На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Sequentibus Signis

in_a_landscape, 14.07.2012 року



Хосе працював кочегаром на комп'ютерній фірмі, проте, окрім своїх прямих обов'язків, йому доводилося виконувати й інший дріб"язок. Отак і зараз, за вказівкою начальника, він вирубав декоративні насадження навколо офісу, складаячи деревця, хмиз і бадиляччя докупи, і підпалював їх у семи фігурних вогнищах. Він надто дратувався тою роботою і дуже стомився. Щойно він зупинився на мить відпочити, як задзеленчав мобільник. “Хосе, вітаю! Це Маріо. Як давно ми з тобою не бачилися! Я буду завтра в місті проїздом, давай зустрінемось. Я тобі везу звістку від Анет. О котрій тобі зручно?” Хосе покидав бадиляччя аби-куди, не дуже турбуючись про фігурні вогнища. “Анет, як вона, що з нею?” “Я все розповім при зустрічі!” “Так, давай, звісно, зустрінемось!” Вони домовилися про час, після чого Хосе розкидав ногами бадиляччя і вирішив більше ніколи не повертатися на цю остогидлу роботу. Так він і пішов геть назовсім, а фігурні вогнища, залишившись без догляду, скоро погасли.

Хосе йшов, не дуже замислюючись, куди і як він прямує. Проте досить швидко він опинився перед дверима свого дому, покопирсався в них ключем і, відчинивши їх нарешті, перечепився за поріг і упав на підлогу. Протяг зачинив двері, а Хосе лежав так довго-довго, не в змозі поворухнутися, і хвилин двадцять ретельно розглядав візерунки на дерев'яному паркеті. Незчувшись, як заснув, він провалився у довге і глибоке марення, і коли за кілька годин прокинувся, все ще увіткнувшись носом в підлогу, надворі вже було темно — чи то пізній вечір, чи то ранній ранок, він не міг точно сказати. З великим зусиллям він піднявся на лікті, потім на коліна, і спершись об стіл, здійнявся на ноги і підійшов до вікна. У будинку навпроти спалахом світився проліт сходової клітки та два вікна обабіч неї, окреслюючи величезний світловий хрест. Зіниці його очей максимально розширилися від остраху, він похилився від запаморочення і перечепився рукою за радіо, яке стояло поруч. Від струсу воно ввімкнулося уривком дивної пісні “... бредет Йогин на кладбИще отсекать привязанности. У него труба из кости, он начнет в нее трубить, созовет голодных духов, их собой поить-кормить. Они съедят его тело, они выпьют кровь до дна, и к утру он чист-безгрешен, не привязан ни хрена”. Він перекинув радіо помахом руки, воно впало на підлогу й замовкло. Хосе все зрозумів.

Ледь надибавши ключі, він пішов із дому по нічним вулицям до міського цвинтаря, і, ледве усвідомлюючи, що він робить, зайшов до бадиляччя близ вівтаря. Він проходив серед могил у темряві і раптом зачепив ногою клепсидру, розбивши її на друзки. Під сяйвом планет він вийшов на узвишшя, навколо якого крутилася комашня (“голодні духи,” подумав він), десь обабіч шляху бовваніли пам”ятники. Комашня жалила його та пила кров. Він з острахом повалився на землю, проте знайшов в собі сили зайняти позу лотоса, закрив очі і почав читати вголос молитву. Ом Мані Пеме Хунг, Ом Мані Пеме Хунг, Ом Мані Пеме Хунг, Ом Мані Пеме Хунг, Ом Мані Пеме Хунг... Склади наповзали один на одного, плутаючись, але він вперто бубонів ними, усвідомлюючи, що це єдина надія зберегти сутність свідомості. Раптом пролунав глокеншпіль. Хосе повільно підійнявся над землею у позі лотоса, відкрив очі і побачив Анет. Вона висіла перед ним у повітрі у прозорому хітоні, огорнена яскравим світлом, приязно і привітно посміхаючись. Освітлений блідим спалахом, Хосе опинився в прозорому, залитому оберненим сяйвом просторі, яке вигравало всіма кольорами веселки. Цієї ж миті він знепритомнів.

Прокинувся він на сонячній терасі від телефонного дзвоника. “Привіт, це Маріо, я скоро буду не за баром”. “Гаразд.” Скоро кремезна постать Маріо з”явилася поруч і вони з Хосе обійнялись. Маріо все щось розповідав, не вгамовуючись. “Давай зайдем до мене! Тут досить близько. Але поспішімо, бо в нас є щойно п”ятнадцять хвилин, згодом ми не зможемо йти пішки, доведеться повзти по-пластунськи, ти ж бачиш, на землі вогко після дощу, тобі хочеться повзти по мокрому? Мені ні. Так що вперед!”

Вони швидко пішли в потрібному напрямку, продовжуючи жваво бесідувати. Маріо раз-пораз поглядав на годинник, помітно нервуючи. “Не встигаємо! От халепа. Вже закінчується п'ятнадцята хвилина. Доведеться повзти!” Маріо і Хосе полягали на землю і поповзли вперед по-пластунськи. Перехожі зі здивуванням спостерігали за двома чоловіками, які повзли по вогкій землі, наче велетенські рептилії. Маріо хвостом ще тягнув за собою по землі чорну сумку. Хоч було вже зовсім недалеко, проте вони швидко позмокали і покрилися багнюкою. Врешті-решт Хосе і Маріо доповзли до будинку, і, обтрушуючись, піднялися по сходах до квартири. Скоро вони опинилися всередині. “Треба все познімати, висушити” - турбувався Маріо. “Сідай, я ввімкну комп'ютер”. Маріо щось поклацав на клавіатурі, і на екрані з'явився мультфільм. Кумедні мальовані фігурки мерехтіли у танку. Голос за кадром сповіщав: Пір'тот був бляшкою на планеті Ку'рон. До нього прийшов тормоз Во'елін. Він сімнадцять ночей не відходив від крапок на снігах. "Скільки сірих гломиків замерехтіло попереду?"

Маріо і Хосе вперіщилися в екран і двадцять хвилин дивились мультик.

"Боелаб спостерігав їх завтра" — відповів Пір'тот, - "Віддай терції!" Боелаб закурив цілющі трави північної роси. "Я заївся", - сказал тормоз Во'элин і позичив терції у Пір'тота.

“Я ненавиджу інтернет” - заптом заволав Маріо, і рвучко висмикнувши з чорної сумки кулемет, смачно розрядив його в екран монітора. Монітор тріснув і погас.

“Терції — то не теорби, вони прямохідні” - продовжували говорити динаміки, і щойно лише Маріо дав чергу по системному блоку, вони замовкли. “Йопт” - витер Маріо піт з чола.

“Що це!?” - Хосе відкрив очі і відсахнувся в паніці від екрану. Вже проглядався світанок. У типовому будинку навпроти, саме такому, як і той, що його було видно з вікон Хосе, світився проліт сходової клітки та два вікна обабіч неї, утворюючи величезний світловий хрест.

Маріо кинув гвинтівку з острахом в сторону і раптом голосно захлинувся. “Хосе, ти знаєш, Анет... Анет...”, Маріо затнувся. “Я знаю,” сказав Хосе. “Я не можу нічого сказати...” Маріо плакав. “Я знаю,” повторив Хосе. “Анет... Анет...”, далі захлинався Маріо. Хосе раптом усвідомив, що він знаходиться на тій самій терасі і насправді розмовляє з Маріо по телефону. Зв'язок обірвався і тишу заполонили короткі гудки. Він знову побачив перед собою обличчя Анет, осяяне світлом. Здійнявся порив вітру, підняв Хосе над землею і поніс, туди, кудить туди, де за пасмом покритих туманом гір здіймалося величне вранішнє сяйво. За ним торувала шлях білосніжна Анет. Їх руки торкнулися одна одної. Весь світ десь там, унизу, мінився прозорою кольоровою райдугою. Тепер вони були світлими ангелами.

Читати коментарі (1)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Катерина Ляшевська , Роман Миронов , Микола Ільків-Свидницький , В'ячеслав Шестопалов , Оксана Лепак , _ , Навахо. 660
( написати коментар )
in_a_landscape
2013-01-27 01:57:55

Не знаю навіщо, отак вночі зайшов і поредагував свій текст. Що залишилося від старого, не знаю, куди він дівся? (це питання до адміністраторів). Шкода...

(відповісти)
( написати коментар )