Самогубство

Такого сильного дощу Ксеня не бачила ніколи в житті. Чи може їй лише так здавалося? Так чи інакше, а погода повністю відповідала тому, що коїлося у неї в душі. Незліченна кількість краплин дощу, що стікали по склі – це ті незліченні краплини сліз, що чекають, аби вирватися назовні і вкрити її очі. Ті страшні, недобрі звуки грому – це звуки, що лунають з її пораненого серця…

Допиваючи четверту чашку кави, Ксеня з сумом поглядала то у вікно, то на годинник. Офіціантка, що мабуть вже давно звикла до таких нічних відвідувачів, запропонувала ще кави, від чого дівчина не могла відмовитись. Вона розуміла, що скоро цей біль мине, забудеться, не лишиться й сліду від нього. Вона розуміла це, але не хотіла його більше терпіти. Її увагу все більше привертало все те, що знаходилось за вікном: сірий асфальт, відлупцьований несамовитим дощем, нестримний потік машин, що поспішають до своїх гаражів-домівок, та міст… Міст вабив її більше за все.

«Невже це вихід? Невже немає способу побороти саму себе і жити далі?» - говорила ще ціла, не вбита горем частинка її серця. Відповіді не було. Ксеня вся тремтіла і від цього їй ставало ще гірше, а ще від усвідомлення свого ганебного становища. Вона ніяк не могла зрозуміти, як дійшла до цього, як з життєлюбної дівчини перетворилася на самогубцю. Вона згадувала свою нещодавню спробу звести рахунки з життям, поглядала на жовтуватого кольору бинта, що приховував порізи на венах, і в голові крутилася думка довести справу до кінця.

Дивно, але Ксеня не звинувачувала в цьому ЙОГО – причину її страждань. «Покидьок!» - скажуть люди і будуть мати рацію, але ж вона кохає цього покидька і ніколи не буде його звинувачувати. Ніколи…

Тремтячою рукою Ксеня прочинила двері і вийшла на вулицю. Дощ ухопив її в свої обійми і закрутив у своєму вирі. Крок за кроком вона наближалася до того заповітного мосту, і з кожним кроком ноги ставали все важчі і важчі. Під звуки автомобільного реву Ксеня перелізла через поручень і подивилася вниз. В якусь мить вона перестала відчувати біль, її серце завмерло, очі зімкнулися від страху. «Так треба» - прошепотіла вона востаннє і кинулася у воду…

* * *

Щороку 1100000 людей в світі зважуються на самогубство, з них 12000 українців. Люби життя! Тобі варто жити!