Увесь цикл до W

Фактично, усі ці вірші уже вивішувалися мною на літклубі, але я вирішила нарешті представити їх так, як, власне, треба - тобто як деяку цілісність. Отака собі маленька і досить банальна історійка любові:

1. Лікарняне

Доторкання до спини

гострими крилами чайки,

силуетики болю,

розпластані в синьому небі.

Я люблю золотаві, ліниві

торкання нагайки,

що тоненькими кроками

румбу танцює між ребер.

Лопотіння і лопання в жилах

розлючених іскор,

металеві обійми,

палкі металеві цілунки.

Ми – прихильники пасків і масок,

ми – любителі ігор.

Тільки втрапили в ігри

інакшого зовсім гатунку.

Ми – болітелі,

ми – айболиті у атомній піні.

Ми – короста залежаних койок,

заступаних кахлів.

Зі стіни одколупані нігтями,

майже невинні.

І тоненько-болючо-хрусткі,

і крихкі, наче вафлі.

Нетривкі, наче білі бізе

пересохлого болю.

Але спраглі: суцільні роти

і суцільне “Я вірю”.

Металеві деталі

над нами сміються до кольок,

і у відповідь їм

вищиряються вени до дірок.

Ти приходь – я чекатиму тут,

через присмерк і сморід,

крізь проспирчену вату,

закладену в тіло і душу.

Між блідих порцелянових стін

виглядаєм, як хворі.

Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.

Це надто зворушливо.

19:20

5.08.05

2. Ангелічне

“Vuba4, ale tu te* ne angel.”

W

І янгол дурний із мене,

Але ж я не прагла навіть,

Я каменем впала з неба

В твою – до небес – ненависть,

В твою – до небес – затятість,

До дурощів душ відкритість.

І страшно було схилятись,

Щоб з тебе отрут напитись.

Ще більше за тебе й мене,

Ще глибше за наші страхи,

Лежало розкрите небо,

Зірками подерте нафіг.

Зірками уздовж розверсте –

Безодня палка і п’яна.

І мало ж таке приверзтись

(Поганий із мене янгол),

І мало ж таке приснитись,

Привидітись серед поту,

Що є безоплатні миті,

Коли одбирає подих,

Що сплачувать ми не будем

Страшну і криваву требу.

Запхавши в горлянки труби,

Всі янголи йдуть – до тебе.

19:40

6.08.05

3. Інсомнічне заклинання

Дай мені унцію солі для духів і душ.

Ти уже спиш – бризкотілий і довгий – авжеж.

Місячне око, судомний колінчастий вуж,

Що в мою душу так холодно й вперто повзеш?

Хочеш наїстися білої вати гріхів?

Хочеш напитися болю за сплячим, за ним?

Дай мені унцію солі для душ і для снів –

Хай відлітають, як дим – помирають, як дим.

20:00

6.08.05

4. Тіні

Танець із тілом твоїм, якого немає,

Танець із тінню твоєю між простирадел,

Танець із яблуком вчораминущого раю –

Хто тебе вкраде у мене? о, хто тебе вкраде?

Рухи од тіні до тіні, од світла до світла.

Рухи лише задля рухів, лиш рухів заради.

Десь попід ліктями бігають, бігають титри –

Хто тебе звабить сьогодні? о, хто тебе звабить?

Майже дотичний до мене твій обрис, твій голос,

Майже дотичний – і страшно безглуздий, і зайвий.

Серед подушок, зісунутих щільно, на волос,

Хто тебе знайде сьогодні? о, хто тебе знайде?

Мертво потреба зімкнулася, мертво, як зашморг.

Час одповзає в куток недобитою миттю.

Пальцям вже млосно од дотиків, тісно од зашпор –

Хто тебе вип’є сьогодні? о, хто тебе вип’є?

Котиться подих по тілі твоєму змією,

Білим залізом на шкірі випалюю: “винна”.

Та поза танцем тіней, поза хіттю моєю –

Хто тебе кине сьогодні? о, хто тебе кине?

11:14

7.08.05

5. Апокриф від Хоми

Виконую свій нашкірний розпис

Червоною барвою власної крові.

Тіло – перепис, тіло – скоропис,

Тіло все терпить, тіло все гоїть.

Очі закрий – не віруй! не слухай!

Пальці вклади в мої рани, Хомо,

Темне питво безпритульного духа

Пий із мого бездонного лона.

11:45

11.08.05

6. На голос

Малюй по мені своїм голосом риски,

Розстав по мені своїм голосом віхи.

По голосу нитці (ми ж любимо ризик)

Над прірвою тиші ступаю до втіхи.

Над привидом ночі – розставивши руки –

Прямую у тебе – мій привиде світла.

Вмирають світила – лишаються звуки,

Твій голос – до пальців прирощена нитка.

В які лабіринти ведеш мене? Хто ти?

Собою весь світ мені білий завісив!

Людські голоси – дивовижні істоти:

Прекрасніші янголів, зліші за бісів.

Людські голоси глибші світел небесних,

Страшніша за тишу – почути! потреба.

То лінії, котрими креслиться Всесвіт,

То руки, якими тримає нас небо.

Тому у твій голос обличчям вростаю.

Пройду по воді, учепившись зубами.

Крім голосу твого, нічого не маю.

Люблю – голосами, живу – голосами.

16:32

11.08.05

7. W

(нарешті пряма присвята)

Не бувають дороги хибними,

Бо ведуть вони всі до цілі.

Об прозорий твій еквілібріум

Розбиваються птахи білі.

Увігнавшись у скло пальцями,

Учепившись в політ поглядом,

Долучитися намагаєшся,

Але ти вже занадто гордий.

Ти тепер вже занадто мертвий,

Ти для мене занадто істинний,

Засклянілий хлопчик упертий,

В монохромній гамі написаний.

Ти вже падав, і падав боляче –

Тож удруге не помилися!

Просто треба вмирати стоячи:

На щитах повертаються ниці!

Серед інших скляних виробів

Ти стечеш своїм смутком теплим.

Всі дороги ведуть до Риму-бо,

Всі дороги ведуть до пекла.

18:55

26.09.05

8. Теологія

Моя теологія – руки по лікоть криваві.

Це – анатомічне натхнення, це – вогнековтання.

Моя тебе-логія пристрасно розчленувала

Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.

Моя тебе-логія – понаднатхненність, надмірність,

Проста обеззброєність – погляд лишився, як скальпель.

Прорізаність в тебе – єдина моя релігійність,

Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.

Можливість переспіву, переосмислення плоті.

Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.

Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,

Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?

Істото із болю і світла, із сперми і меду,

Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,

Я мушу тебе розтинати, любити. Це – credo.

Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті

І не відвертаймось. Це – анатомічний театр,

Видовище латексу, сталі, отрути і крові.

Моя тебе-логія – телеологія* страти.

Моя тебе-логія – це апофатика** болю.

Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,

Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.

Коли ти ітимеш на небо (ти – Бог, а я – жінка),

Всі янголи пошепки в мене питатимуть: “Хто це?”

13:30

1.10.05

* - вчення, що стверджує про наявність певної загальної причини у всіх явищах.

** - заперечувальне богослів’я; окреслює сутність Бога через перерахування того, чим Він не є.

9. Найостанніше (до W)

Це –післямова.

Тобто навіть не постскриптум.

Бо постскриптум був би – для тебе.

А післямова можлива лише тобі услід.

Все вже звершено.

Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.

Я – мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.

Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.

Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.

Я вічно крізь тебе, повз тебе – додолу, до скону,

До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.

А ти – тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,

Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.

І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,

Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись

У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.

У мене всередині – простором засклені ґрати.

У мене всередині – бджоли, пухнасті і теплі:

Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.

У мене всередині – сповнене відчаєм пекло,

В якому безрото кричать недоношені весни.

У мене всередині – німо закляклі пустоти.

Відсутність тебе – як належність інакшому світу,

Відсутність тебе – як останній наляканий спротив,

Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.

19:02

6.10.05

10. PS ?

Слово “любов” на вустах, наче бруд, наче виразка.

Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.

Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости

Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.

І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.

Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.

Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго

З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.

Вже діватись немає куди – дощ напнувся, завершився.

У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.

В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,

Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.

Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,

Подарують маленький ковточок холодного раю.

В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,

І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.

І я матиму честь доживати у тебе в долонях,

Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,

В твоє тіло – солодке од смерті, жадане і сонне –

На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.

18:50

17.10.05

11. Апофеоз кінця

Тіла молодих монстрів

Маршрути чужих ліній

А жити таки просто

А справа таки в ліні

Для себе – себе мало

Для тебе – тебе вдосталь

Я знати таки мала б

Що тут нас усіх спростять

Над сплесками іс-терик

Над простором без-силля

Спокоєм мене встелять

Спокоєм мене змиють

Спокоєм заткнуть рота

Кричати сто літ німо

За це-ось мене, котик,

З хреста цього й не знімуть

Свої – не чужі – вади

Свої – не чужі – стріли

Мене – не тебе – зрадить

Твоє – не моє – тіло

Розбурханих крил надмір

Із краю мене зрушить

Коли розірве навпіл

Мою – не твою – душу

18:05

31.10.05