"Дихай зі мною". IIІ розділ

«Він прийшов»

В сусідньому кафе лунав київський вальс. А дівчина сиділа на лавочці й задумано вдивлялася на те, як невимушено кружляло листя каштану в повітрі. Коли воно ледь торкнулося долу, вітерець підхопив листочка й вони понеслися у новому танку.

- Біля вас можна присісти? - пролунав чоловічий голос звідкіля.

Катя оглянулася і побачила… Його... Це було найменше, чого очікувала вона. Від несподіванки їй перехопило подих, сама думка про те, що трапилося, блискавкою прокотилася через кожну клітину її тіла до самого мозку. Серце неначе хотіло вистрибнути з грудей, билося все сильніше й сильніше. Здавалося, неначе кожна краплина крові то кипить, то холоне в жилах. З непереборним страхом перед незвіданим, полоненим якого стало серце дівчини, Катерина ледве чутно промовила «Так, звичайно». Навіть власний голос підкорився тому полум’ї, що горіло всередині.

Він присів біля неї на лавочку, торкнувся поглядом її очей, побачив в них щось непоясниме, непідкорене, непорочне. Його вабили густовишневі губи Каті, її загадковість і магія, які говорили на своїй мові, розповідали про щось своє, щось таємне й глибинне, що лилося рікою з кожного найменшого куточка душі дівчини. Він ніяк не міг збагнути й пояснити цього. Для нього це відчуття здавалося якимось диким, божевільним. Щось говорило йому про те, що це не випадкова зустріч. Тонкі нитки долі назавжди переплелися в ту мить…

Він нічого не говорив, а просто сидів і милувався нею, як милують картинами в музеях. Вона була для нього живою музою, живим уособленням самої Афродіти, сяяла ясніше сонця. Ця мить здавалася як для нього, так і для неї цілою вічністю… Тишина, що запанувала, не стала недоречною. Здавалося, що все так і мало бути.

«Ви прекрасні…» - першим порушив цю тишину хлопець. В його голосі пролунало захоплення, пристрасть. Це розхвилювало й розгубило дівчину ще більше. Вона досі не усвідомлювала того, що трапилося. «Мабуть, це сон» - подумала вона.

«Перепрошую?» - тремтячим голосом промовила Катя. Вона добре

почула слова захоплення, відчувала вир його емоцій. Це дивувало її, поглиблювало страх.

Вони обоє вдивлялися в очі один одному так, неначе їх щось пов’язало в ту мить. Серця билися в унісон…

- Ви невимовно чарівні… - сказав він. Це було все, про що він думав, і це все ішло з його уст.

«Я точно сплю» - промайнуло в голові Катерини.

Дівчина від несподіванки й емоцій, що кружляли в її душі, не знала що відповісти. Кров застигла в її судинах. А серце, серце неначе пройнялося всієї казковістю тієї миті. Воно перестало битися відчайдушно, немов намагалося втекти з тіла дівчини, ніби зупинилося, застигло… Катя глянула в очі хлопця так сердечно, тепло й водночас незбагненно… Його мовби опанував гіпноз…

Катерина, нарешті, зняла зі свого обличчя маску смутку, відчаю, що кидала хлопця в стан душевного розгублення, й щиро усміхнулася. Перша посмішка на її устах, відколи сама Доля кинула їй виклик… Відколи серце не знає спокою, а душа не знаходить місця… Відколи світ набрав чорних кольорів і закрився для неї… Відколи вона стала не такою, як усі…

Та ледь помітна усмішка на устах Катерини говорила за неї. Тільки він міг прочитати її думки по очах, по губах.

- Як вас звати? - пронеслося з його вуст. Цей голос, ці слова лунали для неї як наймиліша музика на всьому світі. І це було прекрасно! А той страх, що опанував її серце, починав згасати в той час, як любов - найсильніше, непідкорене почуття, набувало нових рис, розгоралося на тлі нових надій, думок, які, здавалося б, не досягнуть її вже…

- Катя, - вже впевненіше промовила вона. ЇЇ голос вже не тремтів, як раніше. Поволі вона опановувала себе, однак, все ще могла повірити в реальність всіх подій. Для неї це було так само незбагненно, як для нього її магія краси, незрозумілість стану власної душі.

Хлопець, немов зачарований, усміхнувся, не відводивши погляду від неї, і вимовив: «А мене - Костя». Що ж прекрасного в цих словах? Чим це ім’я особливе? А для неї… Для Каті ці слова здавалися такими ж особливими, як і саме ім’я людини, котра породжувала для неї неможливе – надію на майбутнє.

Костя… Це ім’я стало для Катерини найпрекраснішим на Землі, найчудовішим з усіх імен. «Костя» - лунало в голові дівчини…

Нарешті душа Каті знайшла свій спокій, щось невимовно прекрасне підносило її. Дівчині здавалося, що вона найщасливіша у усьому світі. Всі негаразди, що так турбували її на протязі останніх кількох днів, кидали в безодню, мучили й шматували душу, втрачали своє попереднє значення… А тепер… Тепер вона почувала себе в повній взаємній гармонії, без будь-якого страху перед майбутнім, їй здавалося, що вона потрапила в казку. І це відчуття було взаємним.

«Я сплю» - знову і знову неслося в голові Катерини.

Надалі розмова знайшла своє русло, і полилася, неначе річка. Здавалося, що все так і мало бути, що все за них вирішив хтось вище, мов самі Небеса звели їх в єдиній розмові.

Вони говорили так, неначе знали одне одного вже століття. А пристрасть, що кружляла в танку між Костею та Катею, все дужче й дужче розгорялася, як і їхні почуття. Всі сказані слова поринали у вени й немов п’янка отрута вводили в найсолодший стан їхні душі, мозок. Цей стан повного земного блаженства неможливо було ні з чим порівняти, зіставити. Все в тій розмові, навіть й у простому мовчанні, було ідеальним. Чи існує в світі більше щастя?

Ми часто говоримо, що все відбулося спонтанно… А, можливо, це замисел найвеличнішого режисера й драматурга - величної Долі?