На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Людська трагедія. Несподіванки стаються несподівано.

Андрій Мирохович, 04.04.2012 року
Рецензія на твір «Форпост» автора



Замість епіграф: Направду шкодую, що не можу наліпити на всі тексти Сергія Гітлодєєва плашку «Читати всім», або ще краще «Увага! Текст містить зашкалюючу кількість майстерності»

Якщо скажу, що це щось несподіване, то злукавлю. Направду, завше знав, що класична традиція роману неперервна, і десь живе. Щоправда, не очікував що вона аж настільки виразна і зовсім не втратила на привабливості. Ну що ж, королев навіть час шанує.

За старою звичкою шукав таку собі поличку, куди б ці тексти притулити. Ну звісно, найперше і самоочевидне – всі ці прекрасні російські романісти, від дєрєвенщиков чи Маканіна до того ж Пьєцуха. Вони всі просторозкішні, і сліди кожного можна знайти в С. Г.

Але – прочитавши весь масив текстів (сам прочитав - і вас запрошую) ловлю себе на думці про Бальзака, так і є, не здивуюсь якщо портрет класика стоїть на столі автора – все це один текст про звичайних людей за звичайних обставин, про блиск і злидні, про крах надій із неодмінним авторським резонерством (та воно і цим росіянам властиве таке, чого там – але Оноре де масштабніший і самовдоволеніший, тим і переконливий). Зрозуміло, чого текст видався мені таким старомодним – в мене просто кепська оптика, поганий зір і по-чесному не конче все гаразд зі смаком. Щодо моди – то порівнювати варто хіба із двобортним костюмом, який і не було ніколи модним, принаймні в той час, який можна означити як мій/наш, але звикло стильний, створює атмосферу, і промовляє про власника промовистіше за іншу артикуляцію.

Автор незвично класичний, взагалі маю підозру, що такі слова як гра, карнавал, іронія, постмодернізм зрештою він сприймає як обсценну лексику. Так, він дійсно серйозний чоловік і зайнятий серйозними справами – читаючи його тексти, я вірю йому і не маю жодної зачіпки, щоб поіронізувати ні з направду месіанського пафосу, ні з трюїзмів, ні з банальностей, яких загалом більше аніж достатньо.

Щодо віри. Дочитавши у «Форпості» до абзацу смерті Аленки, подумав, що варто протерти монітор, текст видно нечітко. Потім зрозумів – правильніше витерти очі. Ну що ж, завжди винуватив себе у надлишковій сентиментальності. А ще різко і пронизливо збагнув, що займаюсь дурницями, що це все невчасно, що викидаю хвилини на вітер – і за таке не вибачають, згадав, як донька ще зранку просила почитати з нею, подивитись її малюнки, прогулятись – тобто, хоч щось, на мій вибір. І ми гуляли всі вихідні, годували пташок у сквері, дивились на лебедів, малювали будинки та квіти, читали казки, в крамницях довго вибирали найгарнішу ляльку, потім вигадували їй ім’я.

Імені Оленка не пропонував, мала теж.

Якось прийнято дякувати автору за прочитаний текст – я дякую за те, що залишив текст непрочитаним цими вихідними.

Вже пишучи ці рядки, відчув маленький хробачок сумніву – чи такою була б рецепція, якби я не мав п’ятилітньої доньки? Але придавив я цього червяка без жалю та рефлексії, це я просто заздрю автору, майже певен цього.

Як вже розумієте, схильний вважати ці повісті одним текстом, людською трагедією. В розріз мейнстріму (але в традиції Оноре де) на весь текст позитивних героїв всього два – але вони безнадійно позитивні, без плям і допущень. Альонка присутня на кожній сторінці «Форпосту» -- як тінь, автор виразно не хотів розмазувати сльози. Щодо Русакова – його смерть була так виразно відчутна на сторінках «Золочєния огнєм», навіть назва розділу «Последняя работа Русакова» змушувала чекати – ось зараз автор дидактично вкаже на доконечність загибелі досконалого чоловіка в цьому самозакохано-нікчемному соціумі, де таким природно-шляхетним немає місця і т.д. і т.п. – ну і я нарешті заспокоюсь, автора теж зрадив смак, заздрити можна менше. А от і ні – смак не зрадив.

Автор зрозумів (відчув?), що герой не може загинути від маленької підлості, врешті-решт його нищить те, що він чужий на цьому святі життя чи то пак собачому весіллі, його не можна отруїти ртуттю чи скинути із дзвіниці – це надто дріб’язково, якщо вже кидати героя під ноги натовпу, то гідним знищити його буде хіба що колона бойової техніки . Так, справедливо буде, коли герою і смерть героїчна, а що вона абсурдно-непотрібна – ну що ж, автор прямо відсилає нас до Альбера Камю, перегляньте «Бунтівну людину». Та й не є вона непотрібна – колона ж спинилась (виглядає воно мені гіперболою, ось ці залпи «Граду» плюс удар «Буратіни», але таке варто залишити на совісті або досвіді автора, не вважаю питанням аналізу).

Зрештою, автор знає що робить (себто пише) – в нього немає зайвих деталей (направду, часто бачу, як накидають в текст всякого різного, безперечно цікавого матеріалу, порозвішують рушниць на стінах, аж текст якийсь арсенал нагадує, але жодна не стріляє, а тут – зовсім інакше, все гранично економно, я певен, що була б в автора фантазія описати, як хтось із героїв гуляє з собакою та кидає їй палицю – десь в тексті і палиця вистрелить, і собака принаймні обгавкає когось із персонажів).

Не хочу тут розглядати тему ставлення до українсьва – загалом, все зрозуміло з тексту, може навіть занадто прозоро, якраз в стилі класиків, без півтонів, але щодо рівня патріотизму – один із рідкісних випадків, коли це не дратує штампованою казенщиною, а дійсно справляє світле враження переконання.

В класичному романі, якщо він дійсно вартий цього визначення, головний герой має відчути якусь посутню зміну характеру, він повинен переродитись. Мені, українцю, направду приємно, що такою зміною в Русакова (питомого росіянина, уродженця Ленінграду, громадянина Російської Федерації) стала його самоідентифікація як українця, нехай навіть методом від протилежного, тим важливіша що за залп до кінця і несподівана для нього особисто.

До речі, ці два залпи, що повинні були розчистити дорогу, і зробили проїзд техніки неможливим – чи це не є той військовий салют, відсутність якого розчарувала вдову російського контрактника в українцях?

Можу говорити про ці тексти без кінця, шукати авторські проекції (Русаков як ідеальний архетип чоловіка і українця? той грузинський підліток-мужчина як проекція Русакова-в-юності і одночасно як його дитина? Альонка як образ ангела?) та визначати природу його міркувань, шукати паралелі із різними загальновідомими текстами – але варто ощадити час читача, нехай краще читає тексти Гітлодєєва і рефлексує.

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
4 Роман Миронов , Микола Нечета , Окайда , _. 1251
( написати коментар )
_
2012-04-13 10:22:09

Непогана така рецензія, але дивує, що сам автор не "соєзволів" прокоментувати.

(відповісти)
Микола Нечета
2012-05-15 22:40:02

Нічого дивного. Писати сенс очевидний, коментувати рецензію - сумнівний. до того ж його тут читаємо лише ми. Російська відлякує свідомих

(відповісти)
( написати коментар )