На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

8ісім

o_0, 17.04.2012 року



***

– Добрий день, – першим підіймається із нагрітого місця високий худорлявий хлопчина. – Мене звати Олег і я кілька тижнів був пацієнтом ПНД.

– При-віт, О-лег, – хором імені Верьовки відповідають присутні. Я дістаю свого записника і перевіряю ручку.

– Минув уже рік після виписки, але мені досі важко знаходити… ту, як її… спільну мову із навколишніми, – хлопець обводить присутніх несміливим поглядом.

Обличчя юнака відгонить нездоровою блідістю, яка контрастує із фіолетовими колами навколо очей. «Наче панда», – подумалось мені.

– Не соромтеся, хлопче, – підбадьорює його червонощокий бородатий дядько. – Саме для цього ми і зібралися тут – підтримати одне одного.

– Ага, давай, – скрипучим голосом долучається до бороданя сутулий молодик у балахоні «Slayer». – Вилий душу.

Решта на знак підтримки мовчки кивають головами.

У ледь освітленому напівпідвальному приміщенні пахне прілою деревиною і сирістю. Присутні сидять колом на невисоких стільцях. Із меблів у кімнаті є ще стіл під невеликим віконцем і шафа у кутку біля дверей.

– Історія тягнеться із 2011-го року… Чи з 2010-го… – продовжує Олег, усе ще з острахом ковзаючи поглядом в усі боки. – Після закінчення школи я вступив до ПТУ, однак майже одразу кинув – не склалося із одногрупниками. Постійно відчував якусь тривожність, зростала манія переслідування і т. д. Родичі, довго не думаючи, відвезли в психушку.

– Зашибісь, – звертаючись радше до себе самого, ніж до когось, скрипить молодик у балахоні. На нього роздратовано шикає кремезний бритоголовий здоровань.

Я розгортаю блокнот і роблю перші накиди: «Вступив. Кинув. Манія переслідування. Родичі – в психушку».

– Завели справу, видали синю піжаму зі штампом..., – продовжує хлопець-панда, – і почалось…

Я бігаю ручкою по папері, вибірково фіксуючи розповідь Олега. Руда дівчина, що сидить поряд, заглядає до мого записника і демонстративно закочує очі. Механічно прикриваю написане долонею.

– Ну, розпорядок ви всі знаєте: підйом у них о 7.00, заправка ліжка там, обхід. Сніданок о 8.30. Каші там, капуста і т. д. Далі, звісно, прийом ліків. Мені виписали галоперидол там, тіодазин, амітриптилін, вітаміни В6, В12 і т. д. Від тіодазину була жахлива непосидючість.

Хлопчина на мить зупиняється, глибоко зітхає і повертається до розповіді. Моя ручка поспіхом виводить: «Галоперидол. Тіодазин. Вітаміни. Непосидючість». Малюю стрілку від тіодазину до непосидючості, аби потім не виникало плутанини, що непосидючість спровокували вітаміни.

– Із розваг – перегляд телевізора там, ходіння коридором туди-сюди, прослуховування розповідей колег по нещастю і т. д. Час ішов дуже повільно... Так минуло 39 днів. Після виписки ще півроку довелось щотижня їздити на денний стаціонар за ліками. Думав, що не матиму більше з тим справи – та де там...

– Сердешний, – бідкається тітонька у химерному червоному плащі, схожому на пончо. Брюнетка із чималим шрамом на щоці, яка сидить якраз навпроти панди-боя, скептично вивчає його спідлоба.

– Вони тепер постійно мене переслідують! – скрикує Олег, від чого моя рудоволоса сусідка аж підскакує на місці.

– Хто «вони»? – цікавиться бородань, схожий на професора філософії. Світло із вікна падає якраз йому на лисину і помітно, як на ній збираються краплі поту.

– Санітари! Вони всюди! Навіть зараз стоять за дверима!

– Пфф, – любитель «Слеєра» хитає головою, кривлячись у посмішці.

– Алєжик, спокійно, – встряє у розмову здоровань. – Ми – у центрі міста. Це – приміщення церкви Діви Марії. Тут і близько не може бути санітарів.

– Я знаю, ви маєте мене за параноїка, але вони там! Хім… Гам… Як же його… Хемінгуей! Йому теж ніхто не вірив, коли той розповідав, що за ним стежить ФБР, однак розсекречені згодом документи підтвердили правоту письменника… Але добре, про що це я… – хлопчина трохи вгамовується і у нього з-під крижаної маски навіть пробивається рум’янець. – Усе гаразд.

«Офігенний буде матеріальчик!» – мислю я, перегортаючи сторінку.

***

– Всім прівєт! – зі стільця підводиться рудоволоса чіка, розправляючи зім’яте блакитне плаття із ромашками. Впадає в очі її надзвичайна кістлявість. – Я – Свєта!

– При-віт, Свє-та, – хором «Дударик» вітають дівчину присутні. Я поправляю капюшон балахону так, щоб не муляв шиї, і відкидаюся на спинку крісла.

– А ви через що потрапили до жовтого будинку? – запитує чувак із бородою. «Ви», «жовтого будинку»… Інтєлігєнт-романтік, блін.

– Та як вам сказати… одну тітку довбанула лопатою, – з ноткою сорому відповідає вішалка, опускаючи очі.

Груда м’язів, що сидить поряд зі мною, захоплено присвистує. Я теж трохи прифігіваю.

– За що ж ви її так?

– Бо вона насміхалася наді мною! Я знаю – усі ржуть з мене і шепочуться за спиною. Бо я жирна!

У бородатого хрена, чимось схожого на місіс Даутфайр, помітно округляються очі. Я роблю демонстративний фейспалм і відводжу погляд до вікна.

Сьогодні надворі доволі хмарно і, схоже, збирається на дощ. У кімнаті витає напівтемрява, штинить якимось блювотинням і сечею.

– Я розумію, що моя фігура далека від ідеалу, – продовжує штахета, – але це не дає права усім шепотітися про мої кілограми!

– Та ви… ем… насправді напрочуд… иии… тендітні, – обережно, наче канатоходець над прірвою, балансує бородатий.

– Не треба мене заспокоювати. Я все розумію, – Свєта ще раз обсмикує плаття, ніби воно її справді тисне. Я напівлежу на стільці і почісую ліву руку вздовж передпліччя. Клята сверблячка уже який день не дає спокою. – Так от, ви питали про жовтий дім… Прокантувалася я там місяць часу. Була «почесним помічником»: прала лікарняні речі, тягала баки і каструлі з їдлом, драяла підлоги, робила постійні «генералки» в палатах і коридорі, відкидала сніг на території, прасувала медсестрам халати, мила, перевдягала і годувала лежачих хворих, виносила сміття із сестринської, процедурної і туалетів.

– Бідолашненька, – бідкається якась стара, схожа на мухомор, істерично похитуючись взад-вперед і з розпачу гризучи нігті. «Дурдом», – думаю я і посміхаюся сам до себе.

– Однак робила я це все, – підсумовує міс-анорексія, – не з якихось благих намірів і не для того, щоб заслужити додаткові привілеї. Я працювала лише з однією метою – аби схуднути!

Чорна кішечка із потворним шрамом на щоці – в ауті. Задрот із фінгалами навколо баньок – в ауті. Чувак із блокнотом… хм… щось посилено строчить, час від часу поглядаючи на сусідку знизу вгору.

– Але навіщо себе так виснажувати? – несміливо озивається параноїк Олег.

– Ай, ви і так, бачу, не зрозумієте, – махає рукою чіка і сідає на місце. У цей момент в неї у животі голосно бурчить.

***

– Доброго вам дня, мої дорогенькі, – важко крехчучи, підводиться з місця жіночка в червоному. – Мене звати Оля.

– При-віт, О-ля, – хором «Фрески Києва» вітаються навколишні. Я почісую бороду й уважно стежу за пані Ольгою. Вона видається доволі приємною, хоча й дивакуватою жінкою.

– Що вас привело до нашої спільноти? – запитую я, дістаючи із кишені хустинку і витираючи спітнілу лисину. Ох і спекотно ж сьогодні.

– Я й сама, чесно кажучи, не розумію, – відповідає жінка, спираючись рукою на спинку крісла. Помітно, як у неї трусяться ноги. – Завжди жила звичним непримітним життям, виховувала дітей, потім онуків, працювала ветеринарним лікарем, і так день за днем.

Хлопчина із блокнотом активно усе занотовує. «Цікаво, хто він такий, – думаю я. – І для чого ці записи… Хоча… Може, це такий його спосіб контакту із реальністю. Кастанеду індіанці теж висміювали за постійну писанину під час бесід, але потім дали спокій, зрозумівши, що інакше він не може».

– А ще я завжди намагалася до всіх ставитися із любов’ю, співчуттям і розумінням, – продовжує пані Ольга. – Як цього вчить Книга книг.

Хлопчина у чудернацькому светрі із якимсь содомічним малюнком засовався на місці, скорчивши кислу міну. «Як йому не спекотно у цьому савані, – міркую я. – На вулиці ж десь плюс тридцять. Схоже, ховає руки».

Світло водопадом ллється через незашторене вікно, і помітно, як у цьому гарячому потоці танцюють порошинки. В кімнаті ледь чутно пахне медикаментами.

– Я лікувала звірят майже безкоштовно. Вони ж такі милі, – розповідає далі жінка. В очах у неї бринять сльози. – А також підбирала поранених собачок і бездомних котиків на вулиці. Спочатку мої дітки мирилися із цим, а коли тваринок стало понад двадцять… вони запроторили мене до божевільні… – Сльози переважують через повіки, струменять по щоках, і жінка ховає обличчя у долонях. Помічаю її обгризені до крові нігті.

У кімнаті западає незручна мовчанка. Темноволоса дівчина із рубцем впоперек щоки масує пальцями скроні. Кремезний атлет насупився, крутячи в руках пачку цигарок.

– Заспокойтеся, усе гаразд, – я встаю, підходжу до пані Ольги й обіймаю її. Вона прихиляє голову до мого плеча і ще кілька секунд здригається у німих схлипуваннях. Потім жінка опановує себе, витирає рукавом лице і знову опирається на спинку крісла.

– Знаєте… Щодо лікарні… Там насправді майже не страшно і до всього можна звикнути: до сну при увімкненому світлі із чималою кількістю незнайомих людей, до туалету без унітазів і дверей, де всі дивляться на тебе під час цього… ну ви розумієте… – Жінка в червоному уже не може стояти і незграбно опускається на місце. Ніхто не звертає на це уваги. – До всіляких насмішок теж звикаєш... Але важко змиритися із знущаннями персоналу над бідолашними пацієнтами… Ото, пам’ятаю, був у нас один хлопчина, плакав постійно і кликав маму, казав, що не може вже без неї; кричав, що йому дуже хочеться геть. Домашнім він був дуже і добрим таким… То його постійно гамселили санітари, лаяли і кидали на поталу навіжених пацієнтів… Або ж був дідусь, колишній військовий, у якого не залишилося ні рідні, ні житла... Отак, бува, сидить він, сумує, перераховує вголос усіх родичів, розповідає сам собі, що вони робили, куди їздили, а санітар іде повз і репетує, мовляв, вся твоя рідня здохла, діду, і сам ти скоро здохнеш, а ми тебе в ганчірку загорнемо і в лісі залишимо…

У кімнаті знову стає тихо. Зі звуків чути лише важке сопіння атлета і скрип ручки по папері.

– Але то все в минулому, не переймайтеся, – підсумовує пані Ольга і чи не вперше за сьогоднішню зустріч ледь помітно посміхається. – Усе гаразд.

***

– Агой, народ, – підводиться, затіняючи собою ледь не півкімнати, скелеподібна викопна істота кайнозойської ери. – Називайте мене Сєрим.

– При-віт, Сє-рий, – хором імені Платона Майбороди відповідають учасники групи.

Болить голова. Жахливо болить голова. Я час від часу масую пальцями скроні і краєм ока спостерігаю, як писака крадькома зирить на мій шрам. «Ото врізати б йому, аби не витріщався!»

– Багато тут уже було цікавого, але слуханіть і мою історійку, – Сєрий запихає руки до кишень і обводить усіх поглядом. – Моя проблема у тому, що я чую голоси.

– Знайшов чим здивувати, – жвавішає обдовбане чмо у светрі, схожому на мішок. – Ми всі чуємо голоси. Ти мене чуєш? Агов, а ви мене чуєте?!

Здоровань зціплює зуби і міряє клоуна поглядом. «Ох, зараз він йому і довбане», – думаю я. Але качок лише розпливається у посмішці.

– Чую, малий. І твоє рипіння жахливіше за скрегіт нігтя по склі. Тому краще закрий жувальник.

Руда дівчинка посміхається, а пані у чарівному бордовому плащі щось шепоче собі під носа. Мабуть, молиться.

У кімнаті майже темно через те, що мамонт закрив собою вікно. Повітря насичене запахом дорогих жіночих парфумів, змішаних із кількаденним чоловічим потом.

– Так-от… Одного дня в мене у голові ні з того ні з сього виник голос, – повертається до розповіді качок. – Не знаю, як інші люди чують внутрішніх співрозмовників, але я сприймаю його наче думку від сторонньої особи. І знаєте, як би то смішно не звучало, але з цим чуваком можна поговорити. Правда, я вирішив не захоплюватись теревенями, бо дуже часто, коли, наприклад, стою в метро, він шепоче: стрибай під потяг. Тобі нічого не буде, ти – безсмертний! Або наказує відчинити вікно і полетіти! Ти не розіб’єшся, каже, я тобі гарантую.

– Біднесенький, – схлипує пані Ольга, і незрозуміло, кого вона має на увазі: мамонта чи його внутрішнього підбурювача. Блідолиций параноїк в унісон із нею шморгає носом.

– Можливо, у мене вселився якийсь дух, але скоріш за все – підсвідомість брикається. Шиза… Народ, ви не проти, якщо я закурю, бо нерви ні к чорту.

Бородате порося привідкрило рот, очевидно, маючи намір заперечити, але одразу передумало. Решта присутніх мовчки кивнули на знак згоди. Мамонт витягнув цигарку і підпалив її старенькою металевою запальничкою.

– Благодать, – глибоко затягнувшись, промовив Сєрий. – В психушці у нас із куривом було сутужно. Видавали кілька штук на день якоїсь херні. Якщо у передачах з дому знаходили «Мальборо», то санітари його загрібали собі, а нам давали пріму-маму. Я потім сказав жінці, хай одразу пакує щось дешеве і не витрачається намарно. Зате можна було чадіти хоч на коридорі, ніхто не заперечував.

– Прикольно. А у нас дозволяли диміти лише в туалеті, – долучається до бесіди рудоволоса Свєта. – Фу, як згадаю цей задимлений жахливий сральник!.. Психи курять кожні п’ять хвилин, стріляють сигарети, забуваючи, що буквально щойно покурили.

– Еге, а коли кидаєш бичок у смітник, одразу три пари рук навипередки починають його звідти діставати, щоби викурити усе разом із фільтром, – зі знанням справи скрипить чмо в светрі-мішку. «Напевно, сам був у тій трійці», – подумалось мені.

– Але повернімося до голосу, – димлячи сигаретою, закликає качок. – Останнім часом він став якимось геть нестерпним – репетує: «ТИ ШМАТОК ЛАЙНА!», «ТИ ДИБІЛОЇД!». І так постійно! Можливо, це через те, що я намагався його ігнорувати. Образився чи що... Ніяк не може вгамуватись, сволота. От і зараз чую цю лайку…

«Та бо ти і є таким», – мислю я, однак не подаю виду. Болить голова. Боже, як жахливо болить голова.

***

– Добридень і від мене, – на імпровізовану сцену виходить червонощокий бородань, схожий на академіка чи там на того… іншого. – Мене звати пан Іван.

– При-віт, пані-ван, – хором імені Бортнянського відповідають навколишні. Я з острахом зиркаю на доповідача, а потім на годинник: «Скільки ж можна. Треба заокруглюватися. Санітари вже поряд». У цей час десь нагорі б’ють дзвони. Коренасте страшило робить останню затяжку і, нахилившись, гасить недопалок до кам’яної підлоги. Потім ховає його у пачку.

– Хочу розповісти вам, друзі, про свої поневіряння, – розмірено декламує паніван. – А розпочати варто із того, що я у свій час був психіатром в одному закладі психологічної допомоги.

На цих словах у кімнаті здіймається невдоволений гул. І без того застояне прокурене повітря стає ще важчим. Учасники групи перемовляються між собою і тицяють у бороданя пальцями. Схоже, вони не проти його ланчувати. Чи лінчувати там…

– Панове, заспокойтесь, – підносячи руки над головою, закликає до тиші панпсихіатр. – Ви усі чудово знаєте і розумієте, що серед лікарського персоналу, як і в будь-якій іншій спільноті, є люди, а є людиська. І я, на своє подальше нещастя, належав до перших.

– Всі ви так співаєте, – тріскотить хлопець у балахоні із страшезним малюнком на грудях, від одного погляду на який у мене холоне всередині. – А потім аміназинчиком заколете до повного отупіння.

– Чекайте-чекайте, – вклинюється рудоволоса засушена дівчина Лєна. Чи Стелла. – У нас все-таки група психологічної підтримки, а ми отак безапеляційно накидаємося на чоловіка. Нехай продовжує.

– Дякую, Світланко, – посміхається до Вєри паніван. – Отже, як було сказано, належав я до тих лікарів, які справді хотіли допомогти іншим. Пропрацював на посаді головного лікаря кілька років і наче все було гаразд. Та одного дня почалось… Випробування іноземних препаратів. Масштабні замовлення від «Альфа-Серніки» на дослідження дії нових нейролептиків. І все – на наших хворих.

– Щось таке було, навіть у газеті пи¬сали… Про «Зеноквел», – вставляє письмен¬ник, відриваючись від своїх записів.

– От-от. Звісно, я рішуче відмовився. Сказав, мовляв, хай у себе там тестують, а нам дадуть спокій. Представники компанії тільки посміялись: та ви ж, кажуть, так і до кінця ХХІ століття лікуватимете людей дешевим амітриптиліном і трифтазином. Дайте хворим можливість відчути дію якісних новітніх препаратів! Але я ж то знаю цю кашу. Що кому до здоров’я людей… Потім гроші пропонували, погрожували.

– Бідачка, – моторошно голосить пані Олена. Чи Оксана там. Я знову поглядаю на годинник: «Давай уже швидше, ну ж бо».

– Відтоді я нажив собі слави «ненадійного елемента», – продовжує бородань. – Що день то сильніше відчував, як купу справ почали організовувати у мене за спиною. Намагався у тому всьому розібратись, звільнив кількох ласих до наживи підопічних, але ситуація й далі була мутною. Одного разу «згори» навіть надійшло прохання відмовитися від посади і покинути лікарню, однак я його проігнорував.

– Я уже, здається, знаю, що було далі, – стрекоче хлопець із страхітливим малюнком на светрі.

– Повірте, що ви навіть не здогадуєтесь, – перебиває його, невесело посміхаючись, паніван. – Потім почалися замовлення на каральну психіатрію. Наші люди взяли собі за моду вирішувати майнові проблеми за допомогою психіатричних закладів: наприклад, судиться чоловік із дружиною, не можуть поділити нажитого – когось одного до нас! Визнали душевнохворим і справі кінець. Повірте, таких випадків – купа.

Пані Офелія починає схлипувати ще голосніше. Решта присутніх щось активно обговорюють, і лише дівчина із жахливим шрамом на щоці сидить мовчки. «Та скільки ж можна патякати», – я нетерпляче соваюсь на місці.

– Розв’язка не змусила себе довго чекати. Мене самого визнали психічно нездоровим і запроторили до моєї ж лікарні! – заламуючи руки, бідкається панпсихіатр. – Це просто жах, просто жах…

«Заховатись, просто треба десь заховатись. Може спробувати під столом?», – я непомітно відсовую крісло на кілька сантиметрів убік, вириваючись із кола.

***

– Харікрішна-харірама, – ліниво підводячись, якоюсь дивною говіркою вітається кострубате сутуле хлоп’я. – Я – Дєня.

– При-віт, Дє-ня, – хором «Гомін» вітаються учасники групи. Я припиняю хитатися взад-вперед і налаштовуюся слухати розповідь цієї знедоленої дитини. Боже, таке мале, а скільки зазнало біди. А яке ж воно худюще – недоїдає, мабуть. Може б то запросити його на пироги?

– Знав би я, чим закінчиться моя історія, ніколи б не зв’язувався із психіатрією, – шморгаючи носом, починає Дениско. – Класична ситуація: прийшла повістка з воєнкому, а мені, як людині, що не готова проєб… тобто змарнувати стільки часу, спало на думку відкосити. Як ви здогадались – осівши у психушці, а далі – отримавши на руки висновок про непридатність для служби.

– Ага, надивилися ми на таких, – уже щось жуючи, долучається до бесіди наш богатир Сергійко. «От він гарно їсть і одразу видно результат. Молодчина», – думаю я і так тепло робиться на душі, що Боже мій…

– Люди, давайте швидше, – чогось нервується Олежик і гоцає на кріслі, мов на конику. Сергійко хапає його крісло за ніжку і підсовує на місце.

– Спочатку все складалося доволі незле. Нас там таких «відкошених» було дванадцять штук. Курили, грали в карти, підколювали сестричок і у вус не дули. Але потім відбулась якась тотальна зміна персоналу і почалось маппет-шоу..., – хлоп’я копилить свої посинілі від недоїдання губенята. – Санітари били ні за що; намагалися робити це акуратно, щоб не залишалося слідів, але, бувало, і зуби вибивали. Змушували пити сечу із загального відра. За кожне криве слово чи навіть погляд заколювали нейролептичною хернею до слюнів із рота. Один мій друг по нещастю мав необережність назвати сестричку дурепою, так його тиждень накачували аміназином.

– Нещасний, – схлипую я, кілька разів гризнувши нігті на правій руці. Пан Іван співчутливо дивиться у мій бік. Яка же він хороша людина. Дай йому, Боже, здоровля.

– Я відчув, що пахне смаленим, і подумав, що краще вже піду в армію, ніж з мене тут зроблять овоча. Але коли висловив цю думку лікареві, той ледве не задихнувся зі сміху. «Ти – псих, – сказав він, смакуючи кожну літеру, – і твоє місце тут!».

Я уважно слухаю розповідь Дениска, дивлячись то на нього, то у вікно біля стелі. Надворі – чудова весняна погода. Сонце зазирає до кімнати, створюючи якусь геть домашню затишну атмосферу. Пахне квітами і випічкою. «Де ж, як не тут, між своїми, нам буде ще так добре? Разом ми усе переборемо», – міркую я, випльовуючи шматок відгризеного нігтя.

– Життя ставало просто нестерпним, і одного дня я сказав собі: «Дєня, пора линяти!». Готувався до втечі недовго – у нас там не було якихось надзвичайних замків: прості двері з ручкою, яка їх зачиняла кількома обертами. Ручку забирали – чотирикутний отвір залишався. Ясна річ, що усі тверді та гострі предмети санітари конфісковували і постійно влаштовували шмон на їх наявність. Одначе я теж не пальцем роблений – одного дня під час обіду скомуніздив зі столовки ложку, і поки санітарки не дорахувалися її зникнення, впродовж тихої години прослизнув до запасного виходу і ручкою цієї ложки відкрив одні двері, а потім й інші.

«Яка ж тямуща дитина», – думаю я. Рудоволосе дівча, схоже, теж поділяє мої міркування, слухаючи Дениска із розкритим ротом. Пан письменник щось невпинно занотовує. Може, напише про нас книжку. Боже, які талановиті люди тут зібралися!

– Тільки я не врахував, що останній рубіж буде зачинено на колодку, – зітхає хлоп’я. – Поки шукав, чим би то її зірвати, мене й пов’язали. Далі – палата-одиночка і десятки ін’єкцій... Відтоді минув рік часу, але я й досі відчуваю ці уколи в себе на руках.

– А, може, ти просто на́рік, а морочиш нам тут голову усілякими байками? – єхидно звертається до нього Сергійко.

– Ти шо, охуїв? Чувак, я по жизні взагалі не балувався нічим, – грізно бризнув слиною до здорованя Дениско.

– Да ну. Ану покажи руки! Давай, закоти рукави!

Хлоп’я демонстративно підбирає догори рукави свого чудернацького светрика і… нам видно руки, всіяні дрібним маковинням дірочок. Дениско спантеличеним поглядом дивиться на уражені ділянки шкіри. Темноволоса дівчинка злорадно киває головою.

– Як я й думав, – підсумовує богатир. – Кажеш, лікарні, втечі, рік часу минув, еге ж? Наркоманські байки.

***

– А оце… – кажу я, намагаючись представити усім темноволосу дівчину зі шрамом на щоці. – Словом, ця дівчинка німа.

– При-віт... Хм… – якось невпевнено і какофонічно, хором «Дніпро», белькотять присутні, обриваючись на півфразі.

– Вона усе чудово розуміє і співчуває кожному із нас, – намагаючись якось загладити незручне становище, продовжую я, підводжуся зі стільця, обсмикуючи своє блакитне плаття із ромашками, і повертаюся до сусіда, який постійно щось строчить:

– Дайте, будь ласка, кілька чистих листків паперу і ручку.

– Прошу, – на мить завагавшись, чоловік видирає зі свого записника декілька аркушів і простягає витягнутого із нагрудної кишені запасного «Шнайдера».

– Дякую, – я беру папір з ручкою і передаю його німій брюнетці. – Напишіть, як вас звати.

Дівчина щось активно штрихує, а усі тим часом намагаються зазирнути їй під руку. У кімнаті доволі темно, тому я дивуюся, що вони хочуть там побачити. Повітрям шириться аромат смаженого м’яса й овочевого рагу. «Невже тут при церкві є своя кухня?» – подумалося мені.

«Я – Аня», – підіймає на рівні очей папірець брюнетка, тримаючи його так, аби світло із вікна падало якраз на написане. Учасники групи кивають головами. Аня відкладає вбік використаний аркуш і починає знову щось накидати.

– Ми сьогодні прийшли першими, – заповнюю я тишу. – Повірте, вона дуже нещаслива жінка.

– Та віримо, – каркає Дєня, усе ще здивовано позираючи на свої сколені вздовж руки. – Неможливість гутарити – це жестяк рідкісний.

– Ти би повчився в неї, – фиркає Сєрий. – А то вже голова болить від твого стрекотіння.

– Та пішов ти.

«Рік тому мене згвалтували. Психічна травма. Розвинувся мутизм», – підіймає наступний папірець Аня.

– Иииигииигиии, – уже без слів ридає пані Ольга. Спітнілий психіатр Іван поривається її заспокоїти і простягає хустинку. Усі співчувають Аниному горю, і лише Олег увесь тремтить, тривожно поглядаючи на годинник. «Довбанути би і його лопатою, як колись вальнула ту тітку. Скільки можна страждати фігнею?» – я осудливо кривлюся у його бік.

– Ох і не любить вона після цього чоловіків, ох і не любить, – бубнить собі під ніс Сєрий. Аня, схоже, чує його слова і ствердно киває. Риси її обличчя, правда, у цей час ніби теплішають. «Чудова фігура у дівчини. Ех, мені до неї ще худнути і худнути», – тихо заздрю я.

– А шрам звідки? – геть нетактовно бовкає Дєня.

Сєрий закочує очі і крутить пальцем біля скроні. Однак дівчина бере чистий аркуш і знову щось штрихує.

«Санітар постарався», – показує вона.

Божевілля.

***

– Усім привіт, – останнім підходить до уявного мікрофона наш містер Друкарська Машинка. – Мене називають Артемом.

– При-віт, Ар-тем, – хором «Дзвін» деренчать у відповідь навколишні. Я кручу в руках пачку цигарок, роздумуючи про долю Ані. Від сидіння уже затерпла дупа; ловлю себе на думці, що зараз було би непогано трохи розім’ятись у якомусь класному спортзальчику.

– Зізнáюся, у мене немає психічних захворювань, – продовжує писака. – Я тут – аби організувати про вас статтю. Про НАС статтю! Про усі ці жахливі речі, які відбуваються у психіатричних клініках. Показати громадськості, що там теж живуть ЛЮДИ; такі самі, як й інші.

– От чеше… – бурчить під ніс Дєня.

– Вони вже йдуть! – не витримує Олег і зривається зі стільця. Містер Друкарська Машинка застигає з привідкритим ротом. Я хапаю малого бовдура за руку і силоміць всаджую на місце.

– Ці знущання не можуть тривати вічно, – схвильовано повертається до закликів Артем. – Давайте об’єднаємо наші зусилля, адже разо…

…двері відчиняються і до кімнати заходять двоє чоловіків у брудно-білих халатах. Один – старший, мабуть, – лікар, а другий, схоже, – санітар із кумедною шапочкою на голові.

– Ну як там наш пан доктор? – запитує старший, нависнувши над самотнім товстуном, міцно прив’язаним коричневими пасками до лікарняного ліжка. У цей час прикутий чоловік незрячим, повним сліз, поглядом дивиться у стелю; з-під закочених до ліктя рукавів виглядають руки, щедро всіяні слідами від ін’єкцій. Нігті ув’язненого облущені до крові.

– Та ніяк, лікуємо, – гигоче санітар і спльовує собі під ноги.

– Нічого не казав?

– Та що він скаже? Як тоді заштопорило, так і лежить шматком лайна. Сам собі винен, – чоловік у кумедній шапочці штовхає товстуна в бік, нахиляється до його вуха і щосили репетує: – ТИ ШМАТОК ЛАЙНА! ЧУЄШ?! ДИБІЛОЇД ТИ ТАКИЙ!!

– Ну-ну, облиште його. Він своє уже отримав, – відтягує колегу за плече старший. – Ходіть. А ввечері не забудьте ще декілька кубиків, гаразд?

– Ясен пень, – поплескуючи прив’язаного чоловіка по шрамованій щоці, відповідає той.

– От і добре. А тепер ходімо.

Вони повертаються і неквапно прямують до виходу.

– А, і вимкніть це кляте радіо, – спохвачується старший. – Сьогодні там якесь хорове пекло.

Санітар тягнеться до непримітної скриньки на стіні і натискає червону кнопку. Потім відчиняє двері, пропускає шефа вперед і виходить сам. У кімнаті знову стає порожньо. Товстун ледь помітно кліпає і знесилено ворушить рукою. У цей час з-під неї на підлогу випадає невеличкий записник, шурхотячи сторінками по кам’яній долівці. Усі сторінки – порожні.

Читати коментарі (25)
Рейтинг Оцінили Переглянули
31 Микола Нечета , Роман Миронов , О'Брайен , Nozomi Sarytobi , Фома Пугаляк , _ , Сергій Нечета , Яна Таборовець , last , В'ячеслав Шестопалов , in_a_landscape , L. Прєкрасний , Lilu , Olesya V , Катерина Ляшевська , boom.gu , Тамара , Макс , viktrei , Ляля Бо , Михайло Жаржайло , ko , Навахо , + , Мар'яна Бобочка , Глід , Тапочок , Апельсинка , gav , herakis , Іван. 1863
( написати коментар )
o_0
2012-04-17 00:04:36

Пропоную вам на ніч трохи прози. Вибачайте за засилля літер і дякую всім, хто осилить повністю. Ура

(відповісти)
Микола Нечета
2012-04-17 00:12:15

ніасіліл. не дуже розумію навіщо таке писати. але за кнопкодавство ставлю + може якби читав то і - втулив

(відповісти)
o_0
2012-04-17 00:30:32

Дякую, звісно, за +, але шкода, що не подужали. Думаю, вам, як людині близькій до медицини, сія тема мала би бути цікавою. Може ще прочитаєте якось.. принагідно... )

(відповісти)
Микола Нечета
2012-04-17 13:16:58

Пам'ятаю одне з перших занять по психіатрії на дурці. Дівкам з нашої групи дістався один колоритний типочок. Вони зробили висновок що він цілком адекватний. А препод і каже: А ви про літаючі тарілочки з блюдечками у нього питали? ті, що до нього з Марсу прилітають? Ось тут і розкрилась справжня сутність шизіка. Так звана куркова зона. як з рушниці вистрілило. ніхто бідного не розуміє, а він і справді мандрівник у всесвіті

(відповісти)
o_0
2012-04-17 17:35:37

Нагадало фільм "Планета K-PAX". Точно як з нього знімали=)

(відповісти)
В'ячеслав Шестопалов
2012-04-21 10:42:35

крутий фільм. шкода, маловідомий...

(відповісти)
Роман Миронов
2012-04-17 00:56:23

Прочитав ) Цікава ідея та хороша реалізація ) останнє речення - порвало ))

(відповісти)
o_0
2012-04-17 10:21:29

Спасибі, Романе=) П.С. Вам можна присуджувати орден за витримку))

(відповісти)
Роман Миронов
2012-04-17 12:59:12

Нема за що )) P.S. Вам теж )

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-04-17 12:43:04

Гарний твір. Дещо передбачувана кінцівка, "Чапаєв" дається взнаки. Хоча... що нового можна написати про божевілля?)

Всередині читається мляво, мабуть через недостатню концентрацію, - оповідачі губляться навзаєм серед усього гамузу і поспіху - спробуй викристалізувати зовнішні описи типів, стосовно характерів зауважень бути не може - стереотипно правильні.

Серед компліментів  - "Рекомендовано ВСІМ до прочитання Асоціацією Психіатрів України").

(відповісти)
o_0
2012-04-17 17:31:06

Дякую, друже, за відгук. Та тут справді хз, що нового можна написати; усе вже давно переорано вздовж і впоперек. Але буду ще думати над тим... І окрема подяка за зауваження, обов'язково візьму до уваги, крвмць=)

(відповісти)
_
2012-04-17 12:59:40

Класно! Прочитав із захопленням, дещо змахує на "Бійцівський клуб" Чака Палланика: психи, групи підтримки, жорстокість світу і шизофренія. Майже впритул до наших реалій...

(відповісти)
o_0
2012-04-17 17:33:54

Оу, спасибі! Палагнюк класний дядько. Можливо тут справді є щось від БК, не знаю. + ще, як сказав Фома, віддає пєлєвінщиною, ну але, як на мене, насамперед оповідка відсилає до праць Деніела Кіза і Флори Рити Шрайбер.

А реалії, повірте, дуже наші і дуже впритул)

(відповісти)
Lilu
2012-04-17 21:37:31

Оце так закінчення твору!

(відповісти)
o_0
2012-04-17 23:33:36

Сам дивуюся))

(відповісти)
Lilu
2012-11-07 01:26:45

Ага, таке теж часто буває))

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2012-04-18 23:38:20

дякую за ці яскраві фарби на сірому тілі літклубу!

(відповісти)
o_0
2012-04-19 10:12:10

*red* Радий, що сподобалося, Катажинко

(відповісти)
Макс
2012-04-22 13:35:10

Також прочитав усе...сподобалося...а шизофренія - таки справді хворба((( неймовірно...Характери, манера викладу...стиль..лайк...кінцівка передбачувана...але я майже завжди вгадую кінцівки творів, що читаю))) замашки моєї майбутньої професії))=)

(відповісти)
o_0
2012-04-23 10:10:37

Ого який потік свідомості=) Дякую, Вам=)

(відповісти)
Макс
2012-04-23 11:50:04

Продовжуйте писати, буду радий почитати))))

(відповісти)
Роман Миронов
2013-01-04 22:09:45

Бринь - в улюблене, до колекції )) хороша проза завжди "в ціні" )

(відповісти)
Навахо
2013-02-03 19:59:16

пролітаючи над гніздом "8ісім" )

(відповісти)
o_0
2013-02-03 22:50:01

Пролітали лелееееки, долітали аж до сооонця від краю землііі...

Дякую за увагу і терплячість до моєї творчості!

(відповісти)
Глід
2013-05-08 20:36:50

цікаво

 

(відповісти)
( написати коментар )