Марне чекання/проза/ 9-ть вордівських сторінок

1.

Все почалося з того дня, коли Аля, повертаючись після роботи додому, побачила біля свого під’їзду гурт дітлахів. Малі крутилися навколо лавки, штовхаючи один одного \"дай я подивлюсь\" – \"ні, дай я\" і голосно сперечалися \"це не метелик!.. метелики такими великими не бувають! ..\" - \"а що ж це?.. ой, дивиться, воно рухається...\". Аля була втомлена і так би й пройшла повз цю метушню, якби не природна цікавість.

- Ану розійшлись! – скомандувала вона малим, підходячи до лавки. – Що тут у вас?

- Ми грали під кленом... а Юрко потім щось на нас кинув... – почав схвильовано один хлопчик.

- Я нічого не кидав! – заперечив інший. – Воно саме впало!

На старій лавочці лежала якась дивна істота, схожа на метелика, але не зовсім. Вона була розміром приблизно з долоню, мало невеликі ніжно-блакитні крильця, тоненький синій тулуб і такі ж тоненькі лапки. Голівку істоти вінчали, як корона, маленькі чорні вусики і... Тут Аля помітила, що прямо на неї дивляться великі чорні бусинки очей... Створіння глибоко зітхнуло (\"воно ще й зітхає\" – подумала Аля) і прикрило очі.

- У нього зламані крильця! Воно зараз помре! – кричали діти.

- Тихо! – перервала їх Аля. – Ніхто не помре! Щось придумаємо.

Це була п’ятниця. Останній робочий день. Дома її очікували сорок вісім годин спокою та відпочинку, якби не це її власне \"щось придумаємо\" і дивне синє-блакитне створіння, яке Аля обережно поклала з лавки на папку з робочими документами і понесла до себе.

Ні, вона не була філантропом чи з Грін Пісу чи ще з якоїсь чого-небудь-захисної організації. Вона вже кілька років жила за своїми правилами, які цього разу вирішила зовсім несподівано для себе порушити. До її правил не входило підбирати маленьких бездомних кошенят або що-небудь в такому дусі. Аля не любила двох речей – зайвих турбот і зайвих рухів. Може тому у неї на кухні ніколи не збиралися друзі, на підвіконнях не росли квіти, а одяг ніколи не доводилося чистити від шерсті якоїсь тварини. В неї все було за графіком вже шість років – підйом о восьмій, ванна, сніданок, телевізор, одягання, о десятій на роботі, о сьомій вдома, вечеря, телевізор, детектив, ванна, сон. Шість років...

Раз на тиждень вона прибирала квартиру, ходила в магазин і дозволяла собі з якою-небудь знайомою зайти до кафе з тим, щоб, так би мовити, \"поговорити\". Хоча більше зазвичай говорила знайома - про те, яким рідкісним козлом є її начальник, що сусідська кішка шкодить на її килим біля дверей, а чоловік відмовляється викидати сміття і не тільки це... і що вже час знайти коханця. Аля слухала зазвичай мовчки. Їй було цікаво слухати. Не саме ці балачки, а, скоріше, слухати і спостерігати, як її співрозмовниця, молода жінка, нервово помішує у чашці з кавою цукор, що і без того вже давно розчинився, а потім, як вона відкидається на спинку стільця, спокійно затягується сигаретою; спостерігати як на жіночому обличчі сумніви та підозри змінюються упевненістю і презирством. Алю у цьому цікавила одна річ – невже ця жінка дійсно так опікувалась цими склоками, інтригами, чутками, невже тільки це і складало її життя?!

Про себе Аля не любила розповідати. І коли її починали запитувати про особисте життя, вона або відмовчувалась, або віджартовувалась. Не те щоб вона були скритою людиною, ні. Просто вона вважала, що немає в її житті нічого гідного обговорення. Хоча її начальник на роботі теж не був ангелом, сусідка мала свої примхи, а чоловік... чоловіка в неї не було. Аля повільно наближалися до третього десятка, але мати сім’ю їй хотілося ще менше ніж кошенят або друзів.

Чого вона прагнула? Для чого жила? Такі запитання вона собі вже давно не ставила. Батьки дали їй життя, то ж недобре нехтувати такими подарунками. Так не роблять порядні люди, до яких себе відносила Аля. Її життя пливло розмірено – так не було завжди і так не могло продовжуватися весь час. З появою у її будинку цього метеликоподібного створіння.

Що з ним робити, вона не знала. Ніколи не доводилося лікувати поламані крильця. \"Не скотчем же їх заклеювати...\". Створіння лежало на столі і важко дихало. Аля вже почала сумніватися - чи витримає воно те, що вона придумала.

- Мабуть, зараз тобі буде боляче, - проказала вона сама до себе, беручи тоненьку голку, шовкові світло-блакитні нитки та нахиляючись до стола. – Все буде добре! Колись я навіть непогано вишивала. Гладдю. І вузлом і стеблинкою. Тільки якого біса руки так дрижать.

Шов перший. Створіння не поворухнулось. Натомість Аля скрикнула і різко випрямилася – різкий біль кольнув її між лопатками і швидко зник. Потім другий, третій, четвертий... Біль остаточно вщухнув, коли процедура була закінчена. Синьо-блакитне створіння не видало жодного звуку, але дихання стало рівнішим і спокійнішим. Наче воно вже спало.

На вулиці вже стемніло. Аля відчула страшенну втому і вирішила теж поспати. Посеред ночі її розбудило місячне світло і чиєсь тихеньке \"спасибі\".

2.

Світло дивно падало прямо на її обличчя. А хтось ще раз так само як і вперше сказав \"спасибі\". Аля піднялася трохи і побачила на підвіконні вже знайому істоту, що дивилася на неї своїми великими бусинками.

- Дякую! – повторило ще раз створіння, але тепер вже голосніше і наполегливіше.

- Та нема за що, - розгубилася Аля. Вона почувалася дивно: \"якщо це сон, він надто реальний, а якщо не сон...Чи є на світі такі метелики, що вміють говорити?.. Мабуть, все-таки сон\".

- Ні. Мені є за що дякувати! – наполягало створіння.

- А ти хто? – запитала Аля.

Створіння мовчало.

- Ти – метелик?

- Я не метелик! – заперечило створіння. – Метелики красиві, але тупі і прожерливі. Жодної ініціативи, ніякого творчого підходу! Вони ж тільки й знають, що тупо перелітають з квітки на квітку і їдять, їдять... Це ж так примітивно!

- Ти теж гарне...

- Може бути. Але в іншому ми зовсім різні! – упевнено заключило створіння.

- А хто ж ти тоді?

- Я не знаю, - зітхнуло сумно воно.

Алі теж стало сумно і вона змінила тему:

- Як крильця? Не дуже, мабуть...

- Ні-ні. Все добре! – оживилася істота. – Мені подобається. Шви схожі на якийсь чудернацький візерунок, наче так і було задумано.

- От і чудово. Тепер ти можеш летіти до дому.

Істота знов замовкла, замислившись над чимось:

- Я не пам’ятаю де мій дім... І летіти не можу, бо у мене ще й крильця слабкі. А може я і не вмію літати...

- Не вмієш? Але ж ти літала колись. Не могла ж ти просто з неба впасти.

- Не знаю... Можна я поки що у тебе поживу?

- е-е-е... ну, якщо ти особа невибаглива, тоді залишайся.

- Дякую! – зраділа істота. – Дякую, і на добраніч!

- На добраніч!

Аля засинала з думкою, що вона ще не бачила снів, в яких вона прокидалась би, а потім знову засинала і розмовляла з метеликом.

3.

Але то був все-таки не сон. Вранці її розбудив промінь сонця і чийсь радісний \"добрий ранок!\". Чий саме – Аля вже почала здогадуватися.

Ця блакитнокрила істота, що не знала ані хто вона, ані звідки, була незвичайна. Незвичайно допитлива. Їй було цікаво практично все: від мого олівця на столі до зірок на небі. Вона розпитувала про все і всьому дивувалася. Спочатку Алю дратувала набридливість гостя, а потім її заразила та безпосередність, з якою ця дивна істота відносилася до всього навколо.

До речей, які здавалися звичними – до місяця і сонця, дощу і хмар, до дітей, що грають на дворі, підлітків з гітарами, буркотливих бабусь, котрі збираються невеличкими групками біля будинків, як і підлітки; до шелесту листя, голубів, що воркочуть. Все ставало незвичним.

- Бачиш того хлопця, що грає на дворі з м’ячем? – сказала істота до Алі. – Дивись який він сумний.

- Чому ти так думаєш? Ну, може він і не радісний. Але, в принципі, звичайний такий собі хлопець. Звичайно грає у м’яч.

- Ні. Придивись – він не йде грати до інших дітей, він весь час сам, озирається на вікна своєї квартири, і м’яч у руках крутить нервово, і, дивись - у нього велика пляма на футболці. Як ти гадаєш, чому мати відпустила його на вулицю у такому неохайному вигляді?

- Він же на вулицю пішов грати – все одно забрудниться. Мабуть, через це.

- Мабуть. А може його мати не помітила цієї плями. Може вона і самого хлопчика не помічає...

- Може...

Але найбільше Аліному гостю подобалося спостерігати за місяцем та сонцем. Тому блакитнокрила істота могла просидіти всю добу на підвіконні, під їхнім світлом. І Аля разом з нею просиджувала допізна. Аля, яка завжди вставала з будильником, почала просипати і запізнюватися на роботу. Та що робота – весь день проходив у рахуваннях годин, хвилин, секунд до того моменту, коли можна вже тікати до дому, до свого гостя, у світ його фантазій (можливо, і не фантазій). Аля дуже прив\'язалася до цього створіння, що змінило не тільки її графік, але й її саму. Все навколо раптом відкрилося з зовсім іншого боку для неї. Вона по-іншому стала вдихати повітря, дивитися на людей, і люди по-іншому дивилися на неї.

Якось Аля затрималась на роботі – прийшла пізно і довго не могла знайти свого гостя. Вона дивилася скрізь – у кутках, у ванній і кухні. Але створіння наче розчинилося у повітрі. Збентежена, Аля присіла на диван і тут почула десь зверху із бабусиної кімнати тихий стогін гітарної струни. Мі. Це було мі. Істота сиділа замислено на старій бабусиній шафі біля Алиної закинутої, забутої гітари:

- Що це?

- Це... гітара... – відповіла Аля.

- А для чого вона?

Слушне запитання! Аля теж ним задавалася, коли батьки віддавали її у музичну школу. Навіщо – ніхто не пояснював. Бувають такі батьки, що рідко вважають за потрібне пояснювати дитині навіщо їй чимось займатися. Її батько був впевнений, що це необхідно для \"загального розвитку\". Аля швидко влилася у колектив, і найголовніше – полюбила інструмент. Після закінчення вони вже носилася з думкою вступати у музичне училище. Але батьки мали інші плани щодо її майбутнього, і Аля пішла вчитися на бухгалтера до інституту, щоб \"бути з грошами за душею\".

- Це музичний інструмент... – видавила Аля з себе. – На ньому грають...

- музику? – оживилося створіння.

- так...

- І коли ти в останнє грала? Вона, мабуть, тут довго лежить.

Коли ж це було в останнє, - думала Аля. В інституті роки три вона грала в ансамблі. Збиралися у тісній кімнаті: курили, жартували, пили вино і грали. І, звісно, два рази на рік виступали на обов’язкових концертах студентської творчості, щоб показати, мов недаремно ж кімнатку ту займали. Проте, що ж то було – рух по колу. Їй хотілося прориву, який вбачала саме у продовженні музичної освіти. Є люди, яким для того, щоб грати освіта не потрібна взагалі. Аля була не з таких. Якщо вона за щось бралася – завжди прагнула досконалості. Батьки були раді, що вона ходить в \"їхній інститут\". Більшого їм і не треба було. А на Аліні щоденні заняття музикою дивилися... скоріше ніяк не дивилися. Підтримувала її тільки бабуся. Тому, коли бабуся стала почуватися гірше, Аля не замислюючись, переїхала до неї. Бабуся часто просила її зіграти щось військове. Тож довелося на втіху старій вивчити хоча б \"Одинокую гармонь\". Пройшов рік - Аля закінчила інститут, у неї з’явилася маленька сестра і... померла бабуся. Це сталося восени. На кладовищі з дерев падало пожовкле, зморщене листя, як бабусине обличчя, що вже ніколи не посміхнеться. Після похоронів їй хотілося зіграти, виплеснути біль, але пальці заніміли, як і душа. Після похоронів Аля поклала свою душу на високу бабусину шафу, розставила у квартирі по-іншому меблі і написала графік.

- Ти мене взагалі чуєш! – нагадало про себе створіння. – Зіграй щось, а? Зіграй, будь ласка!

Зіграти? Алю пересмикнуло. Скільки ж років вона не грала? То ж навіщо починати зараз... Навіщо, якщо не було життя, не було почуттів та сили у тій грі. Тільки техніка. Зневір’я – це те, що вона відчула після похоронів бабусі. І те, що трималося в серці до цього часу. У ось знову перед нею її гітара. Розстроєна, пильна. Аля боялася доторкнутися до неї. Здавалося струни-зрадниці викажуть її суху сутність.

- Чого ж ти чекаєш? Давай, грай! – посміхалося створіння.

- Що?

- Що-небудь красиве і тендітне.

- Тендітне?

- Так... Сьогодні такий вечір. Зірки так добре видно. Вони наче посміхаються і і підморгують нам. Такі вони різні – великі й малі, від блідо-блакитних до матових. У них своя країна...

- ... свій світ і порядок. І хазяїн їм один... він відображається у твоїх чорних очах-бусинках

Аля витерла пил, підстроїла струни і пальці самі потягнулися виводити якусь до болю знайому мелодію, ніжну і сумну. Але звідки була та музика – Аля не могла пригадати.

- Дуже красиво, - сказала істота. – Ніколи не залишай більше гітару на шафі, добре?

Так у нас з’явився третій співрозмовник – моя гітара. Вона стала мені потрібна, адже могла висловити все те, що творилося всередині. На Алиному столі вперше за шість років крім книжок з детективами з’явилися ноти. Незрозумілим залишалося одне – звідки ця музика. Скоро вона зустріла того, хто міг відповісти їй на це запитання.

4.

Її старий та єдиний друг Михась. Аля зустріла його, проходячи підземним переходом. Все ті ж самі потерті джинси, брудні черевики, неголене обличчя і незрозуміла зачіска – за шість з копійками років, які вони не бачились, він зовсім не змінився. Майже... тільки погляд змінився, щось незнайоме для Алі закралося в його сірі очі. Вони провчилися разом у муз школі і разом збиралися йти далі. Він пішов, а вона пішла на бухгалтера. Якщо відверто, Аля заздрила йому – Михась мав справжній талант. Те, що їй завжди давалося тільки наполегливою працею, Михась засвоював миттєво. Дивлячись на його віртуозність, Алі хотілося то самій грати і грати без зупинки, то закинути все подалі, щоб ніколи вже не повертатися.

Перехід для Михася був щось на зразок халтурної роботи – він не був з тих, що весь час товклися там понад темними стінами, проголошуючи до перехожих \"підтримайте музикантів\", ні. Він приходив туди час від часу для того, щоб подивитися на людей. Йому подобалося спостерігати, як дехто з перехожих думає кинути йому, музикантові, п’ятак чи не варто напружуватися; як якась дівчинка стане поблизу сусіднього латку, роблячи вигляд наче щось купує, а насправді, щоб послухати. Люди його надихали. Тому він приходив у перехід не за грошами, а за натхненням.

Їхня випадкова зустріч не могла, звичайно, закінчитися стандартними привіт-привіт-як-справи-щасливо. Михась одразу сунув свою гітару у футляр і запросив Алю до себе. У голові цього чоловіка поміщалися сотні, тисячі, мільйони мелодій і пісень. Він сам був схожий на музику. Яскраву і непередбачливу. Таким його знала Аля.

Старенький подряпаний диван. Чай з мелісою. Михаськова гітара. Двом друзям, що довго не бачилися і пов’язані музикою, говорити не потрібно. Краще за слова про їх життя може розповісти пісня. Михась довго слухав Алю і нарешті випалив:

- Що з тобою сталося? Звідки це все? Я ніколи такого не чув. Якийсь прямо блюз щасливої Алі.

- Я не знаю що це. Мені все воно здається знайомим. Наче я колись все це вже чула, а зараз пригадала.

- Ні. Абсолютно щось оригінальне. Це я тобі точно кажу. – заключив Михась.- Звідки ж натхнення? Закохалася, так?

- Приходь, я тебе познайомлю...

Вони домовились побачитися завтра. Коли в двері постукало завтра, Аля вже носилась по кімнаті з ганчіркою, прибираючи пил. Блакитнокриле створіння спостерігало за цим з легким здивуванням:

- Що ти так метушишся? Він мабуть тобі подобається. Подобається, так?

- Ну...- Аля замислилась: згадалися концерт у муз школі, дощ, Михаськова куртка, її холодні пальці, як він намагався зігріти їх своїм диханням, крапельки води у нього на бровах та віях і мамині \"не стійте під під’їздом\"... якби не це... а може все і на краще. – Ні, він просто мій друг!

- Тоді нащо все це? Він друг – і так все зрозуміє.

- У мене гостей вже сто років не було.

Створіння насупилося:

- А я що не гість?

- Тебе не рахуємо, - посміхнулася Аля. – Ти вже як член сім’ї...

Михась не змушував довго чекати себе. Рівно о п’ятій, як і було домовлено, він знімав свої черевики у вітальні, розмахуючи пляшкою вермуту і сварячись на водія, що ледь не забризкав його на вулиці.

- Проходь, знайомся. Це і є моє натхнення, моя душа. Ми дуже незвичайно познайомились, - сказала Аля, киваючи у бік блакитнокрилого створіння. Воно всілося на столі біля стопки нот та портрета Бетховена.

Михась уставився на портрет, потім подивився на Алю, знову на портрет і розплився у посмішці:

- Он воно що! Черпаємо натхнення у класиків. Ну, добрий день, Людвіг. Дуже радий Вас тут бачити.

Аля здивована підняла брови:

- Ти що...? Бетховен тут ні до чого...

- А хто тоді? – здивувався у свою чергу Михась.

- Ну як це хто. Ти що – не бачиш?

- Не бачу кого?.. Алєчко, загалом це зовсім не важливо. Головне – що ти класно граєш, що я тут і що у нас є привід випити.

Михась всівся на диван. Аля стояла у розгубленості, і не знала, що робити.

- Нічого-нічого, - сказало створіння. – Я не заважатиму. Знайомство не склалося – це не страшно. Може якось іншим разом.

- Думаєш?.. – відповіла до істоти Аля.

- Звичайно, - сказали в один голос створіння та Михась. Перше полетіло в іншу кімнату, а другий зібрався на кухню у пошуках підходящого предмета - чим можна було б відкрити пляшку.

Вони просиділи п’ять годин. Михась все просив Алю щось зіграти і приговорював:

- Добряче тобі від Бетховена вставило.

- Краще щось своє зіграв би – відповідала Аля. – Давно так тебе не слухала.

- А я своє давно вже і не граю.

- Чому?

- Не знаю... Пусто якось. Немає якоїсь іскорки. Раніше бачив її в людях. А потім...- Михась помовчав, затягуючись \"прилуками\". - ...зіткнувся з чимось і все змінилося.

- І що ж це було?

- Жорстокість, - сказав він після тривалої паузи.

Коли Михась пішов, Аля підійшла до вікна і разом зі своїм гостем дивились у слід цьому дивному чоловіку.

- Шкода, - сказало створіння. – Він так і не знайде те, що шукає... свою іскорку.

- А ти що підслуховуєш?

- Ні. Це ж написано в його очах.

- А звідки знаєш, що не знайде?

- Не знаю... просто відчуваю.

- А чому, до речі, він тебе не...

- Не знаю, - роздратовано перервало Алю створіння. - Не знаю, чому він мене не бачив.

- Цікаво, а чому я тебе бачу?..

- Ну не знаю я, - зовсім засмутилося створіння. – Більш за все на світі ненавиджу запитання, на які не маю відповіді. Давай помовчимо.

- Як скажеш.

Аля подумала, що, мабуть, це страшно жити і не знати хто ти, звідки, і чому хтось тебе бачить, а хтось ні. Вони мовчали і чекали наступного дня. Той день був світло-жовтим, як курча, прохолодним і пахнув млинцями з сиром – це була неділя. За нею прийшов метушливий, розчервонілий понеділок. Аля дуже часто обговорювала зі своїм гостем те, яким буде наступний день. Крильця створіння вже поміцнішали – воно вилітало на вулицю через кватирку. Тож доводилося тримати її весь час відкритою. Під вечір блакитно-крила істота завжди поверталася і зустрічала Алю. А одного разу ніхто її не зустрів.

5.

Вже дуже стемніло. На небі з’явилися зірки, а створіння все не було. Аля проспала всю ніч з відкритим вікном і ввімкненою лампою, сподіваючись, що воно повернеться. Коли вона прокинулася, на підвіконні сиділа вже знайома їй істота, але не сама. Поруч сиділо дуже схоже створіння, тільки побільше і жовтогарячого кольору.

- Тепер я знаю, хто я! – посміхалося блакитнокриле створіння. – У мене є своя сім’я.

- Дуже рада за тебе. І хто ж ти?

- Мене звуть Натхнення. Через два під’їзди звідси живе сім’я художників. Там живуть і мої батьки. Це моя мама, знайомся, - представило блакитне Натхнення жовтогаряче створіння. – П’ять років тому у тих людей народилася дівчинка. З нею на світ з’явилося і я. Це незвичайна дитина, і я маю бути поруч з нею.

- Хочеш сказати, що ти йдеш? – запитала Аля.

- Так, я її натхнення.

- Шкода... Ти ж будеш прилітати до мене – я вже так звикла до тебе, буде дуже сумно розлучатися.

Блакитне Натхнення покачало головою:

- Ні. Я не зможу її залишати. Я маю бути з тією дівчинкою. А до тебе я ще повернусь. Тільки не знаю, коли. Відчуваю, що обов’язково ще зустрінемося – ми ж зшиті з тобою шовковими нитками, пам’ятаєш?

У Алі шкіра покрилася мурашками від згадування того болю:

- Пам’ятаю... Скажи, як же ти потрапило до дітей?

- Дуже кумедно вийшло. Я спало у складках ковдри, коли її як раз зібралися витрусити. От мене і витрусили заодно.

- Дійсно кумедно. Виходить, я дала притулок чужому натхненню?! А моє натхнення? Може, його теж витрусили з вікна?

- Ні. Мої батьки знали б. Адже нас не так багато. Тобі не дано...

- А Михасю?

- Його натхнення померло. Задушилося його ж ненавистю тоді, коли він зіткнувся із жорстокістю. Воно було красивим – яскраво-червоним із запахом спілої сливи.

- Тому він тебе і не бачив?

- Так, - відповіло Натхнення. – Але ж ти бачила. І діти, які мене знайшли теж бачили. Діти багато бачать з того, що не помічають, коли стають дорослішими. Ти теж всередині дитина. Мені дуже шкода тебе залишати, але мушу бути з тією дівчинкою. До побачення. Ми ще побачимося. Пам’ятай!

- До побачення! – прощалась Аля, дивлячись як два чужих натхнення летіли до дому.

Вона залишилась чекати на нього. З відкритою і в мороз і в грозу кватиркою. На столі у неї лежить гітара, з якої Аля щоранку акуратно витирає пил.