топосна центровість

Стоїть він «у центрі світу//Прийшов сюди в одне далеке літо, і вже ніколи звідси не піде» - э такий вірш про Тернопіль. Ми його вчили у школі напам’ять. При мандрах Тернополем на пам'ять виключно покладатися небезпечно. Нові забудови, старі руїни.

М. Хайдеггер якось: «простір, чи не відноситься він до тих першоперфоменсів, при зустрічі з якими, за словами Гете, людину охоплює щось на штиб страху, заледве не жаху?... від нього (простору) не можна відволіктися та перейти до чогось іншого». Так, погодимося ми та додамо, уже про конкретний, наш випадок: топос загадковий та непевний, хоча його без усякого зусилля дешифрує купа мап та мапочок (що мавпують реально наявний, а не графічно уявний простір), проте реальність вносить свої корективи, важливіші за патентовані координати.

Простір неспокійний, він революційний та змінний, за його модифікаціями потрібно уважно стежити, щоб не випасти з фокусу. Проте існує інше місто. Топосом, що реалізується на міфічному плані, усі його місця реалізуються винятково у черепних коробках місцевих. От кілька реліктових та примарних місць – містичні «бурячок», «танк», «бібліотека Затонського». Ці топосні познаки міцно засіли у мові та витворили, паралельну реальній, дійсність: от і четвертий вимір in vivo.

Але це ще не все. Реальний простір маркується назвами вулиць, але й вони часом закочуються у невідомість, «наче згублені іграшки». Одіозні назви часом почитуєш, відліпивши очі від тротуару-бордюру-асфальту. У глухих надрах масивів сховані вулиці, що ховаються від неуважних очей. Банальний арсенал юзера тернопільських масивів – Київська, Леся Українка, Пушкіна, Бандери, етс. А є ще такі-от топонімічні несподіванки. Робітничі: Текстильна, Фабрична, Промислова; з медичним трунком: Клінічна, Шпитальна; цілий набір літературних – до кольору до вибору; просто красиві: Медова, Глиняна, За рудкою, Весела, і ті, що ми іще не помітили.

Окремий вимір формує те, що знаходиться на вулицях: будинки. Є потвори та потворища багатоповерхівки, є старі (відносно), є супереелітні. Як на мене, найцікавіша група – друга.

«На будинках з’являються знаки часу // З коливанням води і горінням гасу», і далі за текстом С.Жадана.

Старі під’їзди з кахлями на підлозі – інколи кавового, інколи синього кольорів, східці – інколи навіть можна надибати на дерев’яні – вишурувані аж до утворень впадин десь посередині, небезпечно рипучі (одного разу у Львові пощастило натрапити на дерев’яні сходи настільки древні, що вони хиталися та нагадували схил для лижників), ще часом трапляються красиві поручні – химерних форм, до котрих приємно торкатися. У таких будинках дається можливість «з відстані кроку//Відчути на дотик перебіг року» С. Жадан.

А далі три по-єшкелівськи тлусті крапки, які мають надихнути на власні дослідження простору.