"Дихай зі мною". II розділ

«Відлуння»

Того дня яскраво світило сонце. Безхмарне небо й тепле проміння дарувало людям посмішку й радість. Таких теплих днів вже давно не було тієї осені. Яскраво жовте листя падало додолу, а вітер ніжно колихав й носив їх на своїх крилах, як матір немовля. Багряна ковдра вкрила сади, вулиці, парки. Хотілося б, щоб так було завжди. Але…

Ідучи парком й милуючись осінньою картиною природи, Катя намагалася хоч на хвилину розчинитися в людському натовпі, стати такою як всі інші… Та доля невблаганна.

Дівчина підійшла до однієї з лавочок, що стояли обабіч доріжки, й присіла. Все цього дня нагадувало їй про дитинство. Яскраво одягнені каштани й клени Києва, свіжий запах вулиць, навіть сонце, яке приязно грало промінчиками з перехожими, і то було неначе рідне. Бракувало лиш одного – материнського слова, теплого й люблячого. Як же за ним сумувала вона! Їй так не вистачало простої, щирої усмішки матері, її ніжних і турботливих рук, що завжди дарували ласку, пестили душу Катерини, найсильніше притягували й горнули в свої обійми, в яких ти завжди почуваєшся немовлям. Проте, боротися з реальністю було неможливо. Усвідомлення того, що трапилося, приходить не зразу. Те саме спіткало й Катю. Потрібно було просто змиритися, взяти всю свою волю в кулак, і йти далі, або ж бігти, бігти так швидко, як тільки зможеш, без оглядки назад. Однак, вона так не могла, не могла викинути ті спогади, які назавжди поселилися в її серці. Хоча й минуло вже шість років з того дня, коли душа матері отримала свободу, Катерина все ще відчувала її любов, ласку, турботу й тепле слово. «Мабуть, це і є її благословення» - промайнуло в голові Каті.

Щось пестило її душу, породжувало нові сподівання й думки… Однак, серце Катерини не знало спокою. Все вже давно змінилося, все було вирішено на небесах.

Вона стала слугою власної долі, заручницею в царстві мертвих. А хотілося… Так багато хотілося ще зробити!