На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Есе про ліс, гриби і таке інше

Фома Пугаляк, 04.10.2011 року



(додаток 2)

Сьогодні ліс і справді характерний. У ньому вгадується потенціал. Чутно, що у випадку дводенного бомбардування дощем, ліс розірветься запізнілою бомбою і опеньки осколками розкидає по рубежах. Втім, зараз нема особливих причин радіти – є сироїжки, що їдким червоним кольором не зовсім вписуються в загальний колорит, перенасичений сухістю та жорсткістю минулорічного листя, рівномірним шаром намащеного на долівку, де-не-де вкраплену моховиками, з об’їденими слимаками та гіпертрофованими від тієї ж посухи, шапками. Зрідка трапляються лісові гливи, радше вказуючи на нормальний характер статрозподілу, аніж на його відсутність. Це означає, що можеш йти в будь-якому напрямку, від цього нічого не зміниться. Часом вдається зафіксувати у пам’яті нервове струшування вітром дубових гільз – за таких звуків мусиш повернутися в напрямі потріскування листя від ударів та припустити, що ще хтось тут ходить. Було б незле здибати когось, перекинутися кількома словами, пожартувати про абищо і розійтися. В такій потребі є чітка логіка – нею можна пояснити вивернуті гриби, проламані на ямках дрібні гілки, знайдену утопічну ляльку з задертим і затверділим волоссям, босоніжок бежевої барви, кілька ПЕТ-пляшок, пластмасовий бублик, який був чи то колесом чи то справді імпровізованим бубликом, цвях, вбитий в осику на якому висить поливане підгоріле горнятко, дві-три шмати, котрі могли бути жіночим одягом.

Зрештою, тут і циганський міні-табір, з ліщиновими дугами, обтягнутими зараз вже розтріпаною клейонкою. В дитинстві я боявся підходити до таких малих архітектурних форм, хоча й знав, що зовсім неподалік полюбляють крутитися піддубники, які вибирали ці місцини чи то через присутність вищої життєвої форми, з її атрибутами – теплом, шумом, метаболізмом, чи то зовсім навпаки, цигани вибирали собі за перманентне місце проживання проділи лісу з енергетично потужними каналами напряму Земля-Космос і вночі проводили свої ритуали, здобуваючи втаєне знання про всіх і все навколо в радіусі десяти кілометрів. Старші хлопці розповідали, що, буцім, бачили, як в одній такі палатці „пердолили” якусь тьолку, навіть їх запрошували, але їм не хотілося, хоча, яке там може бути „хочу” в дванадцять років. Інші сміялися і казали, що колись застукали там двох односельчан, які грали одне одного в сраки, поганяло „голубі” не прилипло, ще до прецеденту в них були цікавіші клички, та й демократія на той час тільки зароджувалася, тому все списали на недолугий жарт. Після таких випадків цілком зрозуміло, чому тримався осторонь подібних місць. Мене і зараз перекошує, коли бачу циган. Добре пам’ятаю коли і що говорила циганка, виловивши мене з броунівського руху центру Львова, добре знаю що зі сказаного ще не збулося. Вона зловила мене за руку і, кинувши погляд чи то на годинника, що пнувся стрілками в напрямку Ратуші, чи то на прожилки долоні, випалила кілька речень, вона би говорила і далі, але друг, який стояв поруч і дивився на це наче на репетицію театральної постановки, стиснув мені позаду шию і, ніби дурнуватого пса, повів поперед себе, я би слухав і далі, було смішно, бо знав, що війна, про яку вона говорила чекає за два тижні, цього разу призов не оминув випадково, ніби ГРЗ, а «белая женщина» й поготів, ненавиджу білявок, вони завжди мають наперед зшитий і припасований до тебе хомут.

Зараз я розумію чому більшість людей не довіряє вуличним шарлатанам і провидцям – вони некомпетентні в способі виголошення вироку – надто багато буденного в серйозних речах, жодного натяку на пафос. Їх одкровення звучать так, ніби дзвонить друг: «Здоров, заходи на пиво, будуть тьолки». Авжеж, пиво, тьолки і, принагідно, смертельна нудьга, яка наче суспензія від котрогось буденного захворювання помалу всмоктується в тебе, з’їдаючи бутафорські веселі бактерії, котрі ненароком за своє пристанище вибрали твоє тіло. Або й дідок, що природними засобами лікував мою родичку невідомо від чого і вилікував, кінськими дозами опромінюючи її, й без того надто життєрадісну, чіпким невидимим плацебо, вона запитала шамана про свого родича, так я експромтом отримав ім’я своєї майбутньої кобіти. Тоді я поблажливо всміхався, серед моїх знайомих лише одна володіла, як на мене, рідкісним, ім’ям. Втім, піднімаючи вище руки під її сорочкою у визначену напрямі був певен, що мене обламали і втрачаю її повагу та ще одну дивну подругу, котра погоджувалася пити до ранку каву і співати на прохолодному балконі одні і ті ж пісні. Тепер то я знаю, що як і в лотереї, числа та імена згодом повторюються, так і не осмисливши для тебе час та місце своєї появи. В даний момент варто зупинитися і не дати можливість читачеві знати. Лотерея, як не як. Мені видається, що пророкам чи просто вуличним дивакам потрібно надати право носити якісь незвичні, чітко визначені, скажімо, капелюхи, чи накидки з візерунками, це сприяло б появі довіри до них, дрес-код завжди викликає повагу і зацікавлення. Хоча це теж політика, на цьому завершу.

Знаю, що в мене буде син. Знаю це без будь-яких пророцтв, навіть якщо мені вдасться за третім чи четвертим разом. Думаю, що мав би відповісти, коли він запитає, бредучи листям: „Тату, а чому гриби ростуть в лісі?». «Тому, що вони живляться перегноєм листя, його рештками, - скажу я, - а листя багато в лісі». О’кей, - подумає син, - знову ти батя заготовкою відповів, але я тебе все одно обламаю колись і, не подавши вигляду, продовжить допит: «А чому оцей гриб такого кольору, а той іншого?». І я відповім: «Знаєш, я про це не думав, мабуть це для всіляких їжаків, бобрів, носорогів, щоб їм, дальтонікам, не прийшлося відповідати своїм дітям на такі запитання. Та й знаєш, коли я моделював цю ситуацію, то думав про інше. Думав, що ось небагато часу залишилося, щоб встигнути померти в двадцять сім. Що, навіть, мабуть, непотрібно тепер помирати, бо що з тебе вийшло світлого? Вся твоя діяльність була зовсім не сонцем, а якимись не прогнозованими протуберанцями, які залишали на тілах твоїх однолітків опіки і ракові утворення та погіршували настрій та самопочуття тим старим людям, більша частина яких не залишилася на цифрових фотографіях. Але ти таки обманював себе, всі виперди сонця легко пояснюють різними там магнітними змінами, реліктовим випромінюванням, не перетравлюваними залишками, які твоє сонце намагається випхати з себе, зігнати, зчесати, наче старий собака блохи». «А звідки беруться блохи?» - запитає малий. О’кей, - подумаю собі, і, вголос, - он диви який грибочок, - покажу йому на невідомо-що, аби за кілька хвилин пожбурити подалі в кущі цю знахідку, коли малий, захоплений своєю удачею, відвернеться, щоб витягнути лісову печерицю з її сховку.

Мій ліс це радше лісопосадка. З залізничного вокзалу можна вибрати кілька таких ракурсів, щоб бачити його на просвіт. Це хороший знак, адже з художнім орієнтуванням в мене якось не склалося. Пригадую, якось залишив найбільше диво, котре бачив – дерево, ствол якого був обліплений малесенькими літніми, хто знає, зрозуміє, опеньками. Такий цоколь сягав метра заввишки, десь мені до грудей. В протипожежному рові, залишивши орієнтир – ялинову гілку, пішов додому, подумки смакуючи врожай, котрий сподівався зібрати наступного дня по обіді. Звідки мені малому було знати, що тільки в думках така удача й залишиться, що ця, зазвичай мертва частина лісу, сховає орієнтир в своєму череві, не дозволить торжествувати і витанцьовувати ножеві по стовбурі, хай навіть сухостою. Авжеж, природа знищує зарубки, орієнтири, які виставляє людина, щоб нищити її. Ця, на загал проста істина виривається з артерій ріки і залишається наростами на дамбах, її легко читати на моху фундаментів зруйнованих лісничівок та покинутих лісгоспах, що, як проби Манту, вростають і розсмоктуються на тілі заболочених місцевостей, врешті, вона чутна у дружньому виконанні собачого «інтернаціоналу» пізньої ночі в повню. Та й знаєш, всі здобутки homo sapiens – не анексовані у природи ресурси, а радше жартівливо подаровані дрібнички, цяцьки, хитро дані для того, щоб подивитися, що ж цього разу втнуть ці виблядки.

Тихе полювання. Хто придумав цей дурнуватий вираз? Журналісти? Чому, врешті-решт, «тихе»? Хіба від твого посвистування гриби втечуть, вкрутяться наче шурупи назад у землю або насунуть гору листя на себе, споглядаючи хитро з нього, наче п’яні бляді з-за перегородки, що розділяє ваші столики? Ненавиджу цього виразу, як і грибників, котрі його вживають, невже в нав’язаному кимсь виразі не відчувається, що хтось навмисне вживляє в душу стандарти, спокладає в зопрілий мозок свій міцелій, щоб завченими фразами характеризувати приємне проведення часу? Так само вираз «ходити за грибами». В ньому як не як вчувається посилання на геноцид – це звучить, як гостра необхідність в світлі відповідальності перед майбутніми поколіннями та історії в цілому, словом, цинічно це звучить. Треба зауважити - така людина йде тільки по «своїх місцях», ніби емігрант по цвинтарі - віддати належне тим, кого йому колись показали на саморобних буклетах, проштампованих «US Mail». Такі грибники мають свою параною – при наявності інших людей в лісі вони скрадаються до «своїх місць», наче шпигуни, добре хоч не прив’язують позаду гілляки, щоб замести сліди, втім, хто знає, лише впевнившись, що за ними не слідкують, перебіжками поміж сироїжками (oops!), яких, зазвичай і не торкаються, прокрадаються туди, де кожного року вирізують все, бодай схоже на гриба. Їх легко впізнати – на розібраних аборигенами вокзалах вони збираються в великі групи, розмахують і міряються грибами, їх малі головорізи, які тільки починають стажування в розвідувальних грибних службах, фотографують своїх вчителів порцеляновими очима. Але мене не проведеш – вони наче жінки, які втягують живота, встаючи на вагу, справжні аматори грибного кайфу сидять осторонь, вони не випотрошують кошики, щоб образити співрозмовника, тихо палячи цигарку розповідають прибічникам жваві історії, демонструючи кулаком, який же то був гриб в 76-му (а 76-ий, самі знаєте, був вельми грибним роком), вони підіймають його, себто кулак, ніби погрожують природі – ох, ти так зі мною цього разу? Нічого, думають вони, нічого. Спускаючись в погріб, принагідно, застигають в театральній позі, коли дивляться на слоїки з маслюками, збоку легко зауважити, як в їх очах проблискує Різдвяний блік присоромленості від похвал гостей, котрі щорічно, задля годиться, повторюють мантри про смакоту, в зіницях у них флешбек з тої миті, коли розкупорюєш бочечку з груздями для закуски, а нагорі друзяки, згораючи від нетерплячки, жартують один про одного і сусідку Нельку.

- Знаєш, - скажу синові, відійшовши від роздумів, - я пробував змусити рости гриби у нашому садку, відходи розсівав терпляче і послідовно клаптик за клаптиком, наче карту колонізації, надіючись, що обдурю себе і природу. Дідька з лисого, нічого не проросло, лише раз, один моховичок, та й то, мабуть, грибний Шива не догледів. Знаєш, є автори, котрі ціле життя пишуть лише про осінь, вони навіть не здогадуються, що з їх крейдяних аркушів міцно пахне чорнобривцями і неприємно відгонить прілим кислим силосом. Твій батько також одного разу в двадцять сім згрішив, написавши про свою осінь.

Читати коментарі (3)
Рейтинг Оцінили Переглянули
6 Наталка Янушевич , Катерина Ляшевська , slavchyk , o_0 , Глід , Окайда. 1377
( написати коментар )
Наталка Янушевич
2011-10-04 19:17:49

Море задоволення!

(відповісти)
slavchyk
2011-10-05 09:59:11

як завше беззаперечно першим ділом почав читати... неймовірно добре, пережив кожне слово, допінг отримав...

така проза до душі мені...

(відповісти)
( написати коментар )