На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Есе «Монологи. Брехня»

Фома Пугаляк, 03.12.2012 року



Брехня, як правило, вимагає мотивів. Серед них вирізняють як індивідуальні – задля досягнення певних переваг, недопущення поганого ставлення соціуму, виправдання власних помилок, так і загальноприйняті – створення заданого антуражу при спілкуванні, фальшиві компліменти, заповнення прогалин в певній послідовності недостовірно відомих подій чи так звана, біла брехня. Так чи інакше, неймовірна правда захоплює людей більше ніж небувала брехня, вона втягує в себе, робить реальністю страхи, переживання, здогадки, позаяк перебуває в тому ж просторі, що й сам слухач. Дуже часто бувальщина обростає латками-деталями, які заповнюють недоказане, тим самим задають жанр – анекдот, страшилка для дітей, пасаж для легковірних чи цікава повість для параноїка, меланхолійна оповідка про жорстоку реальність та її викрутаси, любовні казки для підлітків, професійні побрехеньки-казуси, тощо. Не побоюся сказати, що бувальщина й сама дуже часто задає оповідача, вибирає його типаж, тому з цього есе можна легко вирізнити мене, ось вона м’яка свіжа французька булочка для критика, котру зараз ввічливо дарую, ось він студений чайок з лимоном для читача.

Мотиви моєї брехні досить банальні – пам’ять не завжди правильно фіксує слова, тож мені потрібно буде заповнити дірки здогадками, окрім того, монолог, який буде трішки спотворено, не дійшов до кінця, підозрюю, що навіть зараз, на час написання цього есе він триває, читач зможе переконатися в цьому дещо пізніше, коли мені врешті обридне писати про загальновідомі речі.

Варто сказати, що акуратне поняття «монолог» тут дещо не пасує, оскільки наводитиму не лише слова сказані в нікуди, але й частину коротких телефонних розмов. Запитую себе – чи цього достатньо, щоб лізти в чуже життя та вибудовувати можливі варіанти несказаного? Чим ця жінка, вигляду якої не наводитиму, бо не звернув уваги, коли присідав в маршрутці перед нею, своїми криками зачепила за живе? Чи не є маніпуляцією та образою втручання в її особистий простір та публікація почутого? Чи інші пасажири відчували те ж, що і я, чи вслухалися, піддаючись нездоровому інтересу та нудній довгій дорозі в районний центр? Тут не вигадуватиму, бо не знаю, але впевнений, превентивний удар по літерах буде найкращим виходом з ганебної ситуації.

Все, як завжди, починається з руху. Тільки-но водій завів маршрутку і плавно почав маневрувати поміж автобусів на Залізничному, монолог почав розгортатися вітром жовтавими сторінками підручника, загубленого учнем старших класів на запиленій дорозі. Виною всьому, звичайно, короткий імпульс, котрий відчувають всі без винятку, хто на довгий час залишає домівку. Поспостерігайте за пасажирами поїзда дальнього маршруту, що першим поштовхом витискає порцію крові з серця чи літака, що бере розгін, пропалюючи шини – чи не зауважите, як в них змінюється обличчя і завмирає вираз на обличчі, як змовкають веселі розмови випадкових співрозмовників, хрестяться бабці в хустинах та очі самовільно стрибають в вікно, чіпляючись, та розтягуючись мов гумка-венгерка за камінці і дерева, намагаючись сповільнити рух транспорту, хоч на хвильку затримати спогад, видерти з пам’яті щемкий і болючий викрик Фауста? Так сталося і цього разу, тільки адресатом був не доброзичливець Фауста чи пана Твардовського, зовсім навпаки – слухачем окрім пасажирів виступав антипод:

- Боже, - почала жінка схлипуючи, майже шепотінням перетворюючи імпульс прощання в звертання до Нового Пасажира, - я більше не можу, БОже, забери мене, я більше не Зможу, - її голос впевнено набрав крещендо, - забери мене, чуєш, БОЖе, я так більше… - схлипуючи, перейшла несподівано на димінуендо, - чуєш, - тепер вона на весь голос схилялася до екзистенціальної теорії глухоти Бога, - БОЖЕ! – пасажири змовкають, дехто оглядається, навіть водій стишує радіо, тепер жінка замовкає.

Саме зараз, коли початок закладено, слухачі опинилися в непевній ситуації. Що сталося? Горе, це зрозуміло, тільки от яке саме? Героїня схилила читача до теми смерті. І допоки нема імені, родинного статусу, нічого окрім адресата неприємних молитов, транскрипція смерті в здогадки може бути довільною – власне зараз кістлява розкриває перед читачем обійми і загадково посміхається беззубим ротом Джоконди до кожного зокрема, вона проходить біля сидінь і вдивляється пустими очницями в очі пасажирів – хто вгадає чого, власне, їду з вами?

І поки маршрутка продовжує рух, а вічний супутник вдивляється усім в обличчя, всім, окрім героїні, знаючи, що вона не втече від неї, бо сказане слово зітреш тільки кров’ю, зробимо вимушену зупинку. Може хтось з близьких родичів помер і жінка залишилася одна, чи хтось тяжко хворіє? Чи, можливо, жінка когось вбила і тепер переховується, втікає, відтягує аморфний перехід від свободи пересування до свободи совісті? А може в сумках вона ховає вибухівку, терористи шантажують її і всі пасажири, не відаючи, приречені – такий здогад тільки з одного слова «зможу» і, підозрюю, тільки в мене, всі решта варіанти чомусь зараз не влаштовують, адже вона не продовжує, створює театральну паузу, чому не заспокоїть пасажирів, для чого мучить і не дає сформувати впевненої думки, нехай, відчуття?

Але жінка таки вносить певну ясність. Вона знову накручує себе і ледве не викрикує:

- В мене нема грошей на лікарства. Я ніща.

Враз мені стає легше, страх відступає. В цей час водій зупиняє навпроти Приміського вокзалу і Смерть виходить вслід за дідом, що потиснувши руку водієві і, ґречно подякувавши, відкриває двері та виходить, подає Їй руку, вони двоє залишаються позаду на зупинці.

Монолог на певний час призупиняється. Це дає змогу сформулювати кожному своє бачення ситуації. В цей момент в мені прокидається фальшиве благородство. Уявляю, як виходячи на своїй зупинці, витягую з гаманця купюру з Невмирущим Поетом Всія України, мовчки даю їй, киваю головою, мовляв, вам зараз це більш потрібно, виходжу під аплодисменти весь в блискучій позолоті, з відчуттям зробленої доброї справи, тим самим роджу шляхетний порив серед пасажирів, всі розпитують жінку - що ж сталося, розповідають почуті чи власні подібні історії, запевняють – все буде добре, підтримують словом і лептами. Але ні, я знаю себе, цього не станеться, тіара сповзає з голови – межа між надуманою благородністю та ницістю відома. Тому викидаю з голови ці милі нежиттєздатні картинки і зосереджуюся на іншому – мені цікаво взнати, хто ж саме хворіє, трагічна історія набирає для мене обрисів детективного чтива, мелодрами. Це неприємно визнавати, але обман читача в даному випадку зведе нанівець задачу, котру ставлю перед собою – де межа між жалем та моральністю? Задля усунення того гіркого осаду і досади негайно продовжу розповідь.

Жінка шукає номер на телефоні, клацання клавіатури супроводжується його писками, через певний час пасажири чують вже інший сильний голос, спочатку видається, що це зовсім не та жінка говорить – чітким, холоднуватим тоном:

- Привіт Н., то твоя двоюрідна сестра… Ти вже місяць обіцяєш приїхати в гості, чому не приїхала ні разу?… - зараз її голос зривається, переходить в очікувану фазу, - Ну то я зараз їду до тебе в гості… Мені треба поради і, - запинається, - допомоги… - еге ж, думаю, от він екстремум, зараз все для цієї жінки вирішується, відчуваю як неприємно зараз двоюрідній Н., як вона перебирає в голові варіанти, наїжачується, як її голос холоднішає, надірвана соломинка напинається - Нічо, на роботу заїду… Не переживай, я з собою маю їсти, нам вистачить… Добре…

Розмова переривається. Мовчанка в салоні стає доречною. Жінка раптом запитує в когось, хто сидить навпроти через прохід:

- Ви їдете до Д.? Ви О.К. може знаєте? – запитує вона.

Монолог не переходить в іншу форму, відповідь беззвучна – хитання головою, вверх-вниз, потім вліво-вправо, інакше й не могло бути. Мовчазний співрозмовник зберігає дистанцію, він не бажає, як і будь-хто з присутніх, розпочинати розмову. Дві жінки, що сидять далі попереду натомість заводять розмову між собою, вони знають – якщо її не почати, жінка почне ходити по салону і випитувати, водій повертає дзеркало заднього вигляду в моєму напрямку, він прищурюється, намагаючись впізнати героїню, хто знає, можливо йому відома О.К., але лізти в цей чорторий в нього нема бажання. Очікування подальших подій стає менш дратівливим, зрозуміло, що всі дізнаються подробиці і без прохання.

Але співрозмовник необхідний, його вуха єдина втіха для героїні. Невдовзі жінка видає наступну порцію інформації - клавіші телефону знову пищать і розмова, що поступово переходить в крик, громовим відлунням, лякаючи вдавано заспаних пасажирів, здійснюється:

- Ти знаєш, що твій брат з мамою мене вигнав з дому? Ти то знаєш?.. Він бив мене, розумієш, він БИВ мене, знущався з мене, я біль-ше-не-мо-жу!.. Він ГАД, бив мене, вчора сказав, - збирай речі і йди… Я ночувала нині в тьоті Л. А я хвора, я не маю грошей, я нічого вже не маю. Він ГАД, ПРИДУРОК - слова, ближчі до нейтральних важко даються жінці, з усього видно, що злість, змішана з безсиллям і сором перед слухачами ведуть боротьбу, і, врешті, сором перемагає, наступне прізвисько не виходить благою лайкою, - ГАДЮКА така вигнав мене. Я дзвонила до вуйка Г., він сказав, щоб я йшла ДО СРАКИ. До якої СРАКИ? ДО-Я-КО-Ї сраки я маю йти? – кричить вона на весь голос і десь там, з другого боку ефіру кидають слухавку.

Але жінка не здається, їй мало, вона істерично схлипує, подарувавши пасажирам нову сюжетну лінію і набирає наступний номер.

- Вуйку Г., - починає вона розмірено і тут же вибухає, не даючи собі раду з емоціями, - ви казали щоб я йшла до сраки. ДО ЯКОЇ СРАКИ Я МАЮ ЙТИ? ДО ЯКОЇ СРАКИ? ДО ЯКОЇ? – але зі співрозмовниками їй не таланить, з іншого боку знову кидають слухавку, залишаючи її наодинці з думками, старша бабця поглядом еринії окидає жінку і невдоволено хитає головою, на щастя, розлючена героїня на це не реагує, для неї більш важливо знати де ж знаходиться той Зад Обітований, в який її відправив вуйко.

Тепер важливо зробити антракт. І поки жінка схлипує, повторюючи вже виголошені мантри і звертання до Бога, можемо без зайвих емоцій дійти висновку, що історія не повна. Хай читача не дратують вибоїни на дорозі; відчуття надуманості ситуації; моє богохульство чи тієї жінки, що сидить за мною і шепоче з надривом: забери мене, забери, я більше не можу, я не можу, я їду з розуму; відвернуті на придорожню лісосмугу очі пасажирів - допоки історія не дійде фіналу і не згорнуться в один клубок розплутані мною нитки, що розвіваються на вітрі через зачинені вікна маршрутки, виголошувати здогадки не слід – вони будуть зайвими.

Брехня найчастіше криється в деталях. Якщо візуально її можна розпізнати, маючи навички психолога, знаючи, наприклад, поведінку досліджуваної особи в звичних умовах – відповідність пози тіла та послідовність їх зміни чи комбінації, жестикуляцію кінцівками, скорочення лицевих м’язів, то володіючи лише звуковою інформацією – тембром, темпом, тоном, змістом, це доволі важко з практичної точки зору. В такому випадку, як правило, для аналізу використовують наповнення змісту розмови. Так, зокрема, вживання в описах надмірної деталізації, невиправдано велика увага до конкретних подій, часте повторення фраз, які не виконують роль вставних, можуть свідчити про те, що поданій інформації бракує повноти.

Проте, недостатність інформації і її перекручування розрізнити важко, не маючи еталону, тому для прояснення ситуації слід володіти достовірними фактами, отриманими іншими засобами. В окремих тестах на визначення типу характеру, наявності психічних відхилень, віднесення до групи психологічного ризику, тощо, для цього існують так звані контрольні питання. Хай читач не хитає скрушно головою – не можу стверджувати, що в монолозі фігурує обман, однак, в ньому точно відсутні відомості, котрі дозволять цілісно поглянути на всю історію. Однак, монолог не містить контрольних відповідей, а навіть якщо й так, то їх присутність завуальована від зацікавленого спостерігача, тому виходити з цієї ситуації можна єдиним вірним чином – прийняти за достовірну інформацію ту, яка супроводжується найбільшим емоційним виходом.

Саме цей вихід зараз прозвучить, тому повертаємося в маршрутку, коли хто бажає – може сісти поряд зі мною, бабця, що сиділа поруч, втекла подалі, коли розпочалася історія і всю дорогу біля мене, що не дивно, місце залишалося вільним.

Жінка набирає наступний номер і спокійно розпочинає:

- Привіт, В. Передзвони мені, в мене на рахунку нема… Нє, зараз передзвони, мені треба твоєї допомоги, я хвора, їздила в Д. до лікарів, мені діагностували смертельні хвороби, чуєш, передзвони зараз, я ніща, - кричить вона, і мало не плаче, - розумієш, я ніща, ти мені завжди помагала, поможи зараз, дуже прошу тебе, передзвони мені, - сказала і закінчила розмову.

І поки В. в іншій частині простору набирає номер і підбирає слова, можу констатувати – з уламків розмови виринула та інформація, котра була необхідною для закінчення історії, згортання клубка. І хоч емоції для мене чуже поле бою, неприємне відчуття підступає і хапає мене за руку, не дозволяючи робити висновки. В салоні знову западає мовчанка, слухачі ловлять кожен звук, водій без коментарів віддає решту свіжим пасажирам, важко і голосно рушає, щоб збити ритм дихання, заглушити завивання койотів, втім, аудиторія вже чекає анамнезу.

- Той В., з яким я жила, вигнав мене… - жінка кричала на все горло, дивуючи і залякуючи нових пасажирів, - він психований, бив мене, знущався… вибач… то він мені всі нерви з’їв… після того, як ми з Криму вернулися він мені всі нерви з’їв… - таким незначним уточненням досягаємо кульмінації розповіді, - я не маю куда піти, зараз їду до Н… приїжджай туда, я тебе прошу… то завтра приїжджай, не лишай мене, ти моя остатня надія, мені треба помогти, я маю смертельні хвороби… вони не знають звідки, кажуть то не лікується… - вже видно кінці ниток, клубок швидко крутиться, нитки хльостко і боляче б’ють пасажирів по обличчях, і, врешті завершення, фінал, клубок ідеально круглий, він розкручується, від швидкості самозагоряється і попіл падає на лінолеум маршрутки, розповзаючись під сидіння - в мене все тіло свербить, суглоби болять… я тобі розкажу, тільки приїдь, я тебе прошу…

На цьому цитування монологу завершу. І, мабуть, мало важливо, в якій саме касі були продані квитки на море, чи прізвище венеролога, що з легкої руки печаткою збільшив ціну зворотного квитка. Вийшовши на своїй зупинці, був твердо впевнений, що монолог й надалі триватиме, не залежно від того хто винен. Написавши це есе, здійснив те, що вигідно мені - звільнив голову від думок, тому відмовляюся від висновків, моралізаторство - не моя парафія, хоча, визнати чесно, на морі не був ніколи.

Читати коментарі (7)
Рейтинг Оцінили Переглянули
4 Роман Миронов , Я , SinusoЇda , Tercyna. 866
( написати коментар )
Ніка Вербинська
2012-12-03 23:11:22

Чесно дочитала до кінця. Це літературний садизм - примушувати читати марення цієї жінки. Це літературний мазохізм - стійко дочитувати до кінця, хоча вже нічого нового далі не було. Автор не пожалів ані пасажирів маршрутки - адже ніхто не припинив цей маразм, ані читачів.

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-12-04 10:21:08

дякую за відгук. в якому саме місці стало "нічого нового"?

(відповісти)
Ніка Вербинська
2012-12-04 21:11:55

Хотілося, щоб авторською рукою хтось з пасажирів припинив  цю ріку негативу. Тобто, почути від автора пораду щодо подібного вампірізму. Я б, мабуть, теж промовчала, не завжди вмію дати відсіч таким нахабам. Отож і читала до кінця, в надії прочитати , що можно робити в подібних ситуаціях.

 

Бажаю успіху!

(відповісти)
Фома Пугаляк
2012-12-05 10:42:28

дякую.

але, бачте, виходу нема - підмінювати такі факти не можу - це всього лише опис того, що відбулося.

хз, нахабність це чи емоційний зрив. хотів виписати половинчастість сприйняття слухачем подібних ситуацій. судячи по реакції мені це не вдалося, тому на даному есе наразі наклейка "на доопрацювання").

(відповісти)
Tercyna
2012-12-04 22:05:27

 

трапляється такий тип людей - за допомогою наглості пришивають білими нитками іншим свої галасливі проблеми.

 

 

 

 

 

(відповісти)
Ніка Вербинська
2012-12-05 09:20:56

то суто енергетичний вампіриизм

(відповісти)
Tercyna
2012-12-05 15:21:46

ага. є і такі, що нав"язують ні з того ні з сього який-небудь не потрібний тобі подарунок: бери_бери, ща прийду_принесу. треба хвилин з десять віднікуватися. бо з першого разу до них не доходить, що: ні - то - ні. ще один вид вампіризму.)

(відповісти)
( написати коментар )