На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Вдячна відповідь на критику

Сергій Гітлодєєв, 16.04.2012 року



З повагою рецензенту Андрію Мироховичу.

По-перше, відчуваю необхідність шановному рецензентові подякувати – і це не іронія, і не напад запопадливості, хоча і лестить мені думка, що діалог наш - розмова рівних - сподіваюсь, я не гірший автор, ніж він літературознавець. Вдячний я також – хоч це може здаватися дещо дивним – всім іншим читачам, хто вважає велике напрацювання українською за прояв графоманії і не сприйняв його усерйоз. Думкам там дійсно затісно, людина, яка намагається за книжкою відпочити, можливо, відкине роман одразу, такої інтриги, щоб захоплювала, що її вимагає класична беллетристика, не помітно. Одним із поштовхів до написання російськомовного варіанту стала спроба довести читачам (самому собі?) що зацікавити своїм твором можу багатьох. Адже щоб знавці вдивлялися в намальований тобою чорний квадрат, треба насампочаток вийти на рівень Малевича раннього. (Звучить дещо зухвало, але ж із шанованої критиком шкільної програми відомо, що ревнувати кохану жінку слід до Коперника, а не до чоловіка Маріванни). Хоча в традиціях актуального мистецтва, яке я так недотепно принижую, нанести на полотно (папір, кіно- або телеекран, а віднедавна - монітор комп’ютера) завензельований ковелдикоподібний об’єкт, а потім великим гуртом мистецтвознавців відшукувати там зернину геніяльності (або принаймні синє проміння в аурі митця), але це стезя митців вищих, чиї родичі або спонсори можуть собі дозволити утримання відповідної кількості непродажних експертів і бучний промоушн. До цієї небесного походження касти мені, як влучно відзначив рецензент, належати не судилося: я, дякувати богові, простий мешканець мегаполісу (докір на адресу мого діда, хто не зумів зорганізувати вдалий бізнес із торгівлі млинцями, або натирання гуталіном сонцесяйних чобіт).

А тепер я б хотів запропонувати тим, хто дійсно ладен приділити увагу моїй творчості, поглянути на повісті російською як на казку на тій підставі, що саме там розташувався збудований мною світ. І ще насмілюсь просити тих самих зацікавлених читачів побачити в україномовному напрацюванні оповідь про бувальщину – можливо, це трохи завеликий за змістом відповідник «роз’яснювальної частини» гулліверових пригод. Якщо бути відвертим, вигаданого там набагато менше, ніж в російськомовних «творах про реальність», описано лише те, що бачить навколо себе щодня кожна адекватна людина. Просто придивіться, бува не ущербний зятьок керує підрозділом державної установи? А чия фрайдівка на правах приватної власності володіє прибутковим бізнесом? І що може завадити вищим влаштувати у власних угіддях холопські лови, або спалити живцем людей, щоб створити інформаційне підгрунтя для прийняття потрібним людям потрібного закону? Суспільний спокій і невихід інформації з проблемного району забезпечує не зловісний протошериф, а звичайнісінький собі з офіцерськими погонами крисуванець. Шаленою популярністю користуватиметься у городян той ефективний менеджер, хто запропонує зорганізувати міське господарство по типу житлово-промислової зони. Вольності для високородних струльдбургів полегшують життя їхнім і без того успішним нащадкам, пільги ж для великого загалу невмирущих низькодостойників просто здешевлюють ціну праці трударів. Ніяких сумнівів немає щодо реальності презумпції винуватості для пішохода, який насмілився потрапити під колеса позашляховика, подарованого на шістнадцятиріччя вилупку-мажору його напиндюченим батьком. Мало не щодня черговий гапончик закликає бажаючих приєднатися до лав демократичної адекватності, а щоб почути хорове скиглення погані не варто навіть чекати на день святого Жора. Я лише наважився надати довершеності мріям і прагненням людців і легітимізувати закони непрописані. А оскільки обидва твори про одне й те саме, посилання в коментарях до казки на інший текст будуть доречними. Розміщення повістей, які складають роман російською, не випадкове. Першою і написане і має стояти «Золоченіє вогнем» - як фон, антураж дійства і оповідь про деяки риси ментальності убратервленого колись етносу. «Форпост» показує велич людини, далі від «Принцеси» і до «Тарифів» глибшає ницість героїв. Я не помилився: огидність соціал-дарвіністських потуг бета-домінуючої особні (кривдити слабшого, плазувати перед сильнішим і знати своє місце в соціумі) зрозуміла всім, включно із самою героїнею – недаремно вона вдається до різних форм самокопирсання, відчуваючи (розуміючи?) сплямованість недолюдством, прагнення ж благоподібної пані повернути «казкові часи», коли вчинений над співвітчизниками геноцид давав змогу людям достойним отримувати житлово-комунальні послуги майже безоплатно, та ще й за кусень хліба вимінювати у зубожілих селян їхні родиночки, на які ті молилися століттями, мерзенніше за «святу простоту».

Зовсім казковим є сюжет останньої повісті «Кредитна історія» - але не тим, що там, нібито, передбачене майбутнє – воно може бути яким завгодно, це лише один змодельований варіант вірогідного розвитку подій. В цій частині роману намагався я завершити багато казок, розпочатих не тільки мною . Маленька Альонка не була просто собі злетілим з неба янголом – всім відомо, що янголи ніколи не сходять на Землю з доброго дива – але уособленням шансу для тих, хто Землю залюднює. Шансу на те, що може відбутися нова в країні еліта (я не маю на увазі тих гідників, котрі на високих кріслах і п’ятизіркових нарах гучно страждають за нарід) – еліта, яка нагадуватиме людям ті прості положення, що кожний громадянин і сам знає: не можна тусати безсилішого, пробачати підлість, брати до рук незаробленого холуйського таланта, бо ніколи не знатимеш напевно, в який спосіб милостиню доведеться відпрацьовувати. Зірочка закотилась, не зійшовши, тому лише, що еліта така не потрібна нікому. І якщо вищі, які на її тлі вигляд мали б мізерний, тобто оцінені були об’єктивно, легко б впорались із завданням «нє пущать», оголосивши непродажні перегони, встановивши суворий дрес-код, або наголошуючи на неспроможності іскрити хутром, то для погані прихід такої еліти став би справжнім лихом. Адже заборонити кривдити слабшого – це як сказати гепарям та іншим відставленим через непотрібність холопам, що, замість збільшувати їм недоплачене метрополією (милість якої вони хвацько і, як з'ясувалося, даремно вислужували) і без того не мале грошове утримання, треба будувати перинатальні центри для мешканок депресивних регіонів, власникам завеликих осель пояснити необхідність вивести житлово-комунальні тарифи на економічно обґрунтований рівень, а електоральне бидло сповістити, що зайві(?) в бюджеті гроші треба не роздавати самозакоханим нездарам холуйською тисячею, а будувати на них спеціалізований медичний заклад, даючи бодай якийсь шанс на життя тяжко хворим дітям, що, в решті решт, рабські вольності, розподілені за принципом собачого цирку (від нужденніших і беззахисніших – тому, хто гучніше дзявкне, або своєчасно відмайданиться) – для країни і людей є злом, яке потрібно скасувати. Така еліта може позбавити убогих смердів головного привілею рабів – красти у будь-який спосіб (обраховувати, обважувати й обмірювати, недоплачувати зароблене, або не виконувати трудові зобов’язання, не платити належного мита чи то податку, або недоплачувати за спожите собою), а у разі настання такої прикрості, коли злодюжку буде викрито – відповідати не перед законом, а перед своїм добрим ксанфом. Такої наруги над власною гідністю і своїми конституційними правами ниці істоти (хай краще у казці звуться пересічними громадянами) ніколи не терпітимуть, бо цього не дозволить їм людська (в їхньому розумінні цього слова) гідність. Громадянам пересічним більш до вподоби еліта традиційна, та що жиє сама і погані дає жовотіти, тобто завжди за народ, хоч і відокремлена від нього сегрегаційним муром. Якщо ж поділити вищий прошарок на дві квазіантагоністичні партії – це взагалі казково, до того ж завжди буде тема для обговорення на скиглійських вечорах. Тема не оригінальна, задав її ще стариган-Свіфт, і полягає вона у непримиренності позицій щодо поглядів на проблему виїдання яйця.

Чим більше така еліта жируватиме, тим більшу кількість відходів вироблятиме, а це означає, привладненим буде що підгрібати, залишки розпродаючи – вже за живу копійку – нижчим за себе.

Саме тому Альона відродилася Єлєною, яка уособлює духовну еліту, прийнятну для всіх. Щоправда, деяким казкам(?), написаним не мною (знову зухвалість), які завершувались може й не щасливо, але, принаймні, не так ганебно, насмілився я тут вигадати такий фінал, що його хтось назве брутальним: Наташа Ростова відбулась у шлюбі з Курагіним, Маргарита знайшла свого Майстра, але кидати заради нього комфортабельного чоловіка не поспішає, Пидорка не просто пробачила Івасеву кров, а сама постачає Басаврюкові матеріал для купальських злодійств, отримане золото витрачаючи на оплату атрибутів приналежності до певного соціального прошарку. Але цей самий фінал може зненацька стати й щасливим, варто лишень поглянути на описані події під іншим кутом. Адже для ницих громадян пріоритетом виступає споживання просто зараз, а нишпорити, відшукуючи джерело покриття видатків, є справою низькою, що благородним гідникам не личить. Водночас, наданість до рук таланту серед пересічних істот завжди вважалась ознакою успішності. Відтак можна констатувати, що героїні за новітніх часів просто поталанило. Навіть не знаю, дякувати за таку еволюцію світогляду імперії (і якій саме), продажній еліті, або мерзенному рабу, котрий сидить в кожному індивіді і закликає людину приєднатися до жвавого натовпу провозвісників і прихильників холізму.

Отакою є навіяна реальністю і записана мною двома мовами і на різний лад, але за великим рахунком - одна недобра сумна казочка. А наскільки вона відтворює сьогодення і майбутнє – хай показує життя.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
3 Микола Нечета , Роман Миронов , boom.gu. 1358
( написати коментар )