На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Незграбна спроба апології самого себе

Андрій Мирохович, 06.03.2012 року
Рецензія на твір «рецензія на рецензію» автора



якось воно несподівано так, рецензія на рецензію, тлумачення очевидностей. варто й мені спробувати трошки прояснити своє.

використання терміну рецензія все плутає, воно дійсно така річ, що всі суперечки через різне сприйняття дефініцій.

вочевидь, що ніяка в мене не рецензія, це швидше щось із розділу есеїстки (нормальна рецензія мала б виглядати так «читабельно», «хуйня», «сам прочитав та вас запрошую»). десь так на початку 90-х (знову ці баламутні роки статевого дозрівання необґрунтовано виринають в тексті як такий собі втрачений рай, будь-яка цнота цікава тим, що пам'ять про її втрату залишається на подальшість та ідеалізується, а літературна цнота втрачається настільки неквапно і поступово, орієнтовно сотня слів у хвилину, з перекурами, вживанням розмаїтих каталізаторів та інгібіторів, обопільними зрадами цінностей та авторитетів, що можна пам’ятати кожну мить – і переповідати ці миттєвості, як стара курва на пенсії рахує своїх кавалерів) я вичитав рецензію в такому товстому журналі для снобів «Новый мир» на роман Алданова «Девятое термидора». посутньо я геть не пам’ятаю про що там йшлось (в рецензії вочевидь), можливо декілька фраз, ця рецензія взагалі просто сюжет переповідала здається, але роман захотілось прочитати, я вже знав, що він мені сподобається. до чого я веду – я так і не прочитав той роман тоді, але я знав про нього, а саме слово рецензія викликало в мене стійку асоціацію власне з Алдановим – і ось нарешті в п’ятницю скачав pdf-версію цього роману і прочитав його, розумієш – прочитав через 20 років роман людини, яка жодним чином не присутня ні в актуальній літературі, ні в традиції, чоловіка, про якого знають переважно люди, які спеціалізуються на першій хвилі російської еміграції, і якщо я навіть утрирую, то не занадто. ось це сила рецензії помножена на свіжість рецепції. в той сам час, читаючи есеї Махна мені жодним чином не кортить перечитувати Лорку чи ще когось, про кого він пише – мені цікаво саме сприйняття Махном всіх цих персонажів, а Лорку я й без нього прочитав.

щодо зображення свого внутрішнього світу – тут така річ, як на мене це досить хибна практика, це як сни переповідати, тобто, не це основне, основне – щоб була (хм, б-б – вибач за бубніння) історія, яка цікава читачеві, і щоб вона була вирозуміла. біографічність та достовірність взагалі-то не важливі, а щирість почуттів взагалі тільки все плутає і заставляє фальшивити, зриватись на, в кращому випадку, фальцет, в гіршому – на істерику або патетику. до речі, з такого бачення і очевидною є моя любов до деталей, адже вони є тою сухозліткою, що визначає в багатьох випадках, що це воно за цукерку тобі запропонували покуштувати. отож розумієш, мені було важливо не що символізують всі ці вєлікі та моппасани, це загалом достатньо очевидне – а чому, чому вєлікі, а не ляльки, чому заратустра і кустуріца, а не ісус і грінвей, чи є в тебе молодший брат чи ти звертаєшся до друга/коханця/хлопця, якого ти бачиш щоранку, як ідеш на роботу (все-таки ці вєлікі і машинки зорієнтували мене на образ якогось хлопця-з-гуртожитку), і до чого ці пурпурові вітрила, а якщо це біографічне, то чому алые паруса, а не аленький цветочек, тим більше який може бути Екзюпері без герані на підвіконнях і будинку під червоною черепицею – і чому тюльпани, і чого троєщина, і чи не хотіла ти обіграти гру слів із спаленою троєю. питань багато, і вочевидь на кожне з них в тебе є відповідь – але я читаю, і міряю текст на свої досвіди, і з безперечно в мене з тобою досвіди різні, і не тільки за статевою чи гендерною ознакою. інтерпретацій багато, звісно, що деякі можуть бути хибні, деякі просто натягнуті, дещо звикло буде просто недотепним – але чи можуть вони бути нерівноцінними? хіба що по лінії цікаво-нецікаво, як на мене.

Рибницький (привіт, Сергію!) риторично питає, невже змінився час, і ніхто не може впустити чужу душу в свою, вочевидь натякаючи на загальникові зітхання в стилі «ех, билі люді в наше время, не то што нинішнєє плємя» – але загалом, а коли таке було, завжди було інше прочитання, аніж бачив автор, не хочу заглиблюватись у старосвітчину, але ще старий Хем скрушно зітхав, мовляв, не вірте дітки клятим критикам, вони, сволочі, і хвалять не за те, і недоліки вбачають не там, недорікуваті вони якісь, та досить згадати як наполегливо старигань бився кулаком в груди і горланив, що писав він про справжнє море, справжню рибу і справжнього старого рибалку Сантьяго – а хто то почув? всі далі говорять про виразний символізм, боротьбу з обставинами, волю до життя (хоч, стоп – це я захопився і зачепив іншого символіста, білозубого Лондона). але направду – що воно таке символізм, як не те, що ми собі напридумуємо? а після похмурих жартів любителя сигар Фройда особливо.

щодо одягу – для мене це дійсно важливий образ, все-таки одяг має таку купу функцій, що проста утилітарна виглядає просто несуттєвою, і знову ж – якщо вже так кортить продемонструвати внутрішній світ, то що може бути легшим, як зробити це за посередництвом одягу? всі ці фєнєчки та інша біжутерія загалом з цього ж ряду, того мені виглядає допустимим таке зближення одягу. зауваж – щоб одягти щось одне, ти повинна щось зняти і підібрати речі в одному стилі – хіба це не схоже на редагування тексту, коли для виразнення теми нехтуєш необов’язковостями, позбавляєшся красивостей (ніхто є не носить біжутерію та ювелірку водночас), вирішуєш, що ця блузка виграшніше виглядатиме з іншою спідничкою, тобто, даруй, вирішуєш що цей образ вартує іншого тексту, де йому буде затишніше. розумієш, якщо творчість (так пафосно, але що ж) не порівнював із стриптизом тільки лінивий, то для мене це швидше одягання – при розшторених вікнах, а ще частіше переодягання, ну і звісно що танці на вулицях.

диви, як розговорився – знаєш, на мої перші тексти зауважили щось типу такого – в тебе всюди одяг, самоназвався неореалістом, а сам просто фетишист якийсь. я змушений був погодитись, і самовизначитись як неореалістичний фетишист. з очевидністю не посперечаєшся, адже так?

Читати коментарі (4)
Рейтинг Оцінили Переглянули
4 Микола Нечета , Катерина Ляшевська , _ , Роман Миронов. 1268
( написати коментар )
_
2012-03-06 21:40:09

І тобі привіт, Андрію! Я бачу, що стаю таким собі персонажем рецензій))) Я навіть прикинув, скільки всього наговорив в коментах і що тепер з цього можна зліпити (чого тільки варта невдала дуель з Павлом!).

Якщо вже ти мене згадав, то я відчуваю за собою необхідність вставити певну кількість слів (вдалих чи невдалих - побарабану, бо як я згадував, кілька тижнів ні краплі алкоголю і потужний рок) щодо свого пояснення.

Щодо трактування поетичного твору чи прозового у читача чи критика завжди є спокуса пов*язувати його з особистим автора. В Каті виходить передавати нерозбавлені вигадкою почуття, її настрій прийнамні я майже завжди відчуваю в тексті (ну, нехай мені так здається, адже я не детектор брехні бессарабського розливу) і тут є завжди спокуса відносити твір до особистості автора. Це і є та чесність перед читачем, про яку ти мені говорив. Та хіба поет не може стрибнути вище своєї голови? Наприклад, я щось своє в твори вношу частково: якесь миттєве відчуття трансформується в кілька стрічок - і все, я більше не повторю таке відчуття (на таких хвилях мені не можна перебувати довгий період, бо думаю що поет і посилаю роботу нахуй). Я вношу якусь ідею, якийсь елемент, який подобаєтья чи ні читачам. Катя такої фігні собі не дозволяє і тому у її віршах відчувається частка "я" автора (таке от враження). Але щодо "вміщення в собі світу іншої людини" - візьму з попереднього відгуку на твою рецензію. В "Чуттєвій магмі" я побачив частку свого життя чи своє відношення (хронічних п*яниць недолюблюю, бо це нагадує як руйнувався шлюб батьків!), нехай і не вірне (але твори для фантазії читача), а що там автор мав на увазі - то вже рецензія (що вже мало місце аж тричі), хоча коли Катя вклада таку щирість в лірику, то має право на апеляцію (от такий поворот-обмовка). Щодо світу іншої людини, то я мав на увазі, що іноді сучасним читачам якось ближче стає сам сучасний автор, ніж його персонажі. Це немов орієнтир на прізвище автора, а не на героїв твору. Звідси, чи кожен (хто знає і спілкувався з Катею) зможе відділити її героїв від неї? Я відповіді не дам, а лише відмічу, що сам змінив нік на міфічного вовка, відчуваючи щось подібне у своїх творах.

Даруй, що так розписався і нагородив всіляких нісенітниць щодо Каті й себе, які видаються фігнею, зіпсованим сигналом з Бессарабії - воно ж все на тверезу голову і під потужний рок - це все одно що почуватися монстром)))

(відповісти)
Микола Нечета
2012-03-07 13:52:41

Аби не апологетика :)

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2012-03-07 17:48:14

дякую. бережи себе, таким яким є.

(відповісти)
( написати коментар )