галина. та й годі

Зелені очі з цікавістю роззирали її з дзеркала. Кутики пухких рожевих губ були готові розтягнутись у щирій відкритій усмішці. Галя дивилась на себе у дзеркало та раділа. У вікні dже танцювало сонце олбямоване зеленню. Гарна погода, неділя. Час радіти. Але. Щось тримало сірістю та прив’язувало до маленького провінційного міста, де у неї не було ані друзів, ані кохання. Десь вона прочитала, що кохання приходить до тих, що його не чекають.

І що ж сьогодні робити?

Раптом так захотілось покинути все та змінити нарешті своє нудне життя.

Як на крилах - вилетіла з під’їзду. коли минала третю з низу сходинку на третьому знизу поверсы, під горло підступило відчуття того, що сьогодні все буде просто надзвичайно та чудово. Але найголовніше – надзвичайно – не так, як було завжди. Галина попрямувала до центру, попрямувала не тролейбусом або автобусом, а навмання, звертаючи у маленькі вулиці, зазираючи до вікон, милуючись тим, як там тече життя, як люди день удень повторюють свій ритуал існування. Зелені очі всміхались до кожного перехожого, їй так хотілось поділитись радістю. У центрі воно присіла на лавочку, милуючись жовтими квітами на клумбі. До неї майже одразу підійшов мужчина тридцяти років.

Ви не підкажете котра зараз година? – поцікавився він, а ще за секунду додав, - а ви заміжня?

Питання, хоч й нейтральне, чомусь боляче вкололо Галину, вона якось знітилась. Адже навіть сама собі не зізнавалась, що ця маленька сьогоднішня ескапанада не що інше як маленьке полювання. Не на качок, звісно. Якось стало не зручно, і вона швидко підвівшись, просто втекла. Чоловік, так нічого не зрозумівши, залишився стояти розгублено перед лавкою.

Галина пішла далі. Вона йшла та йшла, вже не усміхаючись, з кожним кроком провалюючися у нудоту, нудоту розуміння того, що все життя одним днем не виправиш, не можна отак знятись та полетіти геть від усього, що прив’язує до реальності, до цієї стіни, до цих ідейно-носорогів, що ховаються за шкіру свого небажання розуміти, любити, цей світ, котрий ще зранку видавався їй садом божественних пісень тепер ставав амбасадорством Содоми та Гомори мозковоъ. вона пригадала - дератизацыя ж бо проводиться лише у великих містах. інші помирають від інфекцій. отож, щзалиш свої надії, кожен, хто зайшов сюди. Вона йшла, вже не помічаючи блакитного неба, сонечка та співів пташечок, дерев та барвистості квіточок.

Аж раптом до реальності її повернув сильний вітер, що здавалось, шматував навколишній простір. Вона помітила: перехожі тікають куди подалі, гілки гнуться. Але якесь безволля, туман опустився на неї, замість й собі бігти, вона далі прямувала крізь дощ та вітер.

Аж раптом гілка – велика та важка упала поруч неї, ще крок на втечу – з-під гіляки здивовано позирав на світ Галин черевичок, у сірості мозку поселилася зелена гілка верби.