Пагорби в пору призахідного сонця

Мансур стояв на пагорбі й дивився на старе місто. Згори воно здавалося таким герметичним, ніби й небо над ним було окреме. І птахи, що жили в місті, і дерева, що росли в ньому, мали умиротворений і понурий вигляд. Стародавня стіна, що захищала середмістя, вже давно чи то поснула, чи то геть померла. Вона була суха, і марними були сподівання тих, хто приходив до неї. Так само марними, подумав Мансур, були і сподівання мого батька, старого Дайфулли.

Саме тут, на пагорбах, звідки добре було видно єрусалимські вулички й будинки, Мансур завжди відчував щем у пальцях. І тому він приїздив сюди щороку, о тій самій порі, коли... коли він був тут уперше. Це була пора, коли під кущем жасмину старий Дайфулла грав на рабабі, коли Амаль доплітала свій синьо-сірий довжелезний шалик у синьому-синьому місті і спостерігала за сивими мудрими чоловіками, що бавилися у скляні кульки; коли дивакуватий хлопчик на теплоході просив апельсини для Дайфулли...

Мансур дивувався тому, що саме при заході сонця у нього перед очима пролітають картинки його життя. Щовечора, коли небо вкривалося рожевим покровом, він дивився одну з численних варіацій того самого фільму. Він бачив себе збоку, бачив свої спокійні рухи, спостерігав, як змінюється вираз його обличчя, колір шкіри, волосся, очей – залежно від освітлення; споглядав, як повільно тече кров у його жилах, як з’являються і роз’являються родимки на шиї, як грубшають і м’якшають руки... Мансурові здавалося, що під цю вечірню пору він весь збирається докупи, стискається до краплі всередині голови, перетворюється на маленьку кульку, котра сідає на стілець у порожній кімнаті зі склепінням і, дивлячись у два круглі вікна, бачить своє життя.

Але цього йому було замало. Деякі речі він міг бачити тільки тут – на пагорбах цього древнього напівмертвого міста. Тому він приїздив сюди у пору дощів, чи в пору цвітіння жасмину, ачи в пору суховіїв.

*** *** ***

Мансур щойно дописав листа і ніс його на пошту. Він просив Амаль бути обережною, тепло вдягатися, бо ж у синьому місті саме була пора дощів і оте тендітне дівчисько легко могло застудитися. Йому згадувалися гори, що відкривалися з тераси будинку на пагорбі. Мансур особливо любив ранкові гори. Він прокидався вдосвіта, коли за вікнами ще ледь сіріло, накидав на плечі сіру плетену кофту і тихо виходив на терасу. Далекі гори якраз прокидалися. Вони врізувалися в небо, як дівочі груди землі, і Мансурові здавалося, що він бачить, як ця юна земля дихає, як спокійно роздуваються її легені, випускаючи в небо бульбашки зірок і сонць. Він посміхався цій ранковій свіжості, спускався у дворик, проходжався поміж дерев і торкався пальцями їхнього вогкого листя...

*** *** ***

Дорога на пошту йшла через побиті снарядами вулиці та розмальовані стіни будинків. Мансур почув стрілянину. За півроку перебування тут він вже ніби й звик до цих приглушених звуків. За три місяці буде рік, подумав він, на початку травня буде вже рік, як я не бачився з Амаль. Він пришвидшив ходу.

За рогом чулися окрики й поодинокі постріли. Чергова сутичка, котрих так багато останнім часом, промайнуло в голові Мансура. Знову когось поранять, хтось загине. Ось вони б’ються одне з одним, вбивають одне одного і отримують насолоду від того, подумав він. І йому уявилися вишикувані нові покоління, котрі повиростали у війні і котрі йшли крок у крок, плече до плеча, потилиця до потилиці. Вони мали войовничий вигляд, їхні очі були кольору хакі, і Мансур подумав, що вони інакше й не уявляють собі буття, крім як посеред війни. Він зазирнув у їхні очі і побачив там скляну кульку кольору хакі. Мансур наблизив погляд, округла спина кульки подалася і він побачив розлогий горизонт за колючим дротом, там були розмальовані стіни, побиті снарядами дороги. Мансур побачив старших чоловіків, одягнутих у камуфляж, вони роздягалися, занурюючись у солоне море, він бачив їхні оголені засмаглі спини, їхні сильні жилаві руки, бачив, як сіль застигає на цій шкірі, як вона висихає, покриває їхні тіла плівкою, немовби захищаючи їх від світу. Тоді він побачив молодших, вони також зграйкою бігли до моря, але чомусь не роздягалися. Мансур наблизив погляд і спостеріг, що ці діти не мали одягу, що то сама їхня шкіра мала колір хакі... Йому раптово стало страшно: на його очах солоне море із сірого ставало зеленавим, навколо нього повиростали маслини і, всотуючи солону воду, набували кольору хакі; він озирнувся і побачив, що земля з-під розбитого асфальту теж стає схожою на них, та й на самому розпеченому солоному асфальті почали виступати рельєфи зміїної шкіри зеленавого камуфляжного кольору...

Мансур побіг. Його кроки відбивалися від асфальту м’яко і дрібно. Він визирнув за ріг.

При стіні сірого будинку він побачив чоловіка. Той ховався від куль за невеликим смітником і затуляв руками хлопчину років семи-восьми. Наляканий хлопчина притискався до стіни якомога щільніше, але обидва все одно залишалися відкритими для обстрілу.

Мансур спиною, десь між лопатками, відчув рух позаду й озирнувся. Там, за оцим будинком, – Мансур бачив те ніби крізь прозорі стіни, – сусідньою вулицею йшла жінка з немовлям на руках. То має бути дівчинка, чомусь подумав Мансур, неодмінно дівчинка. Йому привиділося персикове деревце, вкрите пахким цвітом. Мансур не встиг нічого зрозуміти, навіть не встиг почути, лише око фіксувало події. У цілковитій тиші він бачив вибух, бачив, як жінка починає кричати, бачив, як до неї збігаються окремі перехожі, бачив, що під рожевим покривалом лежить немовляче тіло без голови, поранена жінка притискає його до себе і голосить. Мансур нічого не чув. Він обернувся до протилежного боку, туди, де під стіною ховалися чоловік із хлопчиною. Він бачив, як чоловік викидає руку вперед, ніби робить заперечний жест, м’який, як прохання. Мансур придивився: хлоп’я, котре затуляв чоловік, було мертве. Понурі рухи чоловіка ніби говорили комусь уперед: уже все, все, він мертвий, чого ти стріляєш?..

Мансур лише здивувався, що він нічого не чує. Він напружував слух, але марно. І йому уявилося, що він якраз стоїть поміж двох світів, і з кожного боку, за стінами сірих чи помальованих будинків, люди вбивають дітей одне одного, тільки дітей. Вони вбивають тих, чия шкіра стала зеленою, тих, хто не знав, що море насправді не зелене, а сіре, що крім маслин земля родить безліч інших дерев, що персикові квіти і жасмин пахкі саме в пору призахідного сонця. Мансур раптом зрозумів, що старші у такий спосіб захищаються від світу, що вони як діти – хочуть зупинити цей всюдисущий колір, ненавидять його, мають огиду до нього, і тому вбивають дітей одне одного – по одному, тихо, спокійно, методично, без істерик... І він побачив, що посередині цих двох світів, схожих одне на одне, як віддзеркалення близнюків, стоїть він, Мансур Жабер, чоловік у білому халаті... Він, Мансур Жабер, чоловік у білому халаті, нічого не розумів, він так і не зміг нічого зробити, бо ті, кого він лікував учора, вбивали одне одного вже сьогодні, а їхні діти завтра робитимуть те саме, якщо не загинуть і не будуть поховані серед квітучих олив та персиків.

*** *** ***

Мансур стояв на пагорбі й оглядав розмите дощами місто. Пора суховіїв змінилася порою дощів, потім почали квітнути апельсини та персики, а згодом і жасминові кущі. Мансур споглядав рожеве призахідне небо і поза простором бачив свою доньку. Вона бавилася скляними кульками. Її звали Лейла, і в її погляді світилися міріади нічних зірок.

17, 26.05.06