На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Совина історія

Фома Пугаляк, 28.01.2010 року



22-45. Вівторок.

Ті чотири надто рухомі клубки, що лазять боком по ригелі, немов броунівські частинки, відбиваючись і переслідуючи одне одного, не такі вже й бридкі. Я б навіть сказав – доволі приємні і милі на вигляд. Мабуть, судження про їх неприємність виникли через те, що більшість людей звикли бачити в них провісників чогось поганого. Та й, звісно, звуки, які час від часу вискакують з дзьобів тих подекуди притемнених кострубатих клубків не нагадують спів поп-зірки, а радше приглушений відстанню звук автомобільної сигналізації. Якщо все й далі так піде, то доведеться з’їсти цих пухнастих жовтооких монстриків. Наразі, допоки є закрутки, приготовані котроюсь дбайливою господинею з верхніх поверхів цього будинку, можу сидіти на горищі і вдосталь їх розглядати. Зараз вечір, тому їх мамуня полетіла ловити мишей, хоча які в біса миші у такому брудному місті.

23-18. Понеділок.

Коли дивишся в об’єктив свого прицілу, то ніби виходиш за людські рамки, накреслені мудакуватим графіком на цупкому папері моралі та поваги до себе самого. Перед тобою відкриваються певні можливості. Звісно ж, не Бог тисне на курок, а людське. Жадібність, помста, нетерпимість. Слова. Кохання, милосердя, взаєморозуміння. Слова. В останніх мало змісту. Про них легко писати, але важко говорити. Отак зараз, дивлячись через неприкриту заслоною дірку зліва на вікні будинку навпроти, як ця білява жінка дозволяє лізти на себе коханцеві, в той час, як її чоловік пішов на нічне чергування, замислюєшся, – невже все так легко й усі, окрім мене, не задумуються про кару, яка чекає десь на іншому світі. Зрештою, той чоловік, про якого ти говориш, міг би бути її братом чи шурином. Хоча який в дідькової матері шурин? Невже легше повірити в те, що це її чоловік, а не коханець? Хто змушує тебе шукати складних пояснень тут, поруч з білявими ще підсліпуватими совенятами, коли дивишся крізь маленьке віконце, призначене радше для голубів чи тих же сов, аніж для спостерігання вікон від нічого робити? І ще. Чи вбив би ти свою дружину, якщо б це вона зараз вигиналась там, за заслоною? Так, не вагаючись натиснув би на гачок. Якщо б у тебе була дружина.

23-42. Понеділок.

Коли все закінчується стиснутою рукою на світлозеленій шторі, переводиш оптику на будинок, крізь відчинене вікно якого вчора вцілив поміж очі тому підстаркуватому сивому чолов’язі. Стискаєш легко „Алекса” і радієш, що твоя гвинтівка гарно пристріляна, бо можливо довелося б навіть зачепити скло повторним вогнем. І твій власний прийом – неприємний нюанс для балістиків – твоя друга „блукаюча”, пущена «плазом» за три секунди після першої, влучної, в рефлектор - титановану залізну балку, забетоновану в підлогу. Конференц-зали мають ту приємну для людини твоєї професії властивість бути заскленими величезними вікнами. Це, мовляв, на семінарах допомагає розслабитися і відчути себе невагомим. Схоже, що проектував їх якийсь колега по цеху. Зараз навіть згадується той пірует, який виконала твоя жертва перед тим, як повалитися на землю. Розкішно вийшло. Тільки от неприємний момент – якась наволоч тебе закрила на цьому горищі.

01-32. Вівторок.

Ставиш справа від запиленого матраца під сошку слоїк з маринованими огірками та усякою різнобарвною мізерією, прикривши кришкою з зображеними на ній помідорами. Підсвічуєш сірником і виправляєш себе – не помідорами, а гарбузом із дурнуватими написами. Влягаєшся, попередньо застеливши матрац старою спецівкою, й обернувшись на хвилю в протилежний кут до малих потвор, бажаєш гарної ночі чи дня чи як їм там, знаючи, що вдень вони, сволоти, не пищатимуть.

06-15. Вівторок.

Таксисти. Якщо і є якийсь вид діяльності, що вимагає солідарності й вміння жартувати – це, напевно, таксування. Вже 15 хвилин чую реготання цих ілюзорно серйозних хлопців і, здається, жарти й легке глузування один з одного та розповіді про нічні пригоди неможливо вичерпати. Вночі совенята, вдень таксисти не дають поспати. І хоча знаєш, що зараз три чверті з них підуть відпочивати після нічної зміни та не радієш тому факту, адже вдень тут все одно нічого робити – хіба тільки спати й далі легко підважувати двері, уникаючи шурхотів знизу. Авжеж, думаєш, зараз можна і розслабитися – ніхто вже тебе не шукає. Якщо і могли, то вчора. Сюди, матюкаючись про себе, міг би по драбині піднятися якийсь сержантик. Дістати кулю в лоба. А далі за сценарієм – швидкий біг, шарпанина, таксист внизу. Його швидка їзда з приставленим до голови пістолетом. Все як в довбаному кіно. Або простіше – сісти в своє авто, повільно проїхатись на хату по речі головними вулицями, врешті решт, звалити в іншу область.

18-45. Неділя.

Це виглядає збоку смішно, мабуть. Відкриваєш дипломат. Викладаєш причандалля наверх на розстелене зелене сукно. Кладеш збоку сошку, протираєш об’єктив шовковою хусткою, змоченою в просвітлювач. Підсвистуєш Вагнера. На хвилю завмираєш, зауваживши краєм ока якийсь порух в протилежному кінці горища. Потихеньку повертаєш голову, намацуючи у внутрішній кишені вітровки ПМ. Треба було глушник надягнути, пролітає в голові. Нічого, зараз попросиш почекати, потім при ньому же закрутиш «глуш» і покладеш на долівку. Прикриєш старим лінолеумом, тим, що справа і десь за пару годин максимум день-два нахабу знайдуть, й, очевидно, треба буде гарно замести сліди. Або ж, якщо виявиться спокійною та врівноваженою особою, лупнеш по скроні прикладом, зв’яжеш електричним дротом від поламаного фена, і, виконавши завдання підеш собі, посвистуючи того ж Вагнера. Побачивши ту феноменальну компанію малих совенят, очевидно, сичів, всміхаєшся. Тебе явно тішить їх показна незграбність. Зафіксувавши об’єктив і виставивши третю зарубку, ще раз повертаєш голову до них. Підморгуєш хижим птицям, підходиш до віконця і, поклавши під руку якийсь старий светр, розглядаєшся.

18-57. Неділя.

Встигаєш ще зауважити, як до сивого дядька хтось, мабуть найшустріший, підбігає і, перевернувши горілиць, з жахом відступає. Сантиметр вліво, констатуєш про себе хибу гвинтівки. І поки німа трагедія не перейшла в паніку, відходиш від віконця й починаєш все поволі складати назад у поліетилен, а потім у коробку. Загортаєш теплі гільзи в ту ж шовкову хустинку і кладеш поруч з розкладеним „Алексом”. Розумієш, що це пуста радість - на гільзах є сліди тиску, риски відбою патронника, що є цінною інформацією для лягавих. Але у них є ще дві кулі з гвинтовими канавками, причому одна недеформована, тож вистачить на роздуми. І ось, коли ти вже збираєшся злазити звідси, раптом з”ясовується, що двері закриті, що ти в пастці і тебе на диво швидко випасли. Без зайвих вагань тихо відходиш в кут і сяк так зробивши дрібну барикаду присідаєш за неї, поклавши поруч «пеемку» чекаєш. Минає півгодини. За цей час встигаєш розгледіти все горище. За годину вже в деталях знаєш східну частину. За дві відкриваєш першу консервацію і спостерігаєш через віконце травневе вечірнє небо. Найцікавіше, що тебе пре саме зимове небо у місті, а не весняне. Таке сіре, брудне, червонуватого відтінку, неначе усюди навколо горять села і заграва не в змозі вдосталь наситити його колір, поволі гасне, набувши чорного кольору землі, змішаної з кров’ю. Згодом сидиш і згадуючи, де вперше бачив цей колір, окрім неба, поринаєш у неприємні спогади. Готуєш ліжник і поклавши біля голови пістолет, засинаєш, щоб встати під ранок і помалу підважувати дверцята.

13-37. Вівторок.

Чуєш скрип внизу, поворот ключа в колодці, цокіт заліза, удар ланцюга об бляшану обшивку. Тебе трішки проймає хвилювання, бо знаєш, так звучать кайдани і свобода. Ледь обернувшись, притримуючи пістолет в кишені штанів чекаєш, що на цей раз приготувала тобі Мадам Фортуна, та глуха дура, що виготовляє гирі для терезів Справедливості. І ось він – Геракл, кучерявий стариган з посинілим від старості та алкоголю носом, що злегка відтіняє винним бордо. На хвилину він хмуриться, кидає оком на увесь цей бардак, що я розвів за два дні і невдоволено питає:

- Ти шо ту робиш Маунглі?. – так, безперечно, він не робить пауз чи інтонацій, тому його звертання гріх виділяти комою, він говорить і далі, розглядаючись, знаходить те що шукав – стос книг.

- Я орнітолог, - кажеш йому і тицяєш пальцем в сторону сови з совенятами, що почали від незвично гучних звуків розмови тупцювати та пхати одне одного в різні сторони, покльовуючи сусідів.

- То той шо їсть чужі закрутки? – запитав старий, дістаючи з-за книг пляшку та нахабно потягнувши відкриті мною помідори до себе, присів на пару книг в червоних обкладинках, що підсунув ногою.

- Ні, то той, що вивчає птахів, їх місця поселення, спосіб життя, популяцію, ареал існування. Мені сказали діти, що живуть в цьому будинку, що у вас на горищі живуть сови. От я й поліз сюди з фотоапаратом та причандаллям для окільцьовування, - кажеш ти, показуючи на свій чималий портфель, вагою близько десяти кілограм.

Дядько не звертаючи великої уваги на мої спроби якнайправдоподібніше збрехати, витягнув з внутрішньої кишені затертого піджака «черговий» і відкоркувавши пляшку, влив до половини стакана. Хекнувши та вкусивши маринованого помідора так, що з того потекла солодкаво-квасна рідина, махнув вказівним пальцем другої руки, щоб я перестав розказувати, як мене тут хтось закрив і я стукав, але ніхто не чув, ото й чекав свого визволителя…

- Пити будеш, птахолюбец? – запитав, врешті проковтнувши останній кавалок.

- Ні, дякую.

Він вказав тим же пальцем на відчинені дверцята і суворо нахмуривши брови гаркнув:

- Ну то пинзлюй поки стара карга не прийшла, вона би зобачила, шо ти її закрутки зжер, то забила би.

Коли я вже ліз по драбинці вниз, втішаючись свободою, як дурень, то старий буркнув:

- Міг би, гівнюк, подякувати, і не тягнути додому капусту.

Я засміявся і виставивши голову сказав дякую, поправляючи в портфелі слоїчок краденої капусти, яку намірявся з’їсти з вареною картоплею.

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
5 Вакуленко-К. Володимир , Twalve , BlueBird , Юлія Сніг , Tanya Oles. 875
( написати коментар )
sawa
2010-02-10 14:57:46
птахолюбець.... гарно птахофіл*) орнітофіл ************* красіво
(відповісти)
Вакуленко-К. Володимир
2010-02-25 03:03:48
В поезії не побачив ніц цікавого, а от в прозі... Я лише переглядав, але бачу що вдало. Скачав, почитаю якось. Щиро
(відповісти)
( написати коментар )