Тінь на екрані

це має бути щось прохолодне, свіже і трохи гостре, як подих вітру в морі

з моїх пояснень продавчині парфумів

Порт зустрів подорожніх багатоголосим гамором, різної товщини та структури ноги, взуті у такої ж різної товщини та структури чоботи та чобіточки, дзвінко тупотіли по своїх справах. Смугастий одяг кремезних чоловіків дуже нагадував Усамі зебру, і від того він постійно сміявся. Мамі важко було заспокоїти збудженого переїздом хлопчину.

Іти по місточку над водою було лячно, а ну як теплохід не випустить дим, не свистоне на прощання і крадькома почне свій рух, а земля лишиться на місці, а місток між ними розірветься... тоді Усама впаде у воду, а вода ж така кругла, така кругла, вона його зразу проковтне. Усама не вмів плавати.

Їх каюта мала другий клас, і це означало, що сніданок, обід і вечерю вони матимуть після третього і перед першим класом. Тобто треба було їсти швидко, аби не затримувати інших пасажирів. Сніданок і вечеря були ще півбіди, а от з обідом Усамі явно не щастило. Йому не подобався суп із купою цибулі, йому не хотілося їсти м’яса, яке мало огидний коричневий колір, і він ніяк не встигав скуштувати апельсинів, що приносили насамкінець, коли вже треба було йти, а він ще не доїв свій обід, а мама чомусь не дозволяла брати апельсини з собою. Це дещо дратувало Усаму, але не надто сильно. Хлопцю була інша втіха: море.

Море зустріло Усаму радісно і відкрито. Воно здавалося таким могутнім, таким упевненим у собі, що Усама відразу зрозумів: море треба поважати. На повагу море відповідало ласкою і тішило хлопця то зграйками дельфінів, то літаючими рибками, то величезними білими медузами. Палуба стала улюбленим місцем Усами.

Зранку він з мамою вийшов на палубу. Море трохи хвилювалося, розгойдувало теплохід, плюхалося усім своїм тілом йому в борт. Усама захоплено споглядав. Вони побачили літаючих рибок і підійшли до самого краю палуби, вдивляючись у море. І раптом воно шубовснулось, налетіло, накрило їх із головою і відлетіло назад. Вони стояли удвох на палубі, мокрі-мокрі, і голосно сміялися.

- Ходімо у душ, - сказала мама.

- А нащо в душ, - здивувався Усама, - ми й так мокрі.

- Та ні, - сказала мама, - тут же вода солона, ось висохне і буде в тебе волосся стирчати, як солома. Будеш як солом’яний хлопчик!

- Ні, ні, я не хочу бути як солом’яний хлопчик, - зарепетував Усама, і вони пішли в душ.

Хтось із пасажирів посміхнувся про себе і пішов у своїх справах.

На третій день плавання, по обіді, коли Усама нарешті вчасно з’їв суп і покуштував апельсина, мама запропонувала піти подивитися кіно. Дорослі чоловіки й жінки зібралися у невеличкому холі, в якому вікна були щільно занавішені. Тітонька у формі розставляла стільці, двійко чоловіків у комбінезонах лагодили білий екран і Усамі те все здалося надто нудним. Я краще побуду на палубі, з морем, думав собі він, а ти, мам, іди кіно дивися, я нікуди не дінуся, чесне слово. Мама подивилася на Усаму, лагідно всміхнулася йому і приглушено-дзвінко задріботіла підборами в напрямку до холу.

Минав час, Усама утомився стояти на палубі, від вітру на очах почали навертатися сльози, і він вирішив піти до мами. Затемнений хол стояв тут же, за кілька метрів, Усама бачив потилиці дорослих чоловіків та жінок, бачив великі обличчя на екрані, чув як вони розмовляють, але зайти у залу він не міг. Біля входу стояла жіночка у формі, а перед нею було натягнуто мотузку, аби ніхто не ходив туди-сюди і не кидав тінь на екран. Усама зупинився. Йому хотілося до мами, але ж мотузка не пускала. Він боявся цієї суворої тітоньки у формі, вона була огрядна, з обвітреним обличчям і великими масними губами.

Там у кімнаті мама, вона мене чекає, я казав, що ніде не подінуся, але тут мотузка, сюди не можна... а ну впаде тінь на екран, тоді ж закриються ті люди там, їх не буде видно, але буде чутно їхні голоси... вони зникнуть, а залишиться їхній голос, а потім, коли я пройду, і тіні вже не буде, вони повернуться, але вже не зможуть наздогнати свій голос. Він побіжить швидко-швидко, їхній голос, і навіть я не зможу його наздогнати. Хоч я і найшвидше бігаю з усієї нашої вулиці. А як же вони тоді житимуть без голосу? Ось захоче дядько зупинити таксі, а крикнути не може. Або жінка прийде в крамничку парфумів, а не зможе пояснити парфумеру, чого їй треба. Або машина... машина, на якій вони їздять, вона загубить свій зумер і буде їхати інко..інкогніто і роздавить цілу купу людей. Там буде один дідусь, його звати Дайфулла, він буде їхати в іншу країну, щоб залишитись там, і в торбі в нього буде кілька апельсинів, а машина їхатиме без зумера і зіб’є його, і розсиплються апельсини, а Тальджа не зможе допомогти йому їх зібрати, бо вона вже поїхала жити в іншу країну, а Дайфуллі ж без апельсинів ніяк...

І Усама заплакав. Він не хтів більше тут стояти, йому треба було до мами, але він не міг переступити через межу...

Жінка у формі звернула увагу на хлопчину років п’яти-шести. Він уже кілька хвилин тут тупцювався, а тепер от почав плакати. Вона підійшла до хлопця і спитала, де його мама.

- Таааам, - не витримав Усама і розплакався на весь голос.

Жінка взяла його за руку і перевела під мотузкою. Він був такий маленький, що не було потреби навіть піднімати мотузку, але Усама ішов та пильно дивився, чи не падає тінь на екран. Ні, не падає, радісно зрозумів хлопчик. І тут... він побачив на екрані величезну чорну голову, яка швидко промайнула...

... через мотузку переступав молодий чоловік, що виходив із холу покурити. Мансур думав про свого батька, старого Дайфуллу, він турбувався, аби той дочекався його прибуття і не вирушив у путь раніше. Але Мансур завважив Усаму. Він згадав його на палубі, згадав його щасливе обличчя, і ніяк не міг зрозуміти, чого хлопця так тіпає. Мансур підійшов до Усами. Жінка у формі не могла дати ради хлопцю, який уже привертав увагу пасажирів. Мансур сів навпочіпки перед дитиною:

- Ти любиш грати у футбол? – спитав він хлопця.

Усама відразу замовк. Ще б пак, хто ж не любить грати у футбол?!

- У мене тут є м’яч, – продовжував Мансур, – але грати нема з ким, то я зара принесу і ми з тобою поганяємо м’яча по палубі, гаразд?

- А як же Дайфулла? – спитав Усама. – Він же залишився без апельсинів.

Мансур спочатку здивувався, але, згадавши їдальню, з посмішкою відповів:

- Ну то ми запросимо його пограти з нами, він же не відмовиться?

- Ні, він не може грати у футбол, йому потрібні саме апельсини, – із хвилюванням заперечив Усама.

- Ну добре, добре, – заспокоїв його Мансур, – тоді я принесу кілька апельсинів і ти віддаси йому, гаразд? У мене трохи є у кімнаті.

Погляд Усами відразу пояснішав.

Це ж треба, думав Мансур по дорозі в каюту, бідолашній дитині так хочеться апельсинів!

11.02.06

1:52