Відїзд

Смотри, вот он идет мой поезд

И завтра меня здесь уже не будет

Майк Науменко

Ми знаємо все, ми це місто розбили трамваями,

А квитки у кишенях – зашита в мішок заметіль.

Ми, напевно, когось,

ми, напевно, себе тут шукаємо,

Ми самі нам назустріч вигулькуємо звідусіль.

Ми лягаєм собі під колеса, ми прагнемо вибачень.

Імена – наче мапи старих нездійсненних світів.

У цій мові новій наші душі не матимуть визначень

І, крім того, не матимуть значень уже поготів.

Таке слово смішне “пережити”... А що пережити?

День затягує зашморг повільних убивчих хвилин.

Поїзди так кричать, як чиїсь ненароджені діти,

Учепившися в струм електричних своїх пуповин.

Та нажершися вдосталь осіннього вітру терпкого,

Кожен ангел ще вільний,

ще гідний позбутися крил.

Тут прочинені двері чекають, мабуть, ні на кого,

Або, може, на того, хто їх свого часу відкрив.

Отже шляху нема. І трамваї, курсуючи колами,

Намотали на вус наші може-ще-вдалі шляхи.

Ми народимся знов: безневинними, мудрими, голими,

А життя нам нарізьбить в долонях сумні матюхи.

Ти хоч знаєш, куди нас записано древніми знаками?

У відбитках ступнів – золотаві озера води.

Плачуть очі дощу, плачуть губи дощу перелякані,

І рушає спроквола мій поїзд: ти знаєш, куди?

12:10

10.02.05