Черепаха (казка). переклад з російської

Анастасія Цвєтаєва

Стріла, що летить, нерухома.

Зенон

Ахіллес не здогнав черепаху.

Міфологія

-1-

Царівну полюбив принц. Він сказав:

- Я так люблю тебе, що без тебе не хочу ані життя, ані смерті, і не можу віддати тебе нікому. Якщо ти не станеш моєю – я зроблюся непримиренним грішником. Царівно, у тебе добре серце, невже тобі не шкода мене?

Царівна лежала на пишному ложі, серед шовкових потоків тканин, серед фоліантів, важких, як ціла земна куля. Царівна нудьгувала. Граючись коштовно прикрашеним перснем, що дістався їй від стародавніх царів, з написом “І це мине”, вона відповідала:

- Я ніколи не полюблю звичайного принца. Я можу полюбити лише відлюдника. Стань відлюдником, і я тебе полюблю.

Не нареченому дивуватися бажанню нареченої. Не стрілі лежати без дії в сагайдаку, не Ахіллесу наздоганяти черепаху!

- Ніщо не може бути заважко для люблячого серця! – вигукнув принц. – Прощавай!

Вона ж, сміючись, сказала йому навздогін:

- Я чекатиму на тебе...

І вона покрутила на пальчику перстень.

-2-

Як стріла з тятиви, рушає в путь закоханий – так швидко, що навіть вітерцю не було там, де він пролетів. Полуденна тиша навколо. Але при заході сонця він побачив, що повзе по землі, наче черепаха, трави і птахи шуміли навколо, промені встилали путь – золотом.

Але Ахіллесу рано рушати в путь. Минають роки, царівна відмовляє женихам, але ані вітром, ані морем не чутно про зниклого принца. Царівна не зводить очей з давнього персня, де алмазами виведено слова “І це мине”. І повільно, подібно до черепахи, рухається слава про далекий ліс, у котрому оселився відлюдник, колись син царя.

- Бачите, - говорить своїм наближеним царівна в години роздумів, - нема нічого заважкого для люблячого серця, так він сказав, і так сказано у старих книгах, і мій принц швидко прийде по мене!

Вона одягала найліпші сукні в очікування його повернення, але дні минали, і замість нареченого приходили звістки про подорожніх, що стікалися до відлюдника, котрий уславився подвигами, з яких один був – обітниця до смерті не вийти зі свого лісу.

-3-

Але не стрілі іржавіти у сагайдаку, не нареченій чекати нареченого. Як стріла з тятиви, рушає в путь царівна, полуденна тиша навколо. Шляхи, шляхи, шляхи – усі ви йдете до далекого лісу, де в заметах і зірках так холодно, що за вуглик вогню можна віддати півжиття.

Минуло багато років. Барви зійшли з обличчя подорожньої, одяг повис шматтям. Але алмазами горіли слова персня “І це мине”.

Разом із натовпом подорожніх вона підійшла до хатини відлюдника, він повчав народ. Царівна стала зовсім поруч, але він не впізнав її. Вона сказала його ім’я. Але він не обернувся. У гірких сльозах вона змішалася з натовпом.

-4-

На заході сонця, коли відлюдник повертався в хатину, ліс спорожнів, і коли відлюдник переступав через поріг, царівна вийшла з-за дерева, плачучи й кажучи:

- Невже ти не впізнаєш мене? Я так люблю тебе, що без тебе не хочу ані життя, ані смерті, і я не можу віддати тебе нікому! Якщо ти не станеш моїм, я зроблюся непримиренною грішницею. Принце, в тебе добре серце! Невже тобі не шкода мене?

Спогад тінню прослизнув чолом відлюдника і, піднімаючи з колін свою наречену, він сказав:

- Дитино моя, я можу полюбити лише відлюдницю! Якщо ти хочеш моєї любові – стань нею. Ніщо не може бути заважко для люблячого серця! Я чекатиму на тебе.

І він благословив її у путь.

-5-

Як стріла з лука, рушає в путь царівна, але стріла – що в повітрі, що в сагайдаку, і повзе у вечірній тіні черепаха, Ахіллесу пізно в путь. Цілу ніч, і ще багато ночей іде шляхами царівна, шляхи, шляхи, шляхи, шляхи – усі ви йдете до спекотної пустелі, де за краплю води можна віддати півжиття. Але на персні останніми словами сяє “І це мине”.

-6-

Вже багато разів північні птахи пролітали над південними пісками, уже пустельниця пила так само мало води, як відлюдник викришував вогню, вже корінець, що слугував їжею пустельниці, був менший за шматочок хліба, котрим живив своє тіло відлюдник, а шматочок хліба відлюдника – ще менший, ніж корінець пустельниці, вже тижнями не торкався їжі відлюдник, і пустельниця не збирала корінців, вже днями не торкалася води пустельниця, і відлюдник не викришував вогню.

-7-

Немає нічого заважкого для люблячого серця, і жодного разу перелітні птахи не принесли ані царівні, ані принцу слів їхньої любові. Та вже й не було тепер у любові слів. Осторонь літали перелітні птахи: над лісом, як над пустелею, сяяло шатро райських птахів, і, коли відлюдник або пустельниця виходили зі свого житла – райські птахи зі співом сідали їм на плечі. І в радісних звуках їхніх пісень зустрічалися слух нареченої та слух нареченого.

- Здраствуй, наречена моя! – співали птахи.

- Здраствуй, наречений мій! – співали вони.

-8-

І ось якось із воскового суглоба скотився золотий перстень. Царівна поглянула: жодних слів там більше не було. Мовчки, як образ вічності, потопаючи золотом у пісках пустелі, змія кусала свій хвіст. Так що ж? Так і не дочекалася царівна принца – і до відлюдника не повернулася пустельниця?

Принц не повернувся до царівни. І відлюдник не чекає на пустельницю. Кого ж обдурено і нащо вони так жорстоко повелися одне з одним?

Але ніщо не заважко для люблячого серця.

20-ті роки