На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Декілька гріхів. Листок.

Фома Пугаляк, 22.10.2012 року



Гріхи в мистецтві, в прозі зокрема, є каталізаторами. Прозаїк, по-суті, вигадуючи чи переповідаючи історії, займається систематизацією гріхів головних героїв, будучи прокурором своїх творів. Він віддає читачеві той дерев’яний молоточок, добре знайомий глядачеві з американських фільмів, після чого той стає суддею, чи висловлюючись точніше, перебуває в складі присяжних. З іншого боку, не маючи чітких мотивів щодо осудження історій, сам автор часом набуває роль злочинця – йому намагаються нав’язати гріхи, вказати, який саме огріх творця вказано тут в тексті, а що символізує скажімо, цей пасаж. Так чи інакше, глядач свідомо ніколи не бере на себе роль підсудного і, якщо десь мимоволі відчуває, що міг би переступити закон так само, як і герої твору в конкретному випадку, то списує це на саму людську натуру, він добре знає, що не може виправдати автора, оскільки має владу оцінювати.

В християнській релігії сама думка гріха є гріхом, з якого потрібно сповідатися. В юридичному праві будь-який задуманий гріх не вважається злочином, якщо злочинець, не скоївши його, повідомив про нього відповідним виконавчим органам. Це дещо смішно – людина має визнавати свої задуми, закладати себе саму, щоб не бути засудженою. Цього ніхто не робить, коли мова йде про персональний злочин, і, зрозуміло чому, – навіщо зайвої тяганини чи присутності в списках мрійників та умовних злочинців. Друга причина відсутності покаянь за не скоєний злочин – усвідомлення того, що більшість людей також мають за душею багато дрібних огріхів, всіх, буває, бере злість, розпач, в кожного трапляються внутрішні колізії, які знаходять зовнішній запасний вихід на конкретну ціль чи групу осіб. Цікаво, що в деяких штатах (чи може в одному штаті чи місті, не пам’ятаю) США злочинець зобов’язаний наперед повідомляти про місце та час здійснення злочину, інакше при судовому розгляді йому навісять ще одну статтю. Такий от типовий приклад боротьби гуманізму з гуманізмом. Тим не менше, в своїй розповіді наперед повідомлятиму про скоєні злочини чи гріхи, на даний момент різниця між цими термінами для мене стирається, позаяк, конкретизуючи, що ця розповідь вигадка, залишаю собі шлях до відступу. Тим самим створюю прецедент.

Гріх перший. Відбиратиму в читача час. Як в прямому так і переносному значеннях. Ти будеш змушений терпляче зносити спровоковані мною пришвидшення часу, його часткову зупинку, сповільнення. Звичайно, окрім того, що витратиш свій власний недеформований час на читання. Думаю, дещо полегшу вимогу – Хронос йтиме строго в одному напрямку і якщо читач зауважить, що стрілка раптом повернула проти руху сонця, може припинити читання. Значить щось пішло не так і відповідальності за це на себе не беру. Отож. Запускаю хронограф.

Ця історія зароджується, коли я думаю про те, яким буде звук, під час того, як жовто-зелена, надтріснута вздовж меридіану айва плюхнеться у чималу калюжу пилюки, поряд з якою підстрибує гурток горобців.

Біля мене в парку проходить пара. Її вигляд відволікає мене від роздумів про звук, бо пара доволі кумедна. Чоловік високий, плечистий, світле волосся неохайно скуйовджене на лівій півкулі, широке підборіддя вібрує, він щось говорить (нагадую, наразі мені чується лише звук, коли плід айви відривається від гілки, хрускотіння заглушує слова). І тут я роблю

другий гріх. Вмикаю еквалайзер і приглушую всі розмови в розповіді. Роблю це свідомо, щоб не вводити читача в оману. Насамперед для того, щоб він не робив поспішних висновків, не мав бажання судити про соціальну приналежність осіб, що будуть присутні в розповіді, про їх інтелектуальний рівень, звички, улюблені слова, професії. Його

дівчина (а це читач може легко зауважити, поглянувши на її руку і пересвідчившись, що там нема обручки) – низенька, тендітна чорнявка, худі, несформовані стегна лише підтверджують її приналежність до незаміжніх дівчат. В мене виникає асоціація з Олімпійською збірною Росії по фігурному катанні і я посміхаюся, ловлячи себе на думці, що вже маю бажання зробити з них спортсменів. Тому зупиняю час і прошу читача присісти поряд зі мною, бо ось зараз почнеться ця історія. Тепер, коли нас двоє, можу продовжити. Я вмикаю знову хронограф.

В цей момент з дерева відривається кленовий листок. Його червоне стебло починає рух вздовж силових ліній гравітаційного поля Землі. Раптом листок в уяві перетворюється в лезо гільйотини, його свист пронизує наш слух, листок плавно розрізає повітря, наближаючись до плеча дівчини. Я розумію, що мушу втрутитися, інакше ця історія завершиться трагічно, так і не почавшись. Тому сильно сповільнюю час і підходжу до дівчини, розвертаю плазом листок, що знаходиться на відстані однієї долоні від лівого плеча, і сідаю на своє місце, поряд з тобою, читачу.

Листок досягає плеча дівчини, гладить його жовтою п’ятірнею, немов корейський риболов свого сина, повільно параболічною траєкторією спадає вниз, не роблячи шкоди майбутній матері. Що це так, читач переконається пізніше. Але ні. Скажу. Саме в цей час дівчина (а ви гадали, що вище мова йшла про цнотливе дівча?) перетворюється в майбутню матір. Паралельно з народженням першої клітини другорядного персонажа вміщую на плечі дівчини одну ракову клітину. І це

третій гріх - пророкую погану долю для майбутнього подружжя, створюю можливу смерть, вкладаючи в шкіру жінки одну ракову клітину і хто знає, може вона не розвинеться, поглинеться імунітетом, припинить існування через випадкову бета-частинку, або ж на пізній стадії буде свідомо вирізана чи знищена хіміотерапією. Але хай читач не переймається. Зараз він надійно прив’язаний до лавки, відійде від неї тільки на пару метрів. Даю йому білет на одне місце в кінотеатрі. Читач покірно сидітиме тут і не бачитиме ні народження, ні можливої смерті. Наразі я і сам не знаю, що ж трапиться з кумедною парою. Але тепер, коли пару молекул з вмираючої органіки клітковини листа залишилося на пальті дівчини, читач має можливість в майбутньому впізнати молоду матір. Жучок поставлений і вкладаю прилад відстежування в руки читача. Нагадаю, в свою чергу створив і для себе маячок – на плече жінки втискаю родимку в формі листка.

А поки листок падає і читач розглядає той прилад, наважуюся на

четвертий гріх – забираю в усіх людей імена. Вони мені вже не потрібні. Більше того, брутально роблю людину інструментом, індикатором часу, забираю можливість героїв бути споглядачами. Читачеві кортить встати і йти слідом за парою молодих батьків, але я стримую його.

Початок покладено і зараз можу випробувати свою здатність пришвидшувати час. Тому всідаюся поряд з читачем і перемотую все на пів доби вперед.

Стає прохолодно. Заспані власники собак вигулюють збуджених вихованців парком. Собаки змагаються – піднімають ноги на дерева. Виграшна ситуація полягає в тому, щоб підняти ногу останньому на конкретному дереві. Ця аеробіка відбувається кожного дня. Звичайно, найбільше шансів залишитися на добу власником дерева має той собака, господар якого вигулює його останнім з-поміж суперників. Серед власників собак з’являється працівник комунальної служби. Він згрібає листя, споглядаючи на годинника – через п’ять хвилин має під’їхати авто, котре забере весь улов, що він його піднесе до дороги в плахті. До однієї з куп, в якій знаходиться наш листок (я згадував, що він і надалі фігуруватиме в розповіді?) підходить вгодований спанієль. Він принюхується до листя. Його дратує запах сечі іншого собаки, що йде від цієї скирти. З невдаваною злістю він розгрібає купу задніми лапами і листя розлітається. Один з листків відлітає зовсім далеко від розритої гробниці. Чому не вітер? Читач запитально дивиться на мене. Я змушений звершити

п’ятий гріх – підмінюю факти. Тобто підмінюю листки, бо не впевнений, що той найдальший – саме наш листок. Переконую статистиків в тому, що це власне наш, полегшений через відсутність декількох тисяч молекул листок відлетів найдальше. Чому б ні, погоджується читач, оскільки в нього все одно нема вибору.

Двірник підходить до власника спанієля, невдоволено киває головою, той знизує плечима, мовляв, буває, чого тут дратуватися, винувато посміхається, щось говорить і, з вдаваною злістю, тягне далі по доріжці собаку, на лапі якого залишається ще один маячок, встановлений нашим листком.

Власне в цей момент вирішується доля розповіді. Що зробить двірник? Чи підбере того листка також? Чи може залишить його, вносячи в розповідь вигідну нам ентропію? Я зупиняю час. Підходжу до немолодого Паріса і прошу жестом читача підійти також. Не надто старанно виголене обличчя старого чоловіка сповнене суму. Його опущені густі брови свідчать, що зараз настане мить задуми. Важко припустити - чи через той факт, що йому зараз прийдеться вирішити долю розповіді, а чи може через те, що він не міг заснути, а тому випив половину пляшки молодого вина. Ми можемо в цьому пересвідчитися. Для цього читач підносить ніс до губ двірника і чує кислі нотки неперетравленого алкоголю. Читач сідає на лавку і нічого не кажучи, спостерігає за тим, як я, не довіряючи випадку, відношу листок за ствол дерева в сліпу зону для зору двірника. Сідаю поряд з читачем і вмикаю час. Двірник здивовано знизує плечима, він бачив листок чи може привиділося? Згрібає в купу розтрушене листя і йде по плахту. Зараз я перемотую час, двірник вихором проноситься біля нас, він з надзвуковою швидкістю вкладає листя в попону і, заклавши її за спину, швидко зникає, наче злодій, за поворотом. Я вмикаю нормальний темп часу і забираю листок з-за дерева. Кладу його так, щоб нам було помітно що ж відбуватиметься далі. Тепер можу прогорнути час ще на половину доби. Протягом цього можна зауважити, як змінюється одяг в людей, що прогулюються парком. Блиск сонця поміж ще не опалим листям зникає, люди з’являються з парасолями, які то розкривають, то закривають, синхронно з дощовими переливами. Затяжні опади змушують рідшати появу людей в парку. Підвечір’я повністю занурюється в густу музику Яначека, дощові краплі тріщать кулеметною чергою, цей звук поступово переходить в шум. Щоб розважити читача, я піднімаю нас разом з лавкою над доріжкою на висоту п’яти метрів. Читач байдуже дивиться вниз на каравани черепах з різнокольоровими панцирами, йому стає мокро і холодно, мені боляче на це дивитися. І в зв’язку з цим я маю поповнити

шостий гріх. Роблю нас двох невидимими, нематеріальними. Інакше кажучи, привидами. Це необхідно також, щоб запевнити себе, що більше в перебіг історії не буду втручатися. Таким чином знімаю з себе п’ятий злочин. Відчуваю, як читач задоволено посміхається. Я також. Помалу опускаю лавку на землю. Перехожих практично немає, сирий і мокрий вечір надійно забетонував людей в домівках, залишивши на поталу пневмонії безхатьків та працеголіків, що понуро схиливши голову чимчикують домів. Відвертаю увагу читача від мокрих перехожих і показую пальцем на листок. Читач трішки здивований – листок ворушиться. В мене, на жаль, нема іншого вибору – ось мій

сьомий гріх. Змінюю природу матерії. Ґрунт стає прозорим і можна побачити, як дощовий черв’як витягається в струну, намагаючись закрити свою дірку листком. Зараз відбувається боротьба, поділ листка між живою та неживою матерією. Читач не погоджується – все одно перший цикл листка перейде в неживу матерію. Киваю, частково погодившись. Ми бачимо як черв’як, немов створена людьми машина, що застрягла в багнюці, розхитує своє тіло туди-сюди, вибираючи кращі позиції, впираючись в невидимий м’який ґрунт, перетворює можливу потенціальну енергію в кінетичну. Боротьба триває близько двадцяти хвилин. Врешті наступає очікуваний компроміс – від листка відривається кавалок і червона ниткоподібна машина забирає його під землю. Черв’як тягне його прозорим коридором, і, закривши зім’ятою клітковиною вхід, готується до зимової бездіяльності. Я повертаю ґрунтові його природу.

Тепер переді мною вибір. Чи дозволити нам просидіти три роки, проглядаючи весь цикл поглинання землею листя, а чи прогорнути ті сторінки, які не мають безпосереднього відношення до розповіді. Я обираю друге. Ми знову підіймаємося разом з лавкою вверх, цього разу набагато вище і я вмикаю хронограф на високу швидкість.

Читач зауважує, як на його приладі відстежування періодично пробігає зелена цятка. Авжеж, собака, здогадуємося вдвох. Він зауважує, що наш листок відлітає на декілька метрів і там починає свій новий шлях, перероджується одночасно і завдяки черв’якові під кленом, з котрого впав і на новому місці, під канадським кедром. Перед нами парк змінює кольори, люди практично непомітні, швидкість часу розмиває їх фігури, створюючи на дорогах прямокутні труби сірої барви, складені з тисяч перехожих, їх взаємних накладань та суперпозицій. Ночі змінюються днями картатими плямами на турецькому килимі. Від цього миготіння паморочиться у голові і ми періодично закриваємо очі. Лавка наповнюється снігом, зливається дистилятом вниз, зрідка по ній стукотом проноситься град, вона нагрівається та охолоджується, хоча ми цього й не відчуваємо, але здогадуємося. Колір фарби на ній світлішає, залізні поручні скидають клаптями зелену ґрунтову фарбу, набираючи рудого відтінку, крізь лавку пролітають зграї крикливих ворон та декілька голубів, то худих, то вгодованих, ми помічаємо, як фасади деяких будинків змінюють колір, намагаємося вгадати, показуючи пальцем, котрий будинок наступним змінить барву, чуємо короткі потужні звукові сигнали, що йдуть від місць проведення святкових концертів,

врешті я сповільнюю хід часу і ми опускаємося в жовтінь парку. Важко не зауважити, що на приладі відстежування утворилися дві майже сферичні плями. При наближенні до місця посадки ці плями збільшуються та вицвітають і проступають неозброєним оком на топографії двома кластерами – жовтогарячою сфера клена і зеленим витягнутим овалом кедра. Капіляри кедра повільно втягують залишки листка і ледь-ледь насичують картину їдучими зеленими вкрапленнями на екрані приладу. І що далі? – запитає мене читач, все ж здогадуючись. Ми приземляємося на тому ж місці, на якому спостерігали початок три роки тому.

По доріжці йдуть двоє – молода жінка з родимкою у вигляді кленового листка і малий хлопець. Він тримає матір за руку і усміхається, бачачи, як навколо осипаються листки. Проходячи біля нашої лавки, час на хвильку зупиняється і ми чуємо хрускіт зламаного стебла - з дерева зривається листок. Читач махає рукою, я покірно ще раз сповільнюю час. Авжеж, посміхається читач, в цьому листку є залишки попереднього. Але ні, листок не вгризається в плече дитини вгодованим спанієлем, не гладить плече жінки рукою корейського рибака, він падає позад них і не робить нікому шкоди.

Малий зауважує діда, що повільно згрібає листя. Його зацікавлює старий з не надто старанно вибритим обличчям. Для чого він згрібає листя? Чому саме зараз, коли ми з матір’ю йдемо цим дивним лісом, що невідь навіщо розпадається кавалками на долівку? Він відпускає руку жінки і підбігає до двірника. Працівник комунальної служби краєм ока зауважує, що дітвак біжить до нього і присідає. Він щось питає малого, усміхнувшись, брови над його очима підіймаються вверх, горизонтальні зморшки стають більш видимими. Зненацька дітвак починає плакати і біжить до матері, нечутно ридаючи. Я зупиняю час.

Ми з читачем підходимо до малого, зауважуємо, як велика сльоза, тільки-но вичавлена з ока зупиняється на обличчі, готуючись облизати пухкі папулі, як з іншого ока готується вискочити наступним ще не сформований невинний рідкий, хоч не рідкісний діамант (так, бувають і невинні коштовні камені). Знизуємо обидва плечима і підходимо до старого, що готується встати. На обличчі бачимо добре помітну гримасу - суміш нерозуміння та здивування. Один кутик рота в нього скривлений вниз. Червоні кров’яні тільця вже готові за викликом мозку десантуватися на зашкарублу шкіру лиця, надавши йому колір листка, що застиг в повітрі перед мітлою. Читач наближає свій ніс до губ старого і я роблю

восьмий гріх, - забороняю читачеві відчувати запах. Читач ображено встає і сідає на лавку, заклавши руку на руку. Винувато посміхаюся і сідаю поруч. Вмикаю час.

Хлопчик біжить до матері, розгортаючи купу листя, він нівечить працю старого, зашпортується і падає. І на цей раз знову все безпечно – він падає обличчям в наступну купу листя і, вставши, та на хвилю забувши все, змовкає. Я зупиняю час. Сльози опиняються на листі, намагаються змочити його гладкі поверхню, старий очікувано червоніє, його рот відкритий, зупинка часу змушує нечутні звуки залишитись в голосових зв’язках. Для чого? – репетує читач, - для чого ти зараз зупиняєш час? Показую пальцем на кедрову шишку, підходжу, піднімаю її. Поглянувши на екран приладу, читач бачить, що шишка світиться легким зеленим світлом. Кладу її на місце.

Малий продовжує свій рятівний біг до матері, його рот відкритий і звідти, немов з неглибокої бочки, мали б бути чутні глибокі та неприємні звуки. Матір бере малого на руки, пригортає до себе, осуджує старого, щось йому говорить, двірник також говорить, мабуть виправдовується, матір в свою чергу щось шепоче синові. Раптом зауважує неподалік шишку і йде по траві до неї. Піднімає, демонструє малому, той ще спідлоба налякано дивиться на старого страшного дядю, бере шишку в руки і поступово заспокоюється, сльози дрібнішають, їх канавки висихають і охолоджують лице малого, він перестає плакати. Мати витирає соплі малого жовтою хустинкою з зображенням кленового листка.

І що далі? – стомлено запитає читач. Далі? – перепитаю я. - Далі

дев’ятий гріх, - розповім тобі що станеться, не вдаючись в деталі. Бачу ти втомлений розповіддю, тому тільки в загальному. Як і обіцяв, далеко від лавки не відпущу, допоки розповідь не завершиться. Що ж можу сказати? Шишка, котру малий зараз тримає і розглядає, поки матір несе його додому, випадково опиниться на пшеничному полі. Таким чином частина першого листка опосередковано знову ввійде знову в землю і застигне в зерні. Колосок виростатиме темпом хмарочоса і хитатиметься живим метрономом, а градинка, розміром з джмеля, тільки завдяки вороні, що випадково пролітала над полем, не досягне цілі, не зіб’є колосок на землю для наступного переродження. Хліб, спечений з муки, в якій міститиметься частка зернини, лежатиме на столі під час поминок старого двірника. Одного з потомків черв’яка, котрий пропустив через себе кавалок відвойованого у природи, з’їсть рябий голуб, один з тих, що пролітали через нас. А одного з потомків спанієля колись приготують для сина корейського рибака. Хлопець, який мало-помалу виросте сильним і мужнім, дихаючи домашнім киснем, розбавленим молекулами листка з пальта матері, стане олімпійським чемпіоном з фігурного катання, а ти ще кілька секунд залишишся моїм читачем. Я встаю з лавки і закінчую розповідь, тим самим створюю

десятий гріх – залишаю читача з відчуттям невикінченості. Але мушу це зробити – айва з розколом по меридіану власне досягає пилюки. І довгоочікуваний звук пружними комірками повітря впадає в мої вуха. Тепер я задоволений. Можеш йти.

Читати коментарі (10)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Сонце Місяць , Арфіст , Любов Лібуркіна (Чорі) , Гонта , _ , Світлана Жукова , o_0. 722
( написати коментар )
Сонце Місяць
2012-10-22 16:47:37

ого) яка кухня..

*хіміотерапія все-таки

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-10-22 16:49:06

дякую). враховано.

(відповісти)
Сонце Місяць
2012-10-22 16:55:15

взагалі нагадало цікаві кінематографічні експерименти

вам дяка) я б отаке не взявся піднімати

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-10-22 17:02:44

найгірше, що воно виплюснулося з мене одним хлюпом, тому потребує редагування, наповнення. спокуса покласти свіжу недопечену хлібину на стіл, на жаль, є надто велика).

(відповісти)
Сонце Місяць
2012-10-22 17:04:48

знайоме)

(відповісти)
Любов Лібуркіна (Чорі)
2012-10-22 17:07:01

кругообіг усього в природі.

Фома, я так і на прозу присяду )

у другому гріху "другорядний персонаж" дещо засумнівав. це ж про дитину майбутню так абідно? 

 

а взагалі - дякую, ця айва, падаючи, потягла за собою певні дитячі спогади.

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-10-22 17:12:05

значить, не відповідаю за вас, якщо стрілки під час читання закрутились не в той бік і час деформувався)

щиро дякую.

(відповісти)
Любов Лібуркіна (Чорі)
2012-10-22 17:19:24

нє, не відповідаєте. але в цьому був свій кайф )

(відповісти)
_
2012-10-22 18:25:57

Відмінна історія кругообігу в природі і єдиним гріхом для мене є її стиснення в кінці без вдавання в деталі, а можна було б розбити на кілька частин)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-10-23 15:10:10

так, звичайно. колись так і зроблю. тільки от мені потрібне було пришвидшення в кінці, щоб завершити малозначимим. почавши вибудовувати фрактальні сюжетні лінії не міг би завершити, так чи інакше кінець не був би можливим.

(відповісти)
( написати коментар )