На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Колиска Леніна

Фома Пугаляк, 26.08.2010 року



Грейпфрутів сік як завше приємно гірчив в горлі і злегка заляпані внизу штори такої ж барви створювали мені ілюзію спокою і легкого суму за чимось літнім. Мадерою, наприклад, якщо комусь зручніше, то нехай вже навіть шампанським «Советское» з білим наливом чи медовими грушами. Але в такій ефемерній обстановці була особа, яка вперто заперечувала існування яких-небудь ідилій і двадцять хвилин без передиху намагалася мені продати колиску Леніна.

- Серйозно, то не підмашка, - повторював чолов’яга, років сорока з неприємними блискаючими очима і густим волоссям в вухах, - то сімейна реліквія та колиска. Чесне слово з родинного гнізда Леніних, - говорив він і його ліве око підтакувало нервовим посмикуванням.

- Ульянових, - поправив я його.

- Що?

- Ульянових, - повторив я. Чого гріха таїти, з вимовою в мене не завжди все в порядку, а тим більше, коли відчуваю приступи благодаті то й поготів не намагаюся говорити чітко і голосно. Тим не менше мене завжди бісили люди, яким я мав повторювати короткі чи формальні речі.

- Так, звісно, Ульянових. Я сам багато не хочу, але ти сам подумай, якщо десь здаси в музей чи ще кудись, то заробиш купу бабла.

- А звідки мені знати, що то точно колиска Леніна? – запитав я, - та й потому, я так само розбираюся в колисках як і в Леніних.

- Там внизу видряпано, - «Любимому Владимиру от Иллича Ленина», - в співрозмовника нервово смикнулося око, - так то стопудовий доказ...

- От Иллича Ульянова, - перебив я його знову.

- Так, звичайно, від Ульянового, - виправився він і запитав, - сто грам будеш за здєлку?

- За кермом, - кинув я йому спідлоба.

- О, ну то нормальок, - зараз заїдем в гараж, заплатиш, кинеш в машину і по рукам, - не вгавав суб’єкт, який вже добряче флуктував своєю присутністю мій ідеальний грейпфрутів спокій.

- Я на скутері, - відпалив знов неґречно, - хіба колеса прикрутите до колиски і номер ззаду приліпите.

- Ти шо, - чогось не втямивши, суб’єкт, очевидно, мав схильність до проявів агресії, - то реліквія, - сказав він і втупився в мене чи не буду бува я безчестити його сімейні цінності, а чи навіть самого Володимира Ілліча.

Я мовчав. Поволі потягував сік і загасив сигарету в попільничці надщербленій якось дивовижно рівно внизу, наче втяв. Температура, - подумалося, нагрілася десь на кухні і кухар кинула в холодну воду або навіть на мокрий шнурок, точно, на шнурок для шинки, наприклад, чи ядерниці, шпондерку.

- Так подзвони колєґам най приїдуть заберуть, - сказав після паузи чолов’яга.

- В мене всі колєґи націоналісти, - їм нафіг треба та колиска, - позіхнув я, мені ставало незручно.

- Тим більше, якщо націоналісти, - його підхопила якась думка і він виштовхував слова з себе наче кулеметну чергу, - візьмуть і будуть, наприклад, надругатися. Або носити поперед себе і символічно обпльовувати.

- Гм… - підсумував я його тираду, - Харе, поїхали. То далеко?

- Недалеко, отут під гору наліво, - вказав він вдоволено і потер руки.

Я ще раз поглянув на офіціантку, хоча яка там офіціантка, - тут найвищим рангом можна було вказати «барменша» - чогось полюбляють власники малих кафешок обзивати співробітниць чоловічими професіями. Та підморгнула мені лівим оком з-за довжелезного носа і ми обидва, учасники того довгого торгу, вийшовши, всілися на скутер.

Їхати й справді довелося дві хвилини. Я зупинив біля похиленого плота, пофарбованого колись, скоріш за все, зеленою ґрунтовою фарбою і попередній власник раритету скомандував:

- Почекай, я до хати збігаю ключі від гаражу заберу, он він, - вказав чолов’яга на металевий гараж на скруті, що звивався легко вниз метрів через двадцять п’ять.

Поки дядько швидко підійшов до старої, оброслої з чотирьох сторін світу гірчаком і лободою хати та кундосився біля порога, шукаючи ключа і оглядаючись чи я не спостерігаю де ж та ничка, до мене підійшов білий кіт. Потерся об ногу і вдоволено вертикально задер хвоста, вихором трясучи ним в повітрі, ніби гіроскопом під час зльоту ракет, вигаданих Лемом. Я обережно схопив сцикливе творіння за шкірку і жбурнув в гірчакові зарослі по той бік плоту і щоб кіт бува не образився, пояснив:

- Вибачай, не люблю білих котів.

Тоді, впевнившись, що старий в хаті, завів своє моточудо і, поволі спускаючись схилом біля горіхів відновив свій курс на Лебедин, думаючи, як все таки прикольно, що ще в запасі кавалок літа.

Читати коментарі (3)
Рейтинг Оцінили Переглянули
2 Іван , slavchyk , 68 , Катерина Ляшевська , Микола Нечета , insulttoinjure. 901
( написати коментар )
Катерина Ляшевська
2010-08-26 16:35:13
Добре,що це не лист)
(відповісти)
Микола Нечета
2010-09-12 13:46:48
Щодо аватару: Х тебе З...
(відповісти)
Сергій Нечета
2011-02-01 12:17:05

то масонські приколи.

(відповісти)
( написати коментар )