Стара

- За вікном вирує життя. Ні, серйозно… Там усі здаються такими живими…Не те, що я. Ти мабуть думаєш, що я збожеволіла? Ні, це не так. А втім божевілля – це не так страшно, божевілля – це справжність, божевілля – це інакшість, яку ми приховуємо від усіх… Навіть від себе... Так, я божевільна. Але чи був у мене шанс жити як усі? Чи могла я й надалі залишатися «нормальною»? Мовчиш? Отож бо…

***

- Знаєш, мені вже навіть не страшно. А чого мені боятися? Смерті? Я прожила довге життя, занадто довге. То ж чи потрібно мені, 89-річній божевільній бабі, боятися смерті? Навпаки, я бачу у ній порятунок. Смієшся? Думаєш, що драматизую? Можливо… Ти завжди знав мене краще.

***

- Я навіть не знаю, з ким би я говорила, аби не ти… Після того, як він хряпнув моїми обідраними дверима, я й звістки від нього не чула. Та молода вертихвістка добре попрацювала над Сергієм… Два роки, ти уявляєш? Два роки не навідуватись до своєї матері. Може, я вже тут померла…а йому байдуже. Егоїсти. Кляті егоїсти. Що? Та я вже мовчу. Ти маєш рацію. Ти завжди маєш рацію.

***

- Галя? Ні, я більше не піду до неї. Вона мене ніколи не розуміла. Пам’ятаєш, як я зраділа, що вона поселилася у сусідньому будинку? Дарма. Вона так ж як всі. Вона занадто правильна. Вона лиха… Я не пробачу їй того, що вона сказала про тебе!

***

- Знаєш, інколи ця тиша мене просто вбиває. Вона ріже моє серце сильніше, ніж світло ріже мої очі. Дурниці говорю? Просто думки. Ну добре, не хочу тебе засмучувати.

***

- Знаєш, я збрехала. Я боюся однієї речі в житті… самотності. Я не плачу. Я не плачу! Це сльози, але я не плачу. Заплакати означає здатися, а я ще тримаюся. Тримаюся з останніх сил. Борюся з цим невидимим ворогом, що наносить мені невиліковні рани, але тримаюся. Тримаюся за тебе… Але може вже час відпустити тебе?

Стареча рука обтерла сльози, що набігли на очі. Чоловік старої виглядав просто чудово. На цьому фото йому було ще років 45…