***

у порту Маранту

нас знайде лиш світанок.

безсоромно навпохап

роздягає він ніч.

рве з обличчя вдови

і вуаль, і одежі

численні, що гаптовані

золотом й блиском зірок.

ціпеніє у шалі раптово.

обезчещена й гола, та втікає

по долам й полям, як вода

із землею зливається.

ну а ранок всміхається

поглядаючи в слід

чорній розлюченій панні...

поціновувач візій і грошей

загубив нашу тишу,

вигнав спокій з душі,

розв'язав язика казкарям

із шинка.

ми ж з тобою смакуємо

правду солону.

кожен крок вже історія,

кожне слово за тост.

А в полях

розпліта вітер коси дівочі,

заграє наче парубок

до молодиць.

що ж ти крутиш і мною й собою,

не присядеш жебракуючий принц.

не знайдеш ти спокою,

всі обнови порвав,

розсипав наче попіл слова.

ох, дурна голова, нашептав

щось у вуха людей,

ті мов п'яні біжать по хатам.

один впав, інший носа розбив,

ніби чорт їх самий поплутав.

налякав всіх старий буревій,

знов сміявся з лісною юрбою

над простою душею народу.

та за сміх той, потрійна плата.

все життя, мов страшний сон.

гей, старий, а прокидатися варто?