Вад. (цикл - шоб мало нє казалась:)

Вад.1 (Хуйвейбін)

Спускайся вже, чуєш? Із неба скидай риболовні гачки,

Всі сіті твої, помережані тільцями мертвих рибин.

Спітнілі дерева проходять повз вікна – такий хуйвейбін,

Встромляючи в теплі тіла перехожих свої гілочки.

Маршрутні таксі набрякають вагітно, тремтять і блюють

Маленькими дозами плоті і крові на вулиці міст.

Затиснувши рота долонями тощо, дотримуєм піст,

А ніччю – кохаємо, любимо, трахаєм: кожен свою.

І п’ятами ходимо – тут по голках, ну а тут по тілах,

А може, деінде по трупах малесеньких мертвих тварин.

Скидай мені з неба канати, трампліни – увесь хуйвейбін,

Щоб здертись до тебе і к бісу забути, що я тут була.

18:50

4.05.06

Вад.2 (Під ковдрами)

Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх, років і рухів твоїх,

Всіх вироків, зречень, приреченостей і пророцтв,

Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком мій вранішній сміх

І сон твій лоскоче тоненьким пташиним пером.

З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,

З утроби гори так являють обличчя, із вервиць дощів.

Мій шепіт в тобі проростає потужно, мов зерна сліпі

І падає громом у тишу, готовий її розтрощить.

Мій поспіх лишає незамкнені двері, лахміття одеж,

На попелі полу – сонців половинки та згорточки трав.

Під ковдрами тіла твого починається злякана гра.

Я шкіру знімаю, бо вірю – мене і такою приймеш.

Опісля, коли вже упала завіса, зітерлась межа,

Літаври та бубони між постирадел, як мідні щити.

Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього буду лежать,

І Вічність мене накриватиме пальцями – ніжно, як ти.

00:45

5.05.06

Вад.3 (Два сантиметри)

Я пласко притислась до двох сантиметрів повітря.

Від шкіри – до шкіри іще не подолано відстань.

А два сантиметри бездушно здіймають на вістря.

Тепер це читається просто: “Не рухай – just listen”.

І я завмираю – травою під п’ятами зливи,

Зіницею, в небо ввіп’ятою, списом під ребра,

Читай по губах – по долонях – по вим’ятих стеблах.

Долання повітря між нас потребує, як мінімум, дива.

І диво невміло, невпевнено, але вже зводить мости

Із запахів тіла твого, із непроханих жестів і рим.

Читай по губах – вони мовчки говорять: “пусти”,

І відстаньуже випускає наш дотик з залізних обійм.

І я завмираю – як море боїться розбитись об пляж.

Це – тремоло, тремор, не бійся, не смійся, ти звільнений теж.

Я рухаю злякану руку назустріч – за межами меж

Так болісно легко тілами об душі чіплять.

01:05

05.05.06

Вад.4 (Дощ)

світом крилатих дерев, дерев’яних птахів

ходять дощі, регулюючи рухи сердець.

завтра забудеться все, чого вчора волів,

кожен початок нарешті здобуде кінець.

всі мої змучені танці на межах дзеркал,

всі твої стиснуті пальці між “так” або “ні”.

дощ розчахнеться – між снами і нами діра:

все, що боліло, лежатиме скоро на дні.

хай я до тебе пришилася жилами – що ж,

скоро ми станемо знов недосяжно-святі.

лезами срібними в хутро зодягнений дощ

нас відтинає від наших нежитих життів.

буде, що буде, хай буде – це завчена мантра.

небом – планети, христоси, сумні кораблі.

очі закривши руками дитинному завтра,

злива змиває з блаженного лику землі

нас.

12:25

10.05.06

Вад.5(Моє мовчання)

Птахи випадають крізь вікна в небо.

Птахи поціляють у тебе – стріли.

Моє отруйне мовчання – ребус,

Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,

Коли воно – тіло – чека на тебе,

Коли воно – тіло – лежить на спині,

На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,

Де кривить мальовану пику вічність.

Моє мовчання – суцільний морок

І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,

І світ загрузає у дюнах літа.

Моє мовчання – останні метри,

Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35

10.05.06

Вад.6(Чекання)

Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:

Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).

А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,

І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,

Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.

У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,

Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.

Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.

І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.

І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,

Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.

Але тобі знову і знову потрібен один.

Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.

Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.

Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.

Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій

10.05.06

Вад.7(Поклик)

Мости запаморочень короткі.

Птахи мовчання сюрчать у грудях.

Тавро на тілові: “Далі буде”.

Для тебе в серці – окремий отвір.

Десята – час завертати ріки

І трупи слів на вустах лишати.

Здається, руки між нами – ґрати,

Які не зламати, себе не зрікшись.

Сховавшись в мушлю, припавши лобом

До стін холодних – кусати губи.

Це дуже легко, коли не люблять –

А отже, легко буває згодом.

Мені сантиметру достатньо шкіри,

Щоб все твоє тіло ввібрать у себе.

Якщо запрошуватиму в небо –

Не йми на віру, не йми на віру.

Якщо обіцятиму тихе пекло

Зі скриків, рухів, птахів і квітів –

Тримайсь за нитки забутих мітів,

Ходи до мене –

Який ти теплий.

23:39

15.05.06

Вад.8(Стрілки)

Стрілки повільно описують замкнені кола.

Час колесує себе на камінних жорнах.

Часові вічність списом під ребра коле –

Що твої муки супроти цього, жоно?

Нащо секунди хапаєш пальцями з льоту,

Рвеш їх тонкі тіла на шматочки болю?

Чи ти забула, жоно, – та що з тобою? –

Що вікові колеса не терплять спротив.

Марно кістьми кидатись під колісницю.

Золотом тіл нaпливають на тебе коні.

Там – під колесами – чи порахуєш спиці?

Чи порахуєш кроки до смерті, жоно?

Тож все чекай його, як із неба манни.

Тіло пильнуй, як бігун над проваллям старту.

Ті механізми, що проковтнуть нас завтра

Тануть супроти твого дзвінкого стану.

15:00

19.05.06

Вад.9(Кладовище любовей)

приходь у тіло моє – як на маленьке кладовище любовей, де сумно шепоче трава і снують між камінням маленькі павучки-муедзини, виплітаючи павутинками свої сухі голоси, свої потріскані сури Корану, проголошуючи народження часу, позначаючи наближення позачасовості.

вода точить камінь, камінь точить гаряче нутро землі, і земля уві сні тихо постогнує, чи то розгойдується на рипучих іржавих воротах вічність – танцюють дзвоники на її блазнівській шапці, танцює усміх на її золотих вустах, танцюють ув очах її золоті бісики, полум’яні іскорки новонароджених світів.

відводячи рукою жалке стебло кропиви і хльостку бузинову гілку, обдираючи лікті об цегляну огорожу, трощачи підошвами мишачі кістки та торішні жолуді, входиш сюди. ходиш довго помежи безіменних плит, помежи порожніх могил – тут є місце лише для живих – жодного мерця на цілому кладовищі.

адже ми маємо відпускати їх вільними у смерть, знявши із них шовки та ряднину нашої любові, простежувати, як ідуть вони невидимими сходинками у повітрі, вдягнені у сліпуче золото шкіри та м’язів – у срібні обладунки душ.

тож походжай кладовищем – нехай одриваються від неба прирослі шерехаті листки і лагідно покривають тобі плечі, нехай маленькі пташки виїдають очі із твоїх очниць лагідними дзьобиками, дивлячися сумовито кудись убік.

вишукуй наосліп найзатишнішого куточка, де сови і ящірки, де тепле каміння і бузок, де простягає через іржаві ворота вогкі солоні руки вітер, де б’ється плечима об стіни сутені оксамитова орда нічних метеликів, де до вогника свічі тягнуться з-поміж важких завіс ночі тонкі руки із вишуканими перстами, де листопадіє так раптово, що видається, наче дерева скидають останній баласт перед відльотом у вирій – скидають із себе душі, аби легше летілося!

сюди забрідають літні приморочені коти, співають своїх сакральних пісень, вичухують хребтами кожнісіньке дерево, лишаючи на корі теплі клапті рудої шерсті. я збираю їх щоосени у кошик із білої лози – повен кошик котячого тепла і котячого муррркоту. хочеш, узимку я сплету тобі светрика? тоненькими гілочками глоду низатиму золоті петлі - і з кожним порухом пальців все ближче ставатиме липневе сонце – полум’яне колесо – купальський вогонь.

тож ретельно обирай собі місце. адже ти теж лежатимеш тут – на цьому тихому маленькому кладовищі, дивлячися, як янголи бавляться між гіллям, або ніччю біси шпурляють зорями один в одного і регочуться. дива цього прекрасного світу лоскотатимуть тобі вуста, коли ти упокоїшся в душі моїй, милий мій.

тоді я приступатиму до тебе і кластиму руки на твоє тихе й блаженне камінне чоло. осміхайся мені – так як осміхаєшся ти зараз, ідучи поряд, не знаючи, що для тебе уже давно приготовано місце на маленькому моєму кладовищі любовей. і творять свою ранкову молитву павучки-муедзини, міцно вчепившися за круглі коліна вранішнього сонця.

20:58

22.05.06

Вад.10(Міст)

Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.

По нитках дощу наші душі приходять до нас.

Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,

То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,

Палити вогнем наше тіло зсередини десь.

Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.

Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,

Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.

Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,

Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,

Носитимуть янголи завтра між персами рай.

Якщо мене зараз покличеш любити – давай,

Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,

У мене і в тебе на пальцях несказане щось.

Долонею мокрою свічі накриє нам дощ,

І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.

Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.

Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,

І наші тіла попід нами сплітаються в міст.

20:50

26.05.06

Вад.11(Містерія)

Годинникарі навшпиньках

Адепти вульгарних стрілок

Так пальцями в серце цілять

І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях

Ховають у смерть обличчя

Змалюй мене так сунично

Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє

На ліжку танок безсоння

Птахи з наших п’ють долоней

Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях

Вже стукають в циферблати

Лишилось не так багато

Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом

І в серце уперто б’ються

Годинникарі сміються

Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально

Щоб, може, сильніш боліло

Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним

Ранкового мого тіла

Від мертвого ока сонця

23:45

2.06.06

Вад.12(Задуха)

Дощ ковзанами розрізує ночі лице.

Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.

Ти не зважай на такий незначущий ексцес –

Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,

Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.

Можна ступити на небо і впасти в метро.

Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.

В сіті піймаються душі, птахи і мерці.

Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –

Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,

Німо губами плету павутинки тугі.

Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –

Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,

Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?

Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти

В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,

Квіти сумні її місячну кров п’ють

Я не посмію заснути – до мене прийди,

Будь.

22:55

3.06.06

далі буде :) обов\'язково