На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Болючий зуб

Фома Пугаляк, 31.10.2011 року



Вадік засумнівався. З таким уловом йому ще не приходилося зустрічатися. Золотий зуб цікавий тим, що невідомо куди його приткнути. Вадік ще раз оглянув свою скриньку на радіодеталі – справді, було кілька вільних ніш. Але тут справа в іншому – зуб занадто особиста річ, а він не хотів аж настільки вникати в чуже життя. Того поклав поряд з скринькою і зайнявся рутинним ділом. Витягнув листок розграфленого в таблицю паперу і поставив зверху номер.

Зараз варто зазначити, що Вадік таки був педантом. Навіть розуміння того, що ці всі записи і збережені, часто не потрібні, вкрадені речі несуть на собі печать тривоги, і він по-суті сам собі «шиє діло» не змусили його відмовитися від систематизації результатів такого своєрідного заробітку, певних позначок, нотаток. В першій графі Вадік поставив значок «Ч», перед другою дещо затримався і ретельно оглянув гаманець, «коричневий», записав він, в графі відмітки – «поношений, потертий зі зворотного боку, кишенька на копійки продерта». В третій графі зазначив суму, яку вдалося сьогодні «виручити». Обережно висипав копійки на долоню і поволі по одній переклав в скарбничку, опісля, в зауваженнях, дописав - «щасливої монети не виявлено, іноземна валюта відсутня». В четверту графу записав, зазирнувши, перед тим в блокнот «два чеки на покупки продуктів у супермаркетах, № п/п 326, 327». На чеках написав відповідні номерки і поклав у синеньку коробочку. В наступній графі написав «візитки – 8 штук, відповідні номери 484-491», аналогічно пронумерував їх, поклав у зелену коробку. В наступній графі зазначив «документи – дві медичні довідки (загальний аналіз крові, сечі) на ім’я»… обдумавши на предмет найбільшої милозвучності каракулі, дописав - «Бартатів». Вадим почухав потилицю, про щось задумався і продовжив. «Фотокартка 1 шт. Білява жінка, сині очі, підкручений ніс, довгі вії. Номер 125. На звороті фотокартки незрозумілий підпис». Підійшов до масивного столу і витягнув звідти коробку. Поставив біля неї фото і нашвидкоруч переглянув всі нажиті фотокартки, час від часу звіряючи з новою. Поклав у коробку, закрив, поставив її на місце і в зауваженнях дописав «дублікату не виявлено». Так, був трафунок, - подумав він, - 37 та 101 номери, здається. Зараз перед Вадіком стояло найважливіше завдання – записав «коронка», тут він завагався, оглянув здобич ще раз, дописав «позолочена». Поставив дату, дописав «маршрут «Бальзаківські дівчата»» і поклав папірець до йому подібних, закрив шухлядку на ключ.

Перед собою поклав зуб і поволі став оглядати скриньку, куди ж би то, в який відділ віднести його. Спочатку йому видавалося, що буде правильно кинути до «дрібної біжутерії» - поламаних і справних кульчиків, алюмінієвих вервичок, срібних кілець, щасливих камінців. Але ні, - зуб це надто особисто, вся біжутерія невідомо для чого і хто знає чи її власникам ці дрібниці приносили бодай якесь задоволення, відчуття «особистого», тож ні. Кинути до дорогих аксесуарів, до яких, насправді Вадік не мав особливої пошани, позаяк ніколи не носив подібних фєнєчьок, відмовляла логіка, зуби людина носить постійно, а не на забави. До «дурничок», серед яких виднілися саморобні бірки, латунні та азбестові шайби, звичайні камінці-пляскачі, металеві накладки з назвами фірм та трендів, кульки від підшипника, кленові та дубові листки, якісь дротики, зубні нитки, що його, бути чесним, і збентежило, кульки бісеру, склеєного ним у скотч, барвисті пластмасові цяцьки невідомого призначення, не поклав також – це було б несправедливо по відношенню до того чоловіка, в якого він потягнув гаманець. Зрозуміло, що Вадік, як бухгалтер по освіті, що і виробило в нього педантизм, зійшов би з глузду, якби не прийняв остаточно правильне та точне рішення – віддати власникові його зуб.

Завершивши свою нехитру справу та сховавши всі свої скарби на місце, він поклав зуб у маленьку кишеню джинсів – ту, яку америкоси, самі не відаючи її практичність, постійно пришивають понад правою кишенею, Вадік закинув пустий гаманець у наплічника, візитку номер 485 та вийшов погуляти, щоб, як зазвичай, позбутися доказу в якомусь під’їзді чи викинути його на безлюдній зупинці на афішний стовп, а заодно і знайти господаря позолоченого зуба. Залишати в себе вдома гаманці він наміру не мав, але суть не в доказах – був забобонним. На «роботу» ніколи не брав грошей, які були «попаленими», просто розмінював більші купюри на дрібні, щоб було на проїзд. Тут був, щоправда, один нюанс – часом підмінював гаманці, щоб не було чутно пропажі, зрідка всовував туди «напасені» дві гривні на зворотній проїзд «жертві», але то була рідкість – чинив так тільки, якщо йому сподобалася та людина, скажімо, дала місце пенсіонерам чи ввічливо поводилася з іншими пасажирами. - То ти бісишся від «ничегонеделания», - казав йому Стьопа, його колишній співмешканець, сміючись з його чистих помислів.

Стьопа був кльовим чуваком, він навчив його ремеслу «кишенькового», хоча й сам згодом перекваліфікувався на «форточника», бо вважав цей вид самореалізації більш достойним та прибутковим. Не кажучи вже й про адреналін, котрий він просто мусив загрібати, без нього, як зауважив Вадік, йому ставало нудно і депресивно, від цього зазвичай поміж ними виникали безпідставні сварки і в такі моменти Стьопа звертався до нього не інакше як «Плюшкін». Це можна було б назвати дружбою чи симбіозом. Але Стьопочкін, як його жартівливо діставав Вадік, мав свого «шпака» - коли до Вадіка приходили в гості дівчата, він просто скаженів і поводився як останній хам, обзивав їх курвами, що, й хоча, було небезпідставним, але образливим і, як наслідок, приводило до того, що секс Вадіку тільки снився. Зрештою, коли Стьопа заявив, що їде в інше місто, бо тут вже щось пронюхують лягаві та наступного дня виїхав з усіма своїми бумбоксами, відеоплеєрами та його, Вадіковими, грошима з однієї з ничок, він поміняв замок, а згодом, обдумавши, і двері. Тепер з дівчатами не було проблем. Здебільшого довше двох днів у голові та тижнів в квартирі вони не затримувалися. Кільком з них він розповів про своє заняття, знаючи, що з таким життям як у них, вони ніколи не настукають на нього, а ті рідкісні випадки, коли котрась хитріша його шантажувала, він так чи інакше, знаючи натуру таких жінок, перетворював на акти проституції – давав трохи грошей і знав, що певний час за секс йому платити не прийдеться.

Зараз Вадим чимчикував до найближчого таксофона – він добре знав їх місця положень, вивчив мало не напам’ять - після спільної роботи зі Стьопою зустрічалися біля такої архаїки. Сподівався, що швидко знайде чоловіка, якому має намір віддати зуб. Набравши з візитки номер таксі набрав повні легені повітря і, дочекавшись відповіді приємним тоном запитав диспетчера:

- Добрий вечір, можу я у вас дізнатися певну інформацію?

- Так, звичайно, - мовив приємний жіночий голос. – Яка інформація вас цікавить? З таким голосом би на радіо працювати, - подумав Вадік і почав повільно розповідати:

- Розумієте, я тут маю вашу візитку, тут є ім’я і пароль, я так розумію це певний ваш клієнт, якого мені дуже хочеться знайти. Скажіть, якщо я продиктую ім’я і пароль ви зможете сказати мені його номер мобільного або адресу?

- Ми не надаємо такої інформації, вона конфіденційна… - недовірливо і швидко проговорила диспетчер.

- Розумієте, - перебив її Вадік, - я перед цим чоловіком маю борг, він позичив мені грошей на таксі, залишив ту візитівку і я хотів би віддячити йому.

Вадік зробив навмисну паузу. По перших словах він зможе оцінити стан речей чи допоможе йому перестрашена дівчина знайти номер того «Бартатіва», а чи відмажеться стандартними наборами для клієнтів. Брехня, здається, доволі мила і банальна, - подумав Вадік.

- Я вам спробую допомогти, - мовила дівчина, - скажіть коли це було, ім’я та пароль на візитці.

- Я не пам’ятаю коли це було… два місяці тому десь напевно, зараз врешті згадав, стало не по собі, - продовжував вигадувати історію Вадік, - а ім’я та пароль – Микола, 1234.

- Гм, - незадоволено сказала диспетчер, мабуть думаючи собі, - на якого дідька я вар’ятові пообіцяла допомогти, - гаразд, зателефонуєте за пів годинки.

- Наперед дякую, - мило сказав Вадік і поклав телефонну трубку.

Особливих надій на такий спосіб пошуку Вадік не покладав, зрозуміло, візитки таксі мандрують від гаманця до гаманця мало передбачувано і безсистемно, так буває, коли друзі, скажімо нап’ються і в розмові, поки всі очікують на авто, проскакує чарівне слово «знижки». Втім, зателефонувавши через двадцять п’ять хвилин (чекати умовлених пів години означає виглядати незацікавленим), він отримав номер мобільного, з якого востаннє викликали таксі по даному запиті, як сказала панянка з приємним голосом, очевидно задоволена, що спекатися настирливого незнайомця їй вдалося. По дорозі додому Вадік поклав в гаманець п’ять гривень і підкинув під лавку на дитячому майданчику, трішки пошкодував, що завтра не зможе побачити комедійну драму «ма, дивись що я знайшов» - йому було цікаво спостерігати, як кожна наступна ма обережно відкриває гаманець і витягує звідти п’ятірку, недовго думаючи, а що таке п‘ять гривень, кладе в кишеню, гаманець просить дитину віднести звідки взяла і йде з юним дослідником купувати щось солодке. Для Вадіка це було ненав’язливе втручання в чиєсь життя, він був частиною приємної згадки, ба, її причиною, так само як був лише героєм прикольної історії, котрі розповідали вже вищезгадані дівчата своїм подругам, саме для таких невловимих втручань він став кишеньковим злодієм, колекціонером, хоча, звісно, це не зовсім так, про гроші, звісно теж йшлося, але, напевно, не один психіатр мав би приємність лікувати його, про що Вадік здогадувався, але відкидав таку думку на потім, на час коли його врешті зловлять лягаві і він матиме змогу все чесно розповісти друзям по палаті, не на зоні ж йому молоді літа губити.

Він витягнув запасний телефон з СІМ-картою «про всяк випадок» і набрав номер, через три-чотири гудки трубку підняла жінка.

- Добрий вечір, вибачте, що турбую в таку пору, скажіть будьте ласкаві, це номер Бартатова? – сказав він, думаючи, все ж таки тупо вийшло з тим прізвищем - назвою села, зараз хто зна що подумає про нього співрозмовниця.

За секунду почув як жінка питає в когось, затуливши трубку долонею, - Юра, тут якогось Бартатова питають. Той відгукнувся і сказав , - дай мені трубку.

- Алло, - сказав чоловічий голос, - хто питає Баршатіва?

Була не була, - подумав Вадік, - і по-приятельськи мало не крикнув в трубку від удаваної радості:

- Здоров Юрік, - то Володя, троюрідний брат Баршатіва.

- Иииии… - почулося з другого боку електромагнітної хвилі.

- Ну, що не пам’ятаєш? Минулої осені познайомилися, я приїжджав до нього, хіба би то був не ти, - посміхнувся Вадік. - Пам’ятаєш?

- Ну та… - невпевнено збрехав Юрік, як то буває у кожного в схожих ситуаціях.

- Слухай, я загубив його номер, тільки твій ото лишився. Та й думаю подзвоню. На вихідних приїжджаю у Львів, думав з ним здибатися, випити якогось пива, побалакати. Кинь мені його номер. Ну і ти приходи, ясна річ.

- Та я напевно не зможу…

- Як в тебе загалом справи? – запитав Вадік, йому почала подобатися ця гра, тому відчував неймовірну втіху.

- Та як… Робота, діти, дружина…

- Аааа, понятно, а в мого братя як?

- Та нічо ніби, в Віті нічого не змінилося, робить там де робив.

- Хіба ще не розформували ту богодільню? - цікаво і серйозно запитав Вадік в новоявленого старого знайомого.

- Куда там розформовувати. «ІнвестМетал» тільки починає розкручуватися. А в тебе що чувати?

- Та нічого нового, - зітхнув удавано Вадік і, як йому здавалося, походив козирем, - тільки з жінкою розвівся, - і зробив паузу, воно завжди діє, на такому фактажі будь-яка розмова стає неприємною. – Але то таке, з ким не буває, - посміхнувся гнило, ввійшовши в роль. - Скинеш мені номер Віталіка есемескою?

- Віктора, - поправив його Юрік.

- То хто як називає, - пожартував Вадік, - в дитинстві я його Віталіком називав чомусь.

Через кілька хвиль він попрощався, побажав хорошої ночі. Невдовзі прийшло СМС з потрібним номером. Вадік переписав собі номер на руку і викинув СІМ-ку в смітник. Потім витягнув її звідти, подумав що вже якось завтра викине, що тут такого вже аж кримінального – шукати людину для доброї справи.

Наступного ранку Вадим дізнався від секретарки з «ІнвестМеталу», що обід на фірмі з першої по другу, а заодно вияснив, що їдальня в першому корпусі, там дуже дешево і смачно готують, шеф сам там часом обідає, але навряд ви його сьогодні застанете, Петро Іванович має їхати завтра в відрядження, значить скоріше додому втече, щоб зібратися в дорогу, але його можна застати до дванадцятої, якщо повезе, на таку серйозну фірму як його, Олександра Степановича, час завжди знайдеться, ми чули про вас і були б раді постачати вам сировину, якщо вас задовольнять наші ціни та умови.

Вадік одягнувся в чорний костюм, як і належить голові правління серйозної будівельної фірми, взув лаковані мешти, поснідав і близько дванадцятої виїхав до «ІнвестМеталу», по дорозі в маршрутці приміряючи різноманітні усмішки в дзеркало заднього виду.

Читати коментарі (5)
Рейтинг Оцінили Переглянули
9 Капелюшниця , slavchyk , Наталка Янушевич , Микола Нечета , calvin , Оксана Лепак , Лера , Роман Миронов , Сонце Місяць , In Front Of Me , insulttoinjure. 870
( написати коментар )
Наталка Янушевич
2011-10-31 18:20:13

Про-дов-жен-ня!!!

(відповісти)
Фома Пугаляк
2011-10-31 19:07:39

нема продовження)

(відповісти)
Наталка Янушевич
2011-11-17 10:16:05

Чомусь Достоєвський згадався.

(відповісти)
Сонце Місяць
2012-10-05 21:15:52

опис класифікування скарбів прямо такий маніячний

(відповісти)
Іринка
2012-12-02 15:54:21

Полінувався написати продовження, а на мені кажеш"Варто б")))
гарно.влучно, без нав.язливих деталей.я навіть собі намалювала зовнішній портретик героя)Сподобалось

 

(відповісти)
( написати коментар )