колісниці пірнає повільно

й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю. о,

гнівна деметро, не рви своє пишне волосся

повне пожухлої мертвої арніки пижми

падає хлопчик нащадок світила що досі

жодного разу не збочило рух колобіжний

падає хлопчик і висне і падає. тісно

тілу між посвистом вітру і полиском листя

хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне

хлопчик він практик він містик він практик він містик

луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши

омахом полум’я в темне склепіння зірвавши

зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки

пучки востаннє цілують розбещену замшу

тіло засмагле рвонеться розпружиться стане

зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне

тоншає вищає іншає міниться тане

вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне

орфей І

царство тіней, воно значно ближче ніж ти міг подумати

у тумані рибинами ковзають чорні гондоли

в них загорнуті в шовк і мережива гумберти-гумберти

тонкоруких лоліт покривають під танго п’яццоли

де жона твоя? тінь серед тіней і маска між масками

під спідницею ночі усі ми однаково грішні

над туманами міст зауваж перейти і не впасти

ще ніхто не спромігся. – то може б і ти це облишив?

білогубий поете співцю сам ось-ось зефемернієш

ця бруківка ковтне твої кроки відлуння не висікши

де жона твоя, йолопе? чи не в портовій таверні

чи який випадковий матрос її сльози не висушив?

де жона твоя? місто зімкнулося колом, і все ж таки

ти ще мариш, ще ловиш губами молекули видихи

твоя дівчинка певно давно стала схожа на решту

маскарадних повій і принцес. чи ж тобі не огидно?

це край світу. ти чуєш? це наше приватне інферно.

найінтимніше пекло з можливих, де зрештою кожен

зберігає інкогніто. бардику, думаєш, зможеш

свою втрачену зрештою вивести з міста померлих

зняти з неї пропахлі розпустою шати химерні

і без зайвих вагань повернути до себе на ложе?

орфей ІІ

орфею, хлопчику із лірою,

орфею, чуєш знову кроки ти?

це тінь твоя крадеться звіром чи

це фавни ратицями цокають,

чи ліс, ворочаючи корені,

прямує слід у слід безшелесно,

чи хтось у міф ступа з історії

чи у канон з якоїсь єресі?

десь з-посеред людського місива

зовуть її прозорі пальці,

а дзеркала пускають бісики:

“орфею, йди, не обертайся”.

і ранок твій на тебе падає,

як орди золотої сарани,

як злива гостроперих радощів –

не обертайсь, орфею, царю мій.

хоч крила сонця ранять боляче,

іди, розмазуй піт по вилицях,

іди, іди, орфею, сонечко,

вона лишень тобі наснилася.

нарцис

нарцис собі сам наркотик сам собі вена

нарцис він і центр і відцентровий рух він

аби не украли цілунок із вуст припухлих

слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно

нарцис собі кат і він же водночас жертва

нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень

таких ефемерних слід нескінченно мучити

аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві

нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень

і тридцять три серпанки м’якої плоті

хопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім

пастка із напнутих жил і порізів свіжих

туга стріпнулася плесом розбіглись брижі

сам себе пестить і сам собі чинить спротив

з’їсти очима поглядом випити вкрасти

випростати на піску розпростерти в листі

цього себе чи його золотої масті

сонячним променем випрямити на вістрі

нарцис зомліває – не знає хто сам хто інший

нарцис під собою, нарцис у собі і глибше

вивернутий назовні метелик болю

простромлений наче голкою сам собою

ікар

вріс головою в сонце

кидаєш тіні якір

монстри потонуть в мороці

падати буде м’яко

падати буде тепло

в глянцевий синій плющ у

море цей космос тетіс

рух що тебе розплющить

в плюшеві надра тріщин

в золото і меркурій

падати буде іншо

падати буде муляти

сіпатись поза торсом

і з-під лопаток рватися

пам’ять про м’якість воску

це рецидив пернатості

падати буде довго

й ніжно – в бісері поту

в амфору з білим горлом

в сни де немає потім

тіло зім’яте м’ятне

плями на пальцях плюскіт

крові у вухах м’ясо

сонця між губ молюсків

мито морському богу

хвилі покірний раб а

довгі засмаглі ноги

мідні цілують краби

спиною в піну лігши

тихше гойдайся тихше

впавши не плач летючий

море тебе приручить

солодко спи у сон твій

плинуть ліниві риби

кидаєш тіні ятір

монстри потонуть в понті

просто сповільнюй ритми

падати буде м’яко