На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Коржак

Фома Пугаляк, 18.11.2010 року



Коржак, як кожен, кого в своїх компаніях називають винятково по прізвищу (могли б, наприклад, дати прізвисько коржик, бублик, вареник, Коджак, хіба шкода?) мав своє дивацтво. Він не пив ночами кров кішок, не колекціонував презервативів та не робив написів арабською мовою на стінах новобудов. Хоча хто його знає. Хай дарує читач, дивацтвом в моєму розумінні був стиль його думок, спосіб та час їх вираження. Описувати його фізіометричні дані також не бачу потреби – що дасть опис стилю одягу чи вказання лівої та правої діоптрій? Якщо кому зручніше – він був схожим на Нільса Рюберга Фінзена, тільки в окулярах. Ви могли бачити його на вулицях, так і не звернувши увагу, проте речі, які він зрідка висловлював мали б чути.
Моє особисте знайомство, після якого він залишився в уявному списку знайомих, мало місце після певного збіговиська умовно знайомих людей. Звичайно, вималювалася відразу керівна група у складі трьох кобіт, яка мала на меті водити екскурсію, сіру масу, як вдалося почути від однієї з них через два роки, та розповідати який же гарний і старий Львів, наскільки позитивно він впливає на творчість та наявність таланту, навіть попри те, що всі присутні були львів’янами, дечия родина, можливо, від часів Авраама. Одна з гетер тоді запитала його, що він думає про скульптуру Христа на каплиці Боїмів. Він кинув оком на Месію, що сидів під хрестом і сказав, що погана скульптура – на ній Ісус якийсь дуже сумний, так, наче вже нема кому його розіпнути. Це викликало обурення в панівного класу і він був посланий безпосередньо нахир, після чого поклонився і пішов геть, посвистуючи щось з «Чикаго». Опісля я зрідка бачив його на кількох сайтах, де він також довго не затримувався. Одного разу тримав в руках копію його звернення в міську раду стосовно легалізації легких наркотиків (список подавався) в чітко визначених та спеціально побудованих для цього притонах зі скляними стінами.
Зараз я побачив його вдруге. Він їхав з чорнявою жінкою літ двадцяти трьох-чотирьох, наскільки я міг бачити з другого вагону трамваю останнього рейсу. Коли вона нахилилася, щоб прошепотіти йому щось на вухо (а скоріш за все просто торкнутися губами мочок – ну ви ж знаєте, про що я?), об’єкт вдалося розпізнати. Це була Валя Щезник. Саме та Валя, про яку жартували, кажучи: «Та який ти на хрін поет, якщо Вальку не грав». Хоча це, звісно, перебільшення. Вона була лише колекціонером. Мала слабкість до всіляких новоявлених митців. Перелічувати тут їх немає сенсу, адже половина з них так і не вийшла далі в якесь більше кодло, отже згадка про них буде важким ударом по самолюбству, а ображений митець завжди гірше заздрісної жінки. Валька вдало знаходила їх по якомусь відомому тільки їй алгоритму, але факт – мала підписаних такими особами фотографій чимало – давній друг зауважив, що у нього навіть не встав, бо розвішувала вона ті вирізки в спальні, а йому, як згадував, було вкрай неприємно, що на нього дивиться стільки мудаків відразу.
Вони двоє були добре підібраною комбінацією, позаяк її знали всі, але ніхто добре. Окрім того Валентина володіла страшенно великою кількістю прізвиськ, й мені не було б дивно, якщо б вона оглядалася, йдучи по вулиці, почувши, скажімо, якусь кличку собаки чи дивну послідовність слів. Так чи інакше, вони їхали попереду і мені страшенно захотілося прослідкувати за ними. Що вона живе недалеко від мене я знав, бо частенько доводилося бачити її кавалерів, від яких мене, які і мого старого друга, нудило. Також мені було відомо, що всі будинки, які до слова, були триповерховими, виходили на парк, в околі якого вона повинна жити, отож я цілком міг задовольнити своє нагле прагнення до ексгібіціонізму. Та й діватися нікуди – співмешканець рідко з’являвся вдома на вихідних, тому парити мозґи все одно не було кому.
Вийшовши, за другою спробою защепив зіпер на куртці та попрямував паралельною до них вуличкою в парк. Коли вони ввійшли в під’їзд, то знайшов оптимальне місце на бетонному тримачі розкуркуленої лавки та ввімкнув радіо на хвилю десь в 104 ФМ. Як виявилося, до пригод залишалося всього п’ять хвилин, себто одна середньостатистична попсова пісня. Затримкою дві секунди на другому поверсі засвітилися сусідні вікна. Ще через десять Валя відкрила квартирку в більшому вікні, вставши на підвіконник, що з другого боку переходив в відкритий балкон, з поручнями зробленими в стилі сталінського бароко, тобто звареними абияк в коробку плоскими швелерами. За кілька хвиль дівча вийшло на балкон з мобільним телефоном і енергійно почало розмахувати руками, очевидно пояснюючи якусь важливу річ співрозмовникові. Я не надто вслухався в слова, бо підслуховувати наміру не мав. Валька запалила сигарету і, присівши, навпочіпки, дещо вгамувала своє гармонійне розгойдування рукою, котра тепер вже злегка підсвічена вогником сигарети малювала рожевуваті пів-еліпси, диригуючи викиди емоцій в радіопростір. Пам’ятаю, ці рухи чимось сподобались мені. Є жінки здатні однією лише поведінкою, не відкриваючи рота, не стріляючи поглядом, не поправляючи волосся за вухом, не  дивлячись собі на ноги, спрямовуючи твій погляд (та ін.), захопити чоловіка в радіус своєї дії. Кажуть, саме вогниками заманюють купальниці свої жертви в болота.
Урбанізована русалка зайшла в кімнату, кинувши недопалок в напрямку смітників. Коржака не було видно. Зате з’явився ще один персонаж, який широко розмахуючи руками, в одній з яких блимав телефон, швидким кроком наблизився до під’їзду Валентини і ввіпхнув свою тушу всередину. Почалося, подумав я і запалив сигарету. Дві хвилини в кімнатах не спостерігалося значного пожвавлення. Аж коли я докурив половину цигарки на балкон вийшло двоє людей – новий персонаж і Коржак. Вони спілкувалися голосно, але як здалося по інтонації, спокійно. Здавалося, вони дійшли до консенсусу стосовно того хто сьогодні буде розглядати фотографії в спальні, однак свіжий фігурант зненацька вхопив Коржака за шкварки і перекинув вниз через перила. Коржак приземлився на диво вдало, оскільки його окуляри блиснули в світлі ліхтарів коли він підіймався та поправив їх, а отже, на щастя, дзьобом не зарив в асфальт. Той зверху, наче громовержець переможно і голосно щось закричав псевдодесантові і засміявся. Проте і тут виявилося, що Коржак не був простою людиною. Він розтулив кулак і наче хусткою замахав пожужмленим кавалком паперу до Зевса, усміхаючись настільки щиро, немов його ставка All-in зіграла. Зевсик закричав і почав метатися по балкону наче прив’язаний собацюра. Скакати вниз, щоб відібрати пропажу йому відверто не хотілося. Того він вскочив в кімнату, либонь надіючись, що йому повезе наздогнати контуженого злодюгу, долаючи довший шлях. Коржак зробив фінт – забіг в сусідній під’зд, зробивши перед тим кілька кроків в інший бік так, щоб богоподібний побачив умовний напрямок втечі.
Я докурював сигарету. Божище підбіг до мене і, зауваживши, що я не той, кого він має спопелити, крикнув:
- Куда він побіг?
Я повільно скинув навушники і перепитав, ніби не почув:
- Прошу?
Той крутив головою в усі боки, намагаючись напевно по вітрові визначити напрям можливої погоні, допоки я бавився в аристократа і крикнув ще голосніше:
-  Куда побіг той дибіл, якого я скинув з балкону?
Я знизав плечима і показав рукою в той бік, куди Коржак робив хибні кроки. Обдурений здоровило повернувся через пару хвилин і підійшов до мене, наче до подільника сказав:
- Втік, сука.
Я знову знизав плечима, мовляв, всіляке буває.
- А ти тут хулі сидиш? – приязно запитав невдаха.
- Чекаю друга, - відповів я.
- Нічого, я його ше знайду, - запевнив себе здоров’як, зрозумівши, що до його проблем мені немає діла і почвалав роздивляючись по боках, в під’їзд.
Коли в двох кімнатах погасло освітлення і запалилося якесь дрібне світелко, я пішов у вхід, де від божого гніву сховався Коржак. Він стояв на сходовій клітці біля вікна поміж другим і третім поверхами. На підвіконнику лежав кавалок арматури «захисного призначення» і зіжмаканий кавалок паперу, за який мав відбуватися нерівний бій поміж майже добром і ніби злом. Нерівний в сенсі фізіологічному, звичайно. Він обернувся і впізнавши мене, посміхнувся, поправивши окуляри:
- Ти тут живеш?
- Ні, старий, - відповів я, подаючи руку на вітання, - вони вже трахаються, можем спокійно піти випити по сто грам. Ти мій боржник.
Він нічого не відповів, ще раз посміхнувся, запхав кавалок паперу, списаного якимись древніми кара кулями в кишеню, прилаштував свій арматурний посох за батареєю і ми вийшли на вулицю.
- Тут є якась аптека? – запитав він, потираючи коліно.
- Є, - сто метрів звідси, - показав я рукою в тому напрямку.
- Ну то пішли. До тебе далеко?
- Метрів триста. То як на виїзд з міста, особняки там, знаєш?
- Ага. Бомжував там, бувало.
Коли він відійшов від аптеки, то дав мені сховати під куртку дві пляшки бальзаму і попросив фольгу з сигаретної пачки. На освітленій площадці він витягнув з кишені придбані в аптеці анальгін та гідропірит та подрібнив таблетки важким ключем «а-ля Буратіно». Я здогадався що буде і тому запитав:
- А не ліпше загорнути в той папірець аніж в фольгу?
- Не ліпше. Я йому такого задоволення не зроблю. Тепер то моя власність, - сказав Коржак, не відриваючись від хемікалій.
Ми підійшли до місця пригод і Коржак почав жбурляти срібну кульку в квартирку. Заготовлена «про всяк випадок» інша кулька пригодилася, оскільки перша впала на сам балкон і залишилася поза нашим впливом. Другий снаряд дзенькнувши об скло прицільно залетів в кімнату і задоволений артилерист махнув рукою, вказуючи, що місія завершена і можна проводити відступальні маневри.
- Тебе як звати, нагадай? – спитав Коржак, коли ми вже доходили до моєї хати.
- Фома, - відповів я, поправляючи пляшку бальзаму у правій внутрішній кишені куртки.
- Що то за ім’я для такого героя? Фома…- сказав він серйозно. І, повернувши голову до мене, прищурив очі, зупинившись. – То псевдо? Пишеш щось, малюєш?
- Буває зрідка.
- Коржак, - сказав він торжественно і простягнув руку.
- Коржак, блять, - всміхнувся я. – В тебе ім’я якесь є? Як я писатиму про тебе, використовуючи тільки прізвище?
- Так мене всі називають. Хочеш придумай якесь ім’я.
- Нині Дмитра.
- Підійде, - сказав він байдуже і ми пішли далі.
Бальзам явно не йшов. Ноу-хау - мінералка з лимонами, які Дмитро купив в цілодобовому не помагали перебороти присмак ліків, якого, можливо й не було, але так то вже в мене відчувається – що звідки, тим і смакує. Ми сиділи на кухні – він на підлозі, підклавши тапочок мого співмешканця під п’яту точку і обпершись плечима в конвектор, я – на незручному кріслі з овальною спинкою. Я потряс пачкою сигарет як маракасом, Коржак мовчки встав і ми вийшли покурити на східці надворі. Було доволі неприємно і холодно через велику вологість повітря, однак тут був і плюс – дим клубочився надзвичай густо і, пускаючи поперед себе хмарки, мені ставало дедалі спокійніше на душі та поволі хміль пробирався в голову, обдаючи плечі теплом. На вулиці, вимощеній бруківкою, знизу підіймалася пара – жінка з дитиною. Жінка йшла швидко, тому її доньці, яка трималася руки як тросу, доводилося підскакувати та спотикатися, щоб встигнути в ритм каблуків, що також не без гріха раз по раз викручувалися на бруківці і ламали період метронома. Проходячи повз нас, жінка, не повернувши голову в сторону малої, істерично викрикнула, очевидно граючи на публіку, як більш тямущу в тих справах:
- Твій тато сволоч (тут з етичних міркувань автор замінив слово «хуй» на «сволоч»).
У відповідь на що мала видавила з себе захекано:
- А там тато є?
Ми провели цю пару мовчки і Дмитро сказав тихо:
- Вона безплідна.
- Хто?
- Валька.
- То тому ти з нею? Через жалість?
- Не знаю чи через користь чи через жалість. Хоча якби через жалість то насамперед сказав би, що вона з дитбудинку.
- То там їй дали таке прізвище - Щезник?
- Ні, сама коли дійшла шістнадцяти змінила. Була Василів чи Васильків…
- Там що, далі є та традиція вибирати прізвища дітям від імені того, хто знайшов?
- Не знаю, - сказав він щиро, - як на мене, то всіх знайд повинні називати одним прізвищем. Згідний, незручно, але так хоча б людина має кого хоронити.
- Тяжка хирня, - сказав я, маючи на увазі безпліддя, - тяжка хирня безпліддя для жінки.
Коржак пустив клуб диму, погоджуючись. Зрештою, мені й не потрібно було, щоб зі мною хтось погоджувався.
- Жінка, - почав він після короткої мовчанки і не в тему, - не може пробачити чоловікові, коли хоч раз втратить над ним владу. Після такого моменту - холод, розруха. Така жінка, як коліщатко з виламаним зубом – механізм працює, але може в будь-який момент зупинитися, розлетітися кібінімать. Найкраще взагалі під вплив не попадати… або симулювати. Другого, як сьогодні зауважив, набагато важче притримуватися. Шкода тільки, що жінки самі не дотримуються Римського права азелю.
Ми запалили по ще одній. Дмитро продовжив, уявно збиваючи попіл на землю зі щойно запаленої сигарети:
- Жінка не може собі дозволити розслабитися. Вона постійно мусить штуркати патичком в свого хлопа, щоб пересвідчитись, що він бува не здох, або не поповз, скинувши стару шкіру, до якоїсь гадюки. І окрім того, обранець має періодично доводити їй свою силу, – неважливо - подарунками, словами чи ліжком. Так вже склалося, що лузер жінці не потрібен. Мій дідо розповідав мені одну байку, - сказав, Коржак, посміхаючись до себе, – файний блядун був, - додав він, так як поміж іншим. - Був собі чоловік і мав в своїй господі гуси, корови, кури, все як належиться. І ото серед тих курей було троє когутів. Один старий, який завідував всім, ну там пердолив кури, відбивав сусідським фраєрам охоту лізти в двір і два молодих когутики. Зрозуміло, чоловік в певний момент вирішив, що старий когут вже слабенько справляється з своїми повноваженнями і цикнув йому голову, знаючи, що молоді поміж себе розберуться за кілька днів. А тут виявляється, молоді мали однаково сили, ну ніяк не визначать лідера. І один з них, розумніший подумав собі, - а чого, властиво, я мордуюся, хай забирає керівництво, господар все одно за рік його відправить на пенсію, отоді я й заживу, покажу себе у всій красі, молодняк стопудово мене не переможе, а допоки можу обійтися пару кривими старими курми, яких там собі зловлю за стодолою чи ще десь. На тім і порішив закінчити боротьбу. Але як то часто буває, куряча логіка і чоловіча різні, господар побачив, що лідер з’явився і розумніший когутик, вслід за старим, помив ноги в бульйоні. Мораль сам розумієш – виграє право на кобіту не розумніший, а наполегливіший…
Я мовчав. Не було потреби щось говорити – антракт закінчився і ми в очікуванні другої дії замовчали, почувши нерівномірний стук підборів і дріботіння підошв кросівок. Жінка нервово посмикуючи головою, плакала, потягуючи носом, і тягла за собою доньку, що питала її раз по раз:
- То тато казав що він коли буде? Що означає лярва?
- Мовчи, блять… - затнулася її маманя, - хоч ти мовчи, - і, підійшовши ближче до нас попросила, - хлопці, дайте закурити.
Коржак передав жінці крізь дірку в сітці сигарету і запальничку. Хвилю я розглядав її неприємно помережане потічками мокрої туші обличчя і подумалося, - чого, зрештою, вона очікувала, беручи з собою малу?
- Дякую, - сказала, втягнувши дим, віддала запальничку. Скинувши гордо головою потягла малу далі вниз по вулиці.
Дмитро загасив сигарету і подав руку.
- Куди? – запитав я здивовано.
- До Валентини, - відповів він.
- А той мудак що? – запитав я, маючи на увазі прототип мудрого когутика.
- Його вже нема, в нього якась там хвороба дихальних шляхів, - пояснив Коржак.
- Ясно… А бальзам що? – спитав я, маючи на увазі другу непочату пляшку.
- Хрін його знає, - знизав він плечима, - колись вип’єм, - символічно кажучи ми тепер далекі сусіди, колись бахнем. Бувай, Фомо.
- Тримайся міцно, зима тепер, починається сезонна мода на бульйон, - пожартував я і подав йому руку.
- Еге ж, - посміхнувся у відповідь Коржак, і, закривши за собою ворота, пішов, волочачи ногами зелене ясеневе листя.

Читати коментарі (5)
Рейтинг Оцінили Переглянули
6 Роман Андрущенко , Катерина Ляшевська , Марта Славківна , slavchyk , Оксана Лепак , juraho. 925
( написати коментар )
Фома Пугаляк
2010-11-18 16:07:40

буду вдячним за вичитку.

(відповісти)
Марта Славківна
2010-11-18 21:24:32

завжди із задоволенням читаю Ваші твори.

(відповісти)
BlueBird
2010-11-18 21:58:43

волочачи?

(відповісти)
Фома Пугаляк
2010-11-19 11:16:21

згідний, дурне слово. Нетя каже вшистко єдно чи У чи А.

(відповісти)
BlueBird
2010-11-19 11:51:27

є у мене погана звичка: коли мало часу, читати шматками, все не прочитала, тому не оцінюю

 

а це слово - просто жах, я у нього встрягла)))

дієприслівникові звороти частенько псують картинку, навіть якщо граматично все ок

(відповісти)
( написати коментар )