На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

невибагливість, всеїдність, неперебірливість

Андрій Мирохович, 06.03.2012 року



поет в нюйорку поет у львові

співає схоже на халі-галі

поет п’є пиво поет працює

поїде в київ на фестивалі

поет блює у рукомийник

забив на техніку безпеки

в красном луче гуляє п’яний

поезія це завжди неповторність

поет віршує до курвимами

вся ця невибаглива конструкція була виготовлена таким собі експромтом у старому доброму Львові навпроти бібліотеки стефаника (там пречудове літнє кафе – хоча й дещо перебільшено називати кафе (кафем?) постійно перекошені столики та зачовганий пластик стільців, попільничци із пивних баночок, металеву клітку прилавку, пані галю (віру? надю? любу?) із перманентно похмільним поглядом, вся цю понуру пам’ятку побуту 90-х, та й навряд чи пасує літній до закладу, що працює цілий рік – за що йому (закладу) окрема подяка, хоч пити пиво в січні – то не для слабких духом. але, як би там не було, так вже історично склалось, що я потрафляю туди, і не завжди цілеспрямовано, але завжди з приємністю, кожного разу свого короткочасного потрапляння до княжого міста).

отож, виглядало воно десь приблизно отак:

після нетривалої розмови із дуже симпатичними людьми, які мене вкінець задовбали своєю неперевершеною люб’язністю, із почуттям спраги, виконаного обов’язку і вчорашнього похмілля я опинився в цьому раю для злидарів, ледарів, неуків та недоумків, і відчув себе вповні людиною на своєму місці. погода сонячна, година вчасна – пиво холодне, і як казкова принцеса ув’язнена у своїй башті із слонової кістки очікувало мене в холодильнику. львівський портер як завжди розчарував. лише довгий як пісня про довбуша ковток із другої пляшки а потім ще три підтвердив загальновідоме – він просто розкішний, і ця неперевершена гіркота, і ледь вловимий винний аромат, і решта складових, які виробник вичерпно і доступно вказав на етикетці, поєднувались у букет приємностей, які потребували свого виливу. після того, як було віддано данину природному метаболізму (довелось оглянути дерева внизу цитаделі) виникла думка «во бля, портрет художника в молодості, мать його, ні стида ні совісні ні в одном глазу» (не певен, що звучала воно дослівно так, але автомесидж був власне такий). дивний шлях корабля по воді світил у небі чоловіка до жінки асоціацій – згадав чогось есей василя махна про лорку «поет в нью-йорку», відповів на телефон коротко і стисло, як і личить справжньому чоловікові «зайнятий працюю» -- отож, перших чотири рядки готові, і нащо воно тобі треба. халі-галі звісно що не та сама пісня, але справжньому поету (поетові — чи можна витвір хворобливого самолюбства вважати живою істотою?) якось не личить співати останні хіти дискотеки 2000-х, мовчу вже про неспокій, який чую в прикметнику останні, а фестивалі це просто рима, ну і символізує звісно. з думкою, що поет істота соціальна, оглянув околиці, сонечко світило все веселіше, голуби виглядали ще нахабніше, портер манив своє підступною доступністю, гарнюні студенточки обтягнуті сіднички – соковитий плід голосно обговорювали маю надію не мене та мудак він козел кінчений урод. коліна з-під спіднички світили не мені, та й одягнуті дівчатка були в джинси, от і гарно, ми старі для радостей нових. замалювавши придумане на папері (довго вагався над правописом слова «нью-йорк», зрештою вирішив а) в махна саме так б) десь я таке бачив в) як чую-говорю, так і пишу – і це буде правильно, фонетика не обдурить. згодом, коли мені звернули увагу на ненормативність мого слововжитку, глянув – мда, в махна як в орфографічному словнику, видко слух в мене кепський, як і зорова пам'ять – де таке бачив, так і не пригадав – швидше за все в шевельова, але ці емігранти завжди були самі по собі, нема їм довіри, для наших світил, духовних лідерів і моральних авторитетів шкільної програми вони не авторитети – гаразд, що це воно я розфілософствувався так, наче досі навпроти бібліотеки портер п’ю). наступний рядок прийшов разом із третім портером, думкою, що це може вже зайве (в сенсі портер, а не рядок), і заувагою, що гарнюні киці пішли, видно шукати нового місця для своїх поп (дійсно, дикувато виглядає, сидить фацет, обклався порожніми пляшками, курить і щось пише – ненормальний якийсь, явно псіх). отож, рядок я просто взяв у С.В.Ж. – а хулі, хто сказав що не можна, може ми на одной волнє в одной лодке скаваниє одной цеп’ю? ну, історія про техніку безпеки і красний луч дійсно була, але що правда то не гріх не зі мною, а з братом, десь так в році восьмому, він поїхав туди у складі такої національно-свідомо-пафосної делегації за кошти районної чи то ради, чи то адміністрації, разом із представниками місцевого самоврядування, освітянами, працівниками культури. фактично, це був такий поїзд дружби схід-і-захід разом разом-нас-багато, де, як і має бути, каждой тварі по парі. от, а він був представником малого та середнього бізнесу (стрімкий розвиток підприємництва району в його особі ілюструє той прегарний факт, що на кишенькові видатки він взяв з собою суму в розмірі законодавчо визначеної на початок поточного року мінімальної заробітної плати, для чого і здійснив ряд короткочасних але довготривалих позик в таких самих підприємців (студентів, тимчасово непрацюючих, пенсіонерів тощо), а також замовив (і отримав) кредитну картку в приват-банку. за його розповіддю перманентна пиятика в потязі припинилась лише в пункті прибуття, точніше переросла (перетекла?) в урочисту зустріч, яку організував муніципалітет цього шахтарського містечка (брат був вражений тим прикрим фактом, що в цій перлині шахтарського краю ніяких шахт не виявилось, зате виявився краєзнавчий музей і біда не ходить одна вони були змушені оглянути експозицію), а згодом урочиста частина отримала зважену назву фуршет. там братисько і завів знайомство із вчителькою української мови та літератури, самозрозуміло, що він скористався запрошенням познайомитись із її побутом ближче, але – розумієш, я тільки з поїзда, треба помитись, переодягнутись, привести себе в порядок, давай завтра з самого ранку зустрінемось, погуляємо. ближче обіду їх розбудив в міру вгодований і понад міру приємний молодик у чорному костюмі в широку білу смужку (ну знаєш такий, в нас з такої матерії бабські костюми шиють, як в марії йосипівни, знаєш, бухгалтерка з банку), якого прислав міський голова, так розумію чтоби с ними нікакіх прошествий не случилась а то мало ли чево, сам панімаєш. так що молодик постійно наголошував, що прогулянки містом рекомендуються тільки групами і найкраще з ним. але братік ложив на то все і благополучно звалив з обіду після третьої (і години, і пляшки) і пішов з оглядати місто в товаристві своєїї вчительки, віка каже її звали. найчастіше він розповідав про здивовані очі продавщиць, яких він просив якесь файне але недороге пиво, ця віка ображено виконувала роль перекладача на зрозумілу мову (до речі, найчастіше їм пропонували старий мельник) і вочевидь, як і продавщиці, думала цікаво як воно в тобі вміщається стільки пити, хоч би не знудило. ось така не дуже цікава історія, але що ж в поезії все пульсує словом і освячується любов’ю (перепрошую, це я поспішив і перейшов до назви). поезія це завжди неповторність в тексті опинилось несподівано, але очікувано – саме в ці дні бабця української поезії Л.К. вирішила, що дуже дотепно і головне корисно для продажу своєї книжки продинамити львів’ян, щоро закоханих у її божественний талант та спраглих справжнього поетичного слова. причиною такого визначили скромний вечір в кабінеті, де хлопаки не дуже хвалили ліну василівну, а подекули сміли зауважити щодо неї щось критичне (але дуже тактовне, бо ж і хлопці були взірець тактовності, філософічний юрій – академічний віктор – інтелектуал ігор, від нього й можна було очікувати якоїсь капості, додам – намарне, і так вони шукали щоб там в тому тексті похвалити, але щоб з них потім люди не насміхались, аж подекули незручно було). і я там був, пиво пив (львівське сімнадцять-п'ятнадцять), загалом, я й прийшов туди вже випивший, того й мовчав як миш під віником, та й безсмертних Записок Л.К. я не читав, отож про книгу мені сказати було нічого, а про автора і не хотілось (я взагалі, доки не вийшов роман думав, що вона давно померла але вічно житиме в наших серцях) але я не про це – ім’я бабці було на слуху, щоправда першим варіантом рядка було «поезія це виразна потворність», але я подумав – не конче пям’ятаю що саме подумав, швидше всього просто шкода було цю фразу віддавати в такий текстик, це як за нелюба заміж – пручалась вона, не місце їй там, не пара вони. а закінчив на оптимістичній ноті, тільки полонізм, який на західному кордоні неньки чути так само часто як і матка-боска ще західніше, такий собі рудимент належності батьківщини до такої любої певним колам регіональних еліт центральної европи (і заради господа, е, е, а не є). тільки дзвінке і коротке мать зміним на питомо-рідне та лагідне мами – так воно ніби краще. між тим, як я ніби закінчив текстик і назвою було дві години прогулянки, похід в львівський національний університет імені івана франка (туалет на другому поверсі, раціо знаю що зліва, але дивовижним чином завжди доводиться обходити цілий поверх і заглядати мало не на кожну табличку-на-дверях), пожирання великої риби тобто хот-дога з двома сосисками, ще один похід в університет – почистити піджак від кетчупу, ще півгодини нав’язливого спілкування, ну і основне – одержав аванс (ці симпатичні люди дійсно дуже люб’язні, але чого не такі ж щедрі? вічні питання зайобують). але що ж – можна дозволити собі ще один портер, і нарешті позбавити це місто своєї присутності – і так народу багацько. попиваючи (саме так, маленькими ковтками, наче силоміць) пиво подумав собі нехотя, що назвисько яке автоматом личить текстику, поезія це завжди неповторність, занадто промовисте, занадто галасливе та іронічне, і просто занадто. того треба нове, три зірочки, три крапочки, без назви не годиться, бо а) це надто просто б) як не крути, назва це ще один рядок – повинна звучати. зразу ж вирішив, що це має бути цитата – і очевидно, що найкраще підходить це пафосне івана дзюби в поезії все освячує та-ра-та-тата-тата чуттєва магма (воно ніби рядки з його монографії посвяченої г. чубаю, але я вичитав таку мудрість на обгортці книжечок-касеток кальваріївської серії «ковчег» – вона мене вразила (в сенсі мудрість, серія просто сподобалась своїм існуванням).

пост-скриптум. рибницький зауважив щось таке – і всюди персонаж поет, лиш би не працювати. якщо так прочитав – то воно десь було в тексті, чи як?

Читати коментарі (5)
Рейтинг Оцінили Переглянули
6 Микола Нечета , _ , Михайль Дедал , in_a_landscape , Катерина Ляшевська , Роман Миронов. 1267
( написати коментар )
Андрій Мирохович
2012-03-06 19:11:20

мдя, купа цитат в тексті була виділена курсивом - і де воно щезло? тре адмінів спитати.

(відповісти)
_
2012-03-06 20:41:27

Мдя, потік інтелекту як отой жовтуватий потік пива в широку горлянку поета на літньому фестивалі поезії. Але то все муки творчості. Імпонує, що ти згадав мене (з якого дива? - та нехай) - людину, яка наразі вже кілька тижнів поспіль ні краплі алкоголю, гантелі майже кожний вечір, лише потужний рок, вовчий псевдонім і подекуди рефлексії в творчому плані. Ніби й хвиля інша, а рівень зайобаності майже той самий.

Якщо колись щось ляпнув в коментах, то треба відповідати і пояснювати, що мав на увазі, аби рідкі юзери не закидали мені нерозуміння поетичної душі і не асоціювали Рибницького з кимось чи чимось (тому я тимчасово змінив свій нік). Хто такий поет і з чим його їдять? Тут вам і волелюбна творча людина, бунтар, митець, творець. Якщо людина поет, то це марка - нікуди ти від цього не подінешся і цього тобі не потрібно доводити. Хіба що іншим, але їхні писки закриються швиденько, коли пролунає твоя поезія (чуттєва магма). А якщо він переймає стиль поета (секс, наркотики, рок-н-ролл), а люди кажуть: толку з тебе!, то воно так і є, бо слова його не приносять людяй кайфу (це узагальнено). І чи було це в тексті? швидше це було в моїх споминах (коли одна поетеса в групі за студентських років саботувала колективну роботу, бо аргументувала це своїм поетичним даром), яких торкнувся даний текст. Хоча цим поясненням навряд чи буде закрите питання...

Зрештою, а чому ти вирішив писати рецензію на свій твір? Якось не скромно...

(відповісти)
Андрій Мирохович
2012-03-12 18:52:26

це такий собі есейчик, а скромність - вона ж прикрашає, а я люблю писати без прикрас.

(відповісти)
Михайль Дедал
2012-03-06 22:23:59

все ж дивно, що текст в рецензіях. скоріше, продовження якоїсь тривалої розмови-спогаду густо пересипаної варіаціями на тему... хороша і якісна проза.

(відповісти)
Андрій Мирохович
2012-03-12 18:51:17

тут немає розділу "есеї"

(відповісти)
( написати коментар )