На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Цей світ заслуговує на те аби ще проіснувати пару століть

Ковальчук Вова, 01.12.2012 року



1

Діана не любила читати.

Діана не любила слухати музику.

Діана не любила випивати разом зі своїми подругами та кавалерами котрі постійно їх оточували, якщо язик звісно повернеться, тих зрілих і не зрілих чоловіків назвати кавалерами. Під цю категорію підпадав кожний що мав певну суму.

Діана, ця світловолоса від природи жінка, тепер вже пофарбована у яскраво чорний колір, неначе колір смерті, мало дійсно що любила. Вона не переносила нудних фільмів, для неї всі фільми були нудні, її нудило від прогулянок нічним або денним містом, хотілося порізати вени від стосунків із представниками чоловічої статі, хотілося вирвати волосся після розмов із представниками її ж статті.

Вона не знала яка сила занесла її в це забуте світом місто, з його правилами та норовливим характером немов у цнотливиці.

Що любила дійсно Діана то це палити.

Прості добрі цигарки з фільтром, не сильно дорогої марки, аби відчувати досвідченими легенями смак і колір диму, котрий немов аквалангіст поступово проникав до неї в середину.

Вона просо не навиділа оті дамські цигарки. То для дешевих шльондр, вона ж доволі в ціні. Поки що.

От і тепер перед важким робочим днем, вона втиснулася спиною в пошорклу стіну, склала ноги в позі лотоса на ліжку, скрипучій канапі котра їй дісталася в подарунок від попереднього власника, і запалила свою тридцять сьому цигарку за добу.

Вона уважно дивилася в зелену стіну перед собою, таку ж зелену як і озеро в котрому втопили її першого сутенера, здається його звали Артур чи якось так.

Крім ліжка, шафи, та стола більше нічого в кімнаті не було і навіщо. Навіть наявність стола викликало запитання, а чи він не лишній часом?

Діана любила дивитися в стіну. Це було краще чим дивитися на монітор телевізора чи комп’ютера, де жили, кохались і померали якісь уроди, вона це бачила і вжитті.

Уродів всюди вистачало.

Викинула недопалок на підлогу. Він впав поряд з іншими своїми ровесниками по нещастю. Майже всю підлогу вкривала братська могила з недопалків.

Тридцять восьма.

Поруч з плечем було маленьке вікно, не зашторене. До нього заглядала темрява осіннього вечора. Ближче до зими, ніч і темрява стають ріднішими ніж місячні, так вважала Діана.

Темрява заспокоювала.

В темряві краще палити.

Вона жила вже в цій кімнаті майже рік. Сюди посилив її другий сутенер Діани – Міллер. Такий собі самозакоханий тип, який постійно ходив в білому костюмі та червоній краватці. Дуже любив показувати знак “піс”.

Коли він цей знак показав Графу, в той момент він перебував в жорстокій депресії, двома днями як вбив свою третю дружину, та сильно часу вділяла розмовам з поштарями, Граф приказав відрізати Міллеру пальці на лівій руці, підсмажити і скормити сутенеру. Той з’їв все. Навіть подякував.

Граф керував майже всім містом. Вона його ніколи не бачила.

Сім гуртожитків, котрі він викупив у заводів, і посилив туди різний непотріб повністю належали йому. В одному з них жила Діана.

Тридцять дев’ята.

Дим здавалося перетворився на сірого китайського дракона котрий повністю окопував кімнату, шукаючи собі жертву, або принцесу яку захоче заточити в якомусь із своїх замків.

Діана струснула головою. Потрібно повертатися до життя, де вона смокче немиті геніталії, де її замовляють в баню вісім голодних мужиків із заводу по виробництву холодильників, де вона вже втомилася дихати його гнилим повітрям та оминати великі стаї бездомних собак цього бдлядського міста. В прямому сенсі блядського.

В дворі завищали фальцетом гальма.

Із чорного “бумера” вилізла Мальвіна. ЇЇ синє волосся виділялося в темряві, як транссвестит в армії. Сказала щось водієві, зайшла в під’їзд. ЇЇ кімната була напроти Діаниної.

При включеному світлі важко розлічити якісь фігури і дії котрі відбуваються в темряві вулиць, навіть при такому яке давало ота не щасна лампочка , що висіла немов перевернутий догори дригом великий головастик, заглядаючи у вікно переважно бачиш себе.

В двері постукали.

Сорокова.

Мальвіна.

- Привіт, сонечко, - звернулася колега по цеху, - Як твоє життя манюнь?

- Нормально, трахають. Не жаліюсь.

- Я бачу, ти як завжди в гуморі. Тобі сьогодні наскільки?

- Як тільки Лом припаркує свою тачку у нашому подвір’ї так і поїду.

- Логічно. В мене сьогодні такий клієнт був… Ого… Все болить… Чесне слово.

- Мені похуй.

- Ну і пішла нахуй.

Мальвіна грюкнула дверима.

Сорок перша.

Діана і не думала кидати курити. Поглянула на дорогий годинник на руці,той показував без п’яти вісім. Восени швидко темніло. Годинник подарував, черговий багатий клієнт, вона вважала це зайвим, він платить гроші, вона йому дає, більш нічого, ринкова система, проте подарунок взяла.

Тиша. Благословенна і блядська тиша в прямому сенсі. Ви ж розумієте.

Діана любли слухати, як живе її гуртожиток. Як він дихає важко і гидко, немов помираючий курець.

За стіною з ліва чоловік бив свою дружину. Сімнадцять років щасливого шлюбу. Сімнадцять років щастя, сімнадцять років любові та п’ятдесят зламаних ребер, дві зламані руки, одна нога, та три струску мозку в сумі. Оце пристрасть.

Він бив її ритмічно, немов грав на ній джаз. Такий собі суровий п’яний джаз робочого чоловіка.

Зверху, Джулія, приймала клієнта на дому. Вона не правдоподібно кричала, але її публіці це подобалося, вони любили фальшиву гру.

Знизу гавкала собака. Вже третій день. Хазяїн тієї квартири кудись зник,а собаку залишив. Але ніхто не думав, відкрити двері накормити тваринку, всім було байдуже, Діані теж.

Збоку почувся дивний звук.

Хтось друкував на машинці

Діана накинула на себе халат та вийшла з кімнати.

2.

Їй відчинив лисуватий чоловічок, років під сорок, у білій майці, на котру було нанесено декілька різнокольорових плям, неначе над нею постарався якийсь художник –експресіоніст. На сусідові були сині, засмальцьовані спортивні штани, знизу колоша трошки надірвана, в руці пляшка дешевого пива, взутий у тапці у вигляді собак, він створював дуже сильний ефект.

- Чого приперлась? – люб’язно запитав він.

- Тобі в двері стукає приваблива дівчина, а ти її запитуєш чому вона приперлась? – підняла догори брову Діана.

- Знаєш в мене немає бабла, йди на вулицю, когось там знайдеш, - сусід намагався зачинити двері, вона швидко вставила ногу заважаючи йому зробити це.

- Почекай, милий чоловічку,дозволь зайти, я тебе не вкушу.

Чоловік уважно подивився їй в очі. Ця шльондра не відступить.

- Заходь, - він рушив до кімнати, - зачини за собою двері.

Діана послухалась.

Обставлена квартира сусіда буле ще більш аскетично ніж її. Старий, як Папа Римський диван, табурет на якому знаходилась друкарська машинка, під стінами кімнати валялася немов бомжі на вокзалі одежа,книги і пляшки порожні та повні від віскі, рому та інших високо градусних напоїв.

Вона без запрошення сіла на диван.

- Що будеш пити? – запитав, наливаючи собі у брудну склянку ром.

Випив. Запив пивом.

- Нічого, - відповіла Діана, - я перед роботою не п’ю.

- От і добре. В мене всього лиш одна склянка.

Діана мовчала.

- Чого приперлась.

- Я почула ти пишеш?

- І що?

- Ну просто в цьому місті переважно літератори не живуть.

- А я що схожий на літератора.

- Та не дуже.

- Ото ж бо.

Запанувала тиша.

Сусід вийняв з під подушки радіоприймач.

- Музику любиш?

- Ні.

- Добре.

Увімкнув програвач. Кімнату заповнив старий добрий джаз.

- Ще є такі радіостанції, котрі крутять джаз? Значить цей світ заслуговує на те аби ще проіснувати пару століть, а там буде видно, - чоловік допив пляшку рому. Відкину порожню. Дістав непочату, відкрив. Налив. Помовчав.

- Мене звати Діана, - промовила.

- Мені насрати, - сусід випив, відригнув, -А мене Максимільян.

Знову тиша.

Діані подобалось сидіти тут з цим хворим на голову чоловіком, але якщо задуматись то хто із суспільства не хворий, і просто мовчати. Вона не хотіла, аби задзвонив її мобільний, в якому б вона почула б голос Лома, що казав би, “пора крихітка політати”. Їй навіть почалось подобатись слухати музику, раніше цього не було. Разом з цим чоловіком була якась дивна атмосфера, яка затягувала неначе сипучі піски.

- Про що ви пишете?

- Про те як вбив свою дружину.

- Можна почитати.

- Ні.

- Ясно – Діана запалила.

Сорок друга.

Їй захотілося просто говорити.

- Хочеш почути, справді класні історії.?

- Ну давай.

Максимілян підсунув до себе табурет з машинкою.

3

Вона говорила швидко, постійно очікуючи, що ось–ось запульсує в руці мобільний, і вона повинна буде покинути цю квартиру.

Взагалі це дійство було схоже на якесь шаманство.

Чоловік друкував як божевільний, неначе грав на піаніно на якомусь джаз концерту,його стукання ставало все ритмічніше. Вона ходила довкола нього, немов танцювала ритуальний танок. Говорила, говорила і говорила. І було так приємно як тоді коли вперше спробувала цигарки.

4

Всі історії вже розказані, вже все вигадано, але іноді просто хочеться розповісти щось. Неважливо чи це історія всього життя, чи просто якась дурна побрехенька, і коли отримуєш таку можливість життя на мить стає не таким паскудним, і телефон турбує вже тоді коли все розказано і не гидко пити ром з брудної склянки.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Антон Ракута. 427
( написати коментар )