Проза, хоча насправді ні

Проводжаю очима тих насненних, що залишають мою оселю через діри у повітрі.

Водоспади чіпляються за пальці і болісно марять.

Ти, володарю павутинок, зостанься зі мною іще на декілька вічностей, щоб я могла запам\'ятати твоє лице.

Зелена скойка місяця давно спорожніла - її до дна висмоктали сомнамбули.

А залишатися самій так незручно (серед усіх цих вікон, стін і дверей).

Спостерігаючи за птахами, ти відчуваєш, як ревниво кусає тебе за губи залюблене сонце.

Жодного кроку за межі вечора, жодного погляду крізь золоте гілля завтрашнього дня.

До побачення, милі! - неторкані мною і вирізані з блакитної кори вечірнього неба.

Танцюристки, жонглери та збирачі торішнього листя.

Снити вами - найболісніше щастя, прокидатися потому - найглибший сон.

В будинку зі стінами, сплетеними із голосів, котрі належать павукам та метеликам, тут.

Ридати, ридати і ридати, не спорожнивши солоних океанів землі, не виснаживши тіла і душі.

Адже холодні лапки водограїв не втримають тебе у цьому дивному королівстві.

3418 вчорашніх і завтрашніх гостей. Рівно 3418. І одне літо, розполовинене місяцем.

Вологим язиком виймаю тебе із твоєї мушлі.

Якщо відчути смак, то буде пізно, а отже сьогоднішнє Друге Пришестя переноситься на невизначений термін.

Сьогоднішнє розп\'яття не мало успіху, і глядачі розійшлися по домівках.

А чи знаєш ти, що...

...мотузяні дороги тіней геть усі ведуть на la Luna, звідти розмотує їх щоночі золота Аматерасу з блискучими мушиними очима.

...тому не варто перейматися, перечепившися за ранок.

...не варто тисячі миль брести мокрими сріблястими травами, віданяючи докучливих комах помахом павичевого пера.

...і навіть зупинятися для вечірньої молитви у зруйнованих придорожніх капличках - не варто.

Твої райдужні долоні достатньо великі, щоб вмістити моє серце.

Ти навіть не знатимеш, якщо воно залишиться в них.

Адже серце моє важить не більше, аніж новонароджене білченя.

Пересипаючи ранки і ночі з однієї долоні у іншу, блукаєш лісом, зминаючи стопами холодну папороть і тіла тих, що кохаються або вмирають.

Але не варто, адже...

...вище неба - тільки крони дерев, лише вони.

Усі поцілунки обабіч туманних боліт, усі мічені жовтим тіла вужів та голоси нічних птахів, усі очі, пальці, губи, все, що могло торкатися, давно лишилося за порогом осені, котра нічого віджилого не пропускає між своїх блідих повік - адже і сама віджила.

Лагідні танці її на вологій землі.

Лагідні її жовтогарячі леза, націлені прямісінько у твоє \"не можу\".

Лагідні її вмирання та любові розмащують долонями по обличчі сумні дощі, перемішані з тисячолітнім пилом імперій.

3418 гостей простягають руки до мене із нескінченних вереснів та жовтнів.

Якщо туман опуститься вже зараз, ніхто не побачить, як голі маленькі феї нанизують перлини роси на будякове кострубате бадилля.

Ти маєш знати трошки більше, аніж усі інші, адже ти - це ти.

Руйнація вечора починається вже тоді, коли тоскно - так тоскно - починає голосити за лісом смертельно поранене \"сьогодні\".

Але ж ти знав, що жодного часу не існує?

На мокрій лавці у парку неодмінно хоча б раз побачиш краєчком ока свою усміхнену смерть.