На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Ув’язнення

slavchyk, 22.06.2011 року



все виходу більш нема, комісія по питаннях проблемних підлітків постановила на вибір, або замороження на термін 172 роки, або навчання в одному із вишів. особливість такого навчання полягала в тому, що прописувались чіткі розпорядки дня для підсудного, без жодних зволікань і відволікань. до прикладу 7.00 підйом, 10 хв. на гігієну, 20 хв. на їжу, 30 хв. на дорогу, пари по розкладу, дорога назад до дому, певні виправно-громадські роботи, які оплачувались талонами на їжу і одяг (проїзд в транспорті безкоштовний, а такі речі як театри і кіно просто ставали закрити назавше), вечеря, сон і так по колу і все в точний час і так певно до кінця життя, мало кого звільняли достроково. багато хто не витримував закінчувавши життя самогубством, такі тіла йшли на паливо для електростанцій.

і так рабство почалось, однотипна механічна робота з дня на день виводить в стан певної ейфорії, лінії стають плавнішими, а плинність немає ніякого значення.

з початку було важко привикнути до такого графіку, був стан повишиної дратівливості і сонливості. з часом то минулося, почав привикати, особливо почали подобатися лекції. спочатку просто слухав і намагався зрозуміти, запам’ятати, але потім підозрюю під впливом одноманітності днів, почав на парах абстраговуватись від усього. просто уявляв себе десь на якомусь пляжі океану, ніжився під сонцем. такі практики з кожним разом ставали все більш реалістичними, можна було відчувати вітер, воду смак моря. наштовхнуло на думку, а що? якщо це все справді, якщо я не тут на лекціях, а десь там на березі океану?

знову пара, знов по колу і графіку, тай настрою нема навіть для океану, але треба кудись абстрагуватись бо не витримаю. почалась лекція, спробував настроїтись просто бути на парі, але вже в іншій аудиторії, сів собі з краю і слухав, лекція виявилась цікавішою чим у нас, частково навіть записав прослухане, з того часу у своїх прогулянках я почав ходити тільки на ту лекцію...



На одній із лекцій, я уявив себе листком клену за вікном. Якраз була осінь моє багряне забарвлення певною мірою привертало увагу перехожих, можливо навіть не кольором а тим, що я залишився одним листком на дереві. З усіх сил я витримував останні потуги прямих сонячних променів, подекуди зривався вітер намагаючись мене відірвати від гілки, вночі був дощ і моя вага збільшилась гнула до низу. Я тримався, він тримався бо я тримався. Наступної ночі вдарили перші морози, дощова вода на моїй поверхні почала замерзати стискаючи мене до середини, здавалося ось-ось і вже не видихну, дожити б до ранку, що зігрітись сонцем. Зірвало і водночас перекинуло на новий предмет, скрип який виникає між дошкою і крейдою, після скрипу частина крейди лишається на дошці частина осипається на підлогу, я поділений на тисячу мікро частин опадаю на паркет, повільно дуже повільно будь яке слово чи рух різко кидає мною у повітрі в бік, обертаюся, кружляю, здається до землі летіти цілу вічність, хоч і відстань мала, але маса набагато менша. Різко відкрилися двері в аудиторію і мене протягом вихоплює, вистрілює з приміщення у вікно, підхопив вітер і одна з моїх тисячних частин прилипла до багряного кленового листка, він пригнувся, почувся легкий тріск ще один і ось все останній вальс за годинниковою стрілкою я чи вже ми обертаємось, кружляємо до низу, ще пару поривів вітру на три в сторону три оберти знов три в сторону, три назад пару обертів, асфальт і тисячі, тисячі таких як я, я важко видихнув, а вони всі з полегшенням.

В ночі знову був мороз, асфальт вкрився листками щільно зліпленими морозом один до одного, він хоч і був уже на асфальті, але біла крапочка крейди все-таки нагадувала решті, що він упав останнім.

Лекція закінчилась, хоч і матеріал залишився не прослуханим, і вирваним з уваги, принаймні вдалось якимось чином вернутись рівно із її завершенням.



приїхавши до дому думки лізли в голову. загалом задумувався в чому причина чому усе так, чому не вмію чи не хочу розмовляти з людьми, чому не відкриваю себе, це мій здобуток і моя кара. чому так мало говорю, а як говорю то щось нісенітне, якісь загальні речі всім відомі і водночас які не стосуються мене. загалом чи то вік такий чи спосіб життя, за день купа різної інформації, але такої з якою б міг поділитися мало, дуже мало. голова нагадує коробочку з такою пружинкою, туди складують, складують всього багато і закривають, поки кришка тримає то все і витримує натиск пружини. наскільки довго вистачить не знаю. маю приклад одного, теж багато всотував інформації, а ділився мало, теж мовчазний, але на старість років розв’язався мішок. причина певно в тому що тре наговоритись наздогнати вмовчане, тай інформація тодішня втратила свою секретність чи актуальність, а нова вже немає ніякої ваги. тому і можна розв’язатись і розказувати, розказувати... а що якщо не вибухне, якщо міцніша коробка, а потік інформації не зменшуватиметься.? натиск з середини буде неймовірним, всі навколо врешті певно зникнуть, залишаться тільки ті які зможуть терпіти і тишу і крики, стіни. вийде тривимірний куб чотири стіни які не пускають назовні і зрівноважують в собі крик і тишу тож внутрішня напруга в кінцевому результаті дорівнюватиме нулю, а в цій коробочці ще одна з середини якої на зовні тисне її вміст. а між ними вакуум, єдине що залишається то при мінімальному поштовху вдарятися внутрішнім кубиком об зовнішній, мінімальні удари на пару мілісекунд зрівноважують тиск з середини, і трохи легшає і знов летиш, вдаряєшся, легшає, біль, летиш...

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Наталка Янушевич , L17 , Фома Пугаляк , o_0 , Маріанна , Оленка Бараненко , Наталька Torarot. 753
( написати коментар )