Слухай, продай душу, га?

1.

- Слухай, продай душу, га?

Ну от тобі й маєш!

Я мало не захлинулася кавою, і господиня співчутливо поплескала мене по спині. Встановилася неприємна тиша.

- Ну то як? – зацікавлено заглядаючи в очі.

Господи! І це на десятій хвилині розмови. А я ще думаю, яка у мене сусідка уважна та добра. Ото нема чого довіряти людям. Всього лише вчора вранці переїхала у нову квартиру, під вечір перезнайомилась із сусідами, а сьогодні вже така пропозиція! Куди тільки котиться цей світ!

- Ціни у мене високі, більше ніде таких не знайдеш. Гарантію даю. На два тижні. – По своєму зрозуміла моє мовчання господиня.

Я підняла на неї очі – дороге вбрання, зачіска, розкішна квартира. Імідж в такій роботі усе. Щоб одразу було видно, що умови виконає і не обдурить – солідна така молодичка років тридцяти. Виглядає, звичайно, на двадцять п`ять. Добра і уважна посмішка на обличчі. А от очі мені одразу не сподобались. Чіпкі, настирні. Від таких очей легко не відкрутишся.

- Ну ти не квапся, не квапся. Подумай. – Заспокоювала вона мене.

Може, перевести все на жарт? Я спробувала посміхнутись. Обличчя сусідки не змінилось ні на йоту. Така аж пекуча увага.

- Та, у мене, Тамаро, вже і нема, того, що Ви хочете… - спробувала я іншим шляхом. – Самі знаєте, життя зараз дуже дороге, а такі пропозиції на кожному кроці…

Я до неї на „Ви” – усе-таки, мені лише щойно двадцять, та й ми із нею ледве знайомі.

- От! Не розказуй! – Пані Тамара напівжартома пригрозила мені доглянутим пальчиком із дорогим манікюром. – Я ж тобі не дилетантка якась, все перевірено, документацію піднято. На Вероніку Петрівську жодних документів не оформлено. Ні з куплі-продажу, ні з оренди.

Ого! Нічого собі. Дійсно, не дилетантка. Тут професіонал із широкими зв`язками – до сховища Філії доступ відкритий навіть не всім працівникам. А тут ще й за такий короткий термін…

- Таж усе-одно рано чи пізно доведеться продати. А я тобі найкращий варіант пропоную. Усе-таки, сусіди. – Добра, уважна посмішка стала ще добрішою і уважнішою. Воно хоч і не страшно, а неприємно. Дивиться на тебе, як на здобич. Хоча, так і є. – Я ж знаю усе: і квартира дорого обійшлася, і за навчання треба оплатити. А ти дівчина молода, тобі зараз тільки для себе й жити! Погоджуйся! Світу побачиш, смак справжнього життя відчуєш. А вже суконь і прикрас не злічиш!

Ой, як у пані Тамари очі загорілися. Уміє вона переконливо говорити – не один, мабуть, і повірив.

- Ви вже вибачте, але… ні, мабуть. Знаєте, я вже піду. Мені на роботу час. А шеф суворий, страх!

- Та стій, дурненька! Ну, ніхто ж тебе не силує! Он, каву допий. – Господиня підсунула до мене забуте горнятко. – Чекай, вона вже мабуть охолола, я тобі ще заварю.

- Ну, що Ви, Тамаро… - та я не встигла договорити, як вона вже підхопилася зі стільчика і заходилася коло чайника, не давши мені так легко утекти.

Десь за хвилину Тамара, розмішуючи у горняті цукор, відновила спроби.

- А втім, як не хочеш продавати, то й не треба. Ти в оренду мені віддай – спробуєш, що, як, а там, дивись – і сподобається… - хитро підморгнула. – Сама подумай, до чого тобі та душа здалася? От що ти з нею робити будеш? Витягнеш, та й будеш милуватися?

І сама розсміялася зі свого жарту. Тільки очі – насторожено-напружені.

- Ну, не знаю… - невпевнено протягнула я після п`ятихвилинного мовчання. Господиня задоволено примружилась.

- Що там думати, погоджуйся. Не пошкодуєш.

- А все офіційно? – Перепитала я про всяк випадок.

- Звичайно! У мене і ліцензія, і все є! Я ж кажу, я – професіонал. І гарантію даю, яка перекупка тобі гарантію запропонує? – Аж образилась сусідка. – Зараз принесу.

Повернувшись за мить, вона гордо продемонструвала мені папери.

- Ну то як?

- А що дасте? – Зацікавилась я.

- Вибір у мене великий. Що хочеш? Гроші? – з`явилися ділові нотки. Не перша угода у моєї співрозмовниці.

- Скільки?

Вона витягнула із кишені костюму олівця і написала цифру на серветці.

- Ого! – Ні, я справді здивувалася. Звідки у людей беруться ТАКІ гроші? – А що ще можете запропонувати?

Це вже із цікавості. Не скажу, що мені ніколи не пропонували продати душу, але таких цін я ще не зустрічала.

- Стандарт. – Відповіла співрозмовниця. – Влада, сила, знання, любов, краса, талант. Усе, що завгодно. Але раджу гроші – надійніше і зручніше. Ніби все в одному.

Знову посмішка. Вже не така настирна і уважна, більшу частину роботи вона вже виконала – ми вже домовляємось.

- Не знаю. – Засумнівалася я. – Чи воно того варте?

- Є ще спеціальні пропозиції для особливих клієнтів. – Загадково протягнула сусідка, нахилившись до мене ближче і стишивши голос. – Нелегально, звичайно, але я можу домовитись. Безсмертя, зцілення, прокляття, подорож у часі, зміна минулого. Дві останніх, звичайно, одноразові послуги, але ж вони того і варті. Але тут орендою не обійдеться. Це вже – лише за миттєвий продаж.

Ні, таких сюрпризів я не чекала. Мені за цих два роки яких тільки пропозицій не робили, але про таке тільки чути доводилось. От тепер стало страшно. Якщо вона все це може дістати… Чи бреше? Але ж, здається, і справді не перший рік такі справи прокручує, мала б знати, що підробку легко викрити. Чи то мене за дурепу тримає?

- Що вибираєш?

Я вагалася. Трохи нервувала. Хиталась на стільчику, накручувала на палець волосся, крутила у руках перстень, знімала його і знову одягала, м`яла у руках нещасну паперову серветку із надряпаною олівцем спокусливою сумою. Сусідка терпляче чекала. Вона - втім, як і я - знала, що відступати вже пізно.

- Гроші. – Витиснула з себе я. У горлі пересохло і голос неприємно скрипів. Мені таки потрібна була готівка. Багато.

Тамара виглядала задоволеною. Я і помітити не встигла, як на столі переді мною опинився контракт, на протилежному боці виросла купа (ні! ціла гора!) крупних купюр, а господиня із ввічливою турботливою посмішкою протягала шпильку. Ну, все вірно. Розпис кров`ю як був, так і залишився стандартом.

Я узяла шпильку. Покрутила її в руках. Куди мені поспішати? Хвилин через п`ять посмішка замерзла на обличчі моєї співрозмовниці. Їй уже набридла я із моїми ваганнями.

- Ну? – Як могла, лагідно, хоч і крізь стиснуті зуби, поквапила вона.

Та я знала, на що чекала – тієї ж миті одночасно дзенькнуло розбите скло вікон і глухо гепнули вибиті двері. Вже за хвилину ми із Тамарою стояли в колі членів оперативної групи. Поки я акуратно складала гроші у сумочку, кілька оперативників проводили обшук, а ще один одягав кайдани на пані Тамару (яка, до слова, страшенно пручалася і шипіла), мій старий знайомий Котик зачитував господині обвинувачення.

- Тамаро Ясінська, Ви звинувачуєтесь у підробці ліцензії, незаконному придбанні, зберіганні, перепродуванні і контрабанді душ згідно параграфам 23, 25 і 28 статті 39…

Я пропускала формальну частину повз вуха – все ж, не вперше чую. І, навряд чи, востаннє.

- … торгівлі послугами, забороненими згідно статті 42 Двосторонньої Конституції і активних діях, спрямованих проти Філії. У Вас є право на адвоката…

Привітавшись із кількома знайомим із опер групи, можна було б і піти, але нове завдання мені завжди передавали Котиком, і доводилось чекати, поки він закінчить. Пані Тамара під його байдужим поглядом хрипло хлипала. Розтріпана, пошарпана, без усмішки вона вже не виглядала на таку успішну і хижу леді. На мить мені стало її навіть шкода - звинувачення у діяльності проти Філії – річ серйозна, там жартів не люблять. Їм заслати Униз – справа буденна, чого і гірше можуть вигадати… Держава не втручається: сфери впливу давно поділені, руйнувати встановлений устрій собі дорожче вилізе – Філія останнім часом дуже зміцнила свої позиції.

Добре, що я узяла собі за правило не шкодувати „клієнта” більше п`яти хвилин. А що поробиш? Бізнес.

- … можете розраховувати на особисту зустріч із керівником Філії та на відкуп душами, або ж іншими товарами, вказаними у статті 30, у розмірі, встановленому законом. Якщо Ви не маєте змоги заплатити відкуп, це можуть зробити Ваші родичі, або будь-які повнолітні особи, за умови відсутності у них попередньої судимості за тими самими або подібними статтями.

Оперативники потрохи розходились. Один виносив величеньку коробку, доверху наповнену кульками розміром із мій кулак. Невже? Взагалі-то, форма може бути будь-яка, але зазвичай чомусь обирають кулю.

- То у неї дісно все це було? - Наздогнала його я. - Можна подивитись? Ще ніколи в житті справжніх не бачила...

Він глянув на мене дещо розчаровано:

- Підробка. - І докірливо хитаючи головою вийшов.

Мені стало незручно. Справді, звідки у неї автентичні подорожі у часі чи зцілення? Так проколотися...!

Присоромлена, я повернулась на кухню саме вчасно. Котик закінчував виголошувати обвинувачення заплаканій Тамарі, яку вже помалу тягнув до виходу Малий. Малий дістав таке прізвисько, бо тільки-но перейшов на цю роботу і був тут наймолодшим, не рахуючи, мене, звичайно. Та офіційно я, усе-одно, у їх складі не рахуюся, просто так вийшло, що ми часто співпрацюємо.

- …в іншому випадку, Вас буде покарано згідно Двосторонньої Конституції і законів Філії. Ви зрозуміли свої права?

У Малого ввірвався терпець і він, не дочекавшись, поки затримана - вже колишня моя сусідка - хоч кивне головою, махнув мені рукою і потягнув її до виходу.

- Привіт, Котику. – Підійшла я до нього. – Де ж це вас усіх чорти так довго носили? Я хвилин десять тому як виклик відправила, мало контракт не підписала, поки дочекалася.

Котик усміхнувся, оцінивши каламбур, і розвів руками.

- Прибули щойно змогли. Знаєш, скільки в нас викликів останнім часом? За рік не встигнеш, не те що за кілька хвилин. Ще добре, що половина - помилкові, а то чекала би до завтра.

Ой, знаю я ваші „помилкові виклики”: то доказів нема, то запізно приїдете і угода вже підписана, а „живця” без душі до уваги вже не беруть. Але уголос я цього Котикові не скажу, він смертельно образиться і ще довго буде фиркати сірою. Як, його, Коториспенсихаркона, чистокровного чорта у якомусь-там-поколінні, вважають недостатньо кваліфікованим? Недостатньо обізнаним? Як, це ВІН погано працює? Та щоб знали деякі ледацюги, такого старанного чорта ще навіть Унизу не було! І далі за текстом. Знаємо, проходили. Одного разу я дозволила собі невеличке зауваження, вже й не пам`ятаю яке, то пройшло більше місяця, поки налагодились нормальні професійні стосунки. І то, я піддобрилась – зазубрила його ім`я і тільки так, у повній формі і зверталася. Це для них – вияв високої поваги. Але надовго мене не вистачило, і за першої ж сприятливої можливості я домоглася милостивого дозволу скоротити довжелезне благородне ім`я до Котика.

- Ще би дякувати мала! – Обурився колега.

- Дякую. – Усе таки, я чемна дівчина, а він на кілька чи то століть, чи то тисячоліть старший. Питати поки незручно, але колись обов`язково запитаю.

- Гонорар, бачу, уже забрала. – Кивок у бік моєї кругленької сумки.

- Забрала, - посміхаюся. – Ну, куди я їду далі?

Він покопирсався у кишені і витягнув конверт.

- Тут адреса і папери на квартиру. Далі зорієнтуєшся за обставинами, ну, як звичайно – походиш по сусідах, прогуляєшся парком. Як хтось купиться – викликай. Але не раніше, ніж справа дійде до підпису, щоб усе… Ну, не мені тебе вчити.

Слухаю і киваю. Стосовно останнього – Котик правий. Не вперше.

- Але переїхати туди можна не раніше за післязавтра. Вибачай, не думали, що тут усе так швидко станеться. Тут теж не залишайся – нема чого „світитися” після арешту.

- Добре, дякую. Бувай.

Повертаюсь і йду.

- Стій, почекай. - Чогось окликає мене колега.

Повертаюсь.

- Ну, чого? – Перепитую, бо Котик чогось мовчить, нервово постукуючи об паркет кінцем китиці на хвості.

- Тут, знаєш, справа така. – Нарешті наважується, почухавши між ріжками. – Мені вже давно казали натякнути тобі… От я і натякаю. Ти потрохи готуйся.

- До чого? – Усе не можу зрозуміти.

- Ну... Вже тепер у Линьові складно знайти дорослу людину із непроданою і незакладеною душею. Щойно стукає вісімнадцять – як її обмінюють. Душа людини за тридцять – вже рідкість, їх вишуковують найбагатші і найзавзятіші колекціонери. Потрохи дійде і до двадцятип`ятирічних. І до двадцятирічних.

Вже розумію. Але щось мені не дуже подобається це розуміння.

- І до чого ти усе це ведеш? – Обережно запитую.

- Сама знаєш, яка зараз ситуація. Ще півроку, рік – і усе зміниться. Спекуляції потроху припиняться – ми уже беремо ситуацію під контроль. Скоро Філії не потрібні будуть „живці”

- Що мені пропонують? – Швидко вловлюю суть.

- Постійну роботу. Можливо, навіть сама вибереш відділ, в якому працювати. А там – дивись, і дістанеш підвищення. Дозвіл на трансформацію. Зараз багато так роблять. Кому пощастило, звичайно. А тобі пощастило. Так що, уточнюй умови, ціни – і плануй дату. Але май на увазі – оренда нам не підійде, тільки продаж.

Потемніло в очах. Я передбачала, що колись ситуація може повернутись подібним чином. Але так раптово? Так несподівано?

А Котик усміхається радісно-радісно, ніби яку приємну новину приніс.

- Вірунько, та посміхнися. – Видушую з себе мертву посмішку. – Тебе ж підвищують!

- Дякую. – Кажу. Це – уголос. А так - не хочу. І не буду. – Та знаєш, я мабуть…

Отут він одразу змінився. Ні посмішки, ні добродушного колеги.

- А такі думки кинь, чула! Не будь така дурна, Філія нікого не відпускає. Ти знала, на що йшла.

Мені стає страшно, коли він кричить. Це вже не Котик, це якась невблаганна незнайома істота. Древня. Холоднокровна. Жорстока. Дурна, дурна, забула, з ким працюєш?

- Та ні, я нічого…

Намагаюся виправдатись. Знаю, що звучить жалюгідно, а нічого не можу вдіяти. Задкую до виходу.

- Сама знаєш, що доведеться. Рано чи пізно доведеться. То вже краще добровільно, хіба ні?

Переляк змінюється роздратуванням. Надумали на мене тиснути. Хто я їм, неосвічена панянка? Я закони знаю, примушувати мене ніхто не має права. Це офіційно. А на неофіційні дії Філія так швидко не піде. Вона зміцнилася, але ще не настільки. Отже, маю трохи часу. Киваю Котикові і виходжу.

- Вірунь, ти ж усе зрозуміла, правда? А на мене нема чого ображатися, мене попросили – я передав. То ж для твого добра!

Лунає мені услід. Ну як не люблю, коли Котик намагається вдавати старого турботливого дядечка!

І вже аж на сходах мене наздоганяє:

- Усе-одно ж доведеться!

Акустика у під`їзді хороша, голос відбивається від стін, і на мене з усіх сторін летить оце „доведеться”. Чи це не акустика?

Я на своїй роботі усякого надивилася, та й занадто стомлена, щоб ще й таким забивати собі голову. А у вухах все-одно усю дорогу дзвенить голос Котика, переплітається із голосом Тамари, сотні схожих людей і не-людей, що казали мені цю фразу, і повторює, неприємно розтягуючи голосні, повторює, повторює, повторює: „Дооовеедеетьсяаа”.

Все. З мене досить. Я втомилась. Я їду додому.

2.

Добиралася я довго, майже цілий день – це ж у протилежній частині регіону. Зате зробила своїм сюрприз. І мама, і тато, і сестра, і навіть собака страшенно зраділи.

Батькам довелося переїхати до маленького містечка Вир зі столиці ще до мого народження. Тоді Філія тільки-но розпочинала свою діяльність, а зараз мені не віриться, що колись існувало життя без неї. Тато у мене людина суворих переконань, ще від діда-священика перейняв високу мораль. А тепер така професія – рідкість. От і пропадає та мораль нікому не потрібною. Як і безліч історій та оповідок, що їх батько також навчився у діда. Я діда уже не застала – він помер ще до того, як я народилася. А от без тих історій у дитинстві заснути не могла. І щиро вірила, що то усе, про що там говориться, правда. Тато завжди розповідав нам із сестрою перед сном кілька таких казок, а тоді розказував про діда. І часом дід снився мені, сивочолий, білобородий, з ласкавою-ласкавою усмішкою.

А тоді я якось виросла, і мені стало не до того…

Тато ненавидить Філію так, що мені часом аж страшно. Люто і несамовито. Я зрозуміла це, коли одного разу у мене, юнки щойно після школи, зайшла із ним про це розмова. Пам`ятаю, він якраз щось робив у саду, сперся об паркан, сплюнув крізь зуби і сказав: „Добре, що батько вмерли і того всього тут не бачать”. Ніколи до того часу я не чула від нього подібних слів і інтонацій.

Я так і не сказала йому, де працюю.

Нікому з домашніх не сказала.

Може, тому за цих два роки я так рідко бувала вдома?

А останнім часом у Вир почастішали візити офіційних представників Філії – це мені мама розповіла у день мого приїзду за сімейною вечерею. Тато мовчав, та я знала, що він нервує – скоро і сюди доберуться.

Після вечері, вилучивши хвильку, коли ми з мамою залишились наодинці, я витягла на стіл частину останнього заробітку.

- Що це? – Мама вкотре кинула на мене стривожений погляд. Усю вечерю так на мене дивилася. І батько. І сестра якось не так. Як і щоразу, коли приїжджаю.

Недомовки ніколи не покращують стосунків. А їх за останні роки було забагато. Чого я приїхала? Гроші могла і поштовим переказом переслати.

Усередині тенькнуло. Може, хотілось підтримки?

Але я не піду на те, щоб усе розповісти. Може, потім колись. Не зараз. Не час. Чого їх утягувати у мої проблеми?

- Гроші. – Спокійно сказала я. – Вам.

- Така сума?

Я мовчала.

- Віруню?

- Я завтра їду мам, я тільки на один день приїхала.

- Віруню? – Мама напружилася. Я бачила, що вона нервує, хоче щось спитати. Боїться. За мене.

- Ну що?

- Звідки у тебе такі гроші? Ти…? – Запинається.

- Ні, мамо, ні. – Устаючи з-за столу, розвіюю її побоювання. – Я ні у що не вплуталась. Нікого не пограбувала і не вбила.

У очах бачу, що у неї ще залишаються сумніви.

- І взагалі, все легально, законно, нічого такого. Просто я взяла академку, влаштувалась на хорошу роботу. Не мед звичайно, але я чесно заробляю своє. Правда, мам.

Цілую її у щоку і усміхаюся.

- Я ж просто хвилююся за тебе, дівчинко моя. – Хитає вона головою. – Ми всі хвилюємось.

А трошки помовчавши, мама додає:

- А половину ти забери, не треба. Ми з батьком не немічні, працюємо, а ти молода, тобі там у Линьові треба буде.

- Ні, мамо. – Переконую. – У мене є, мені вистачить. Візьми, будь-ласка. А ну, згодиться? А татові можеш не казати. Просто, сховай на чорний день.

Тато теж не погодиться. А ще одної схожої розмови із ним мені не хочеться.

Перед сном я вийшла в сад, подихати свіжим терпким повітрям. Більшість дерев у саду посадив тато. Але є і „мамині”, і „Янині”, тобто ті, що сестра молодша садила, і мої. Мої – це кілька яблуньок. Просто так склалося, що із яблунями у нас виникло якесь особливе взаєморозуміння. Навіть, симпатія, можна сказати.

Заводили цвіркуни, теплий травень був у своєму праві. Ніч була тепло-темною, в такі ночі особливо яскраво світять зірки. І місяць.

Я підняла голову і, обійнявши яблуньку за стовбур, довго вдивлялась у небо над головою. Не повня. І не червоний. Не те щоб я була забобонна, а усе-одно якось легше. Я заборонила собі думати. Ні про що. Просто прожити кілька днів. Кілька спокійних днів. Аж до повернення у столицю.

Десь через півгодини тато вийшов покликати мене у хату:

- Віруню, що ти тут робиш сама у саду? Пішли, мати вже простелила.

- Тату…

- Що?

- Розкажи про янголів. – Попросила я, несподівано для себе. – Як колись. Розкажи.

Я не могла розгледіти його лиця, але з того, як батько мовчав, знала, що і він не чекав. Батько ще в роки мого юнацтва став мовчазним, і я навчилася розпізнавати різні відтінки і кольори його мовчання. Зараз його мовчання було синьо-зеленим, збентеженим. А я почувалась ніби десять років тому. Ніби я знову маленька дівчинка, і ніколи не доведеться мені приймати страшних рішень. Не доведеться брати страшних вчинків на совість. І душу продавати не доведеться.

- Янголи…

Тихо почав тато за якийсь час тим особливим, до болю знайомим тоном оповідача-чарівника. Так говорити більше ніхто не вмів, тільки він. Я йому це часто повторювала у дитинстві. А він, посміхаючись, відповідав, що ніхто не уміє слухати, так як я. І я потай пишалася із нашого такого особливого союзу.

- Янголи – це такі істоти, що живуть високо на небі. У них красиве білясте волосся і добрі очі. Вони живуть на білих хмаринках і звідти дивляться униз, на людей. Слідкують за ними. Піклуються про них. Підказують, направляють на хороші вчинки. Охороняють людей і їхні душі.

- Де ж вони, тату? Де ж вони тоді, коли так потрібні?

Батько знову мовчав. І мовчання його було темно-фіолетового кольору.

Яна, молодша за мене на два роки, пішла у наступ із самого ранку.

- Вірко, вставай! Ранок вже. Хочу з тобою поговорити! – Безсовісно розштурхала мене і усілась зверху на ковдру.

Я приречено почала позіхати та протирати очі. Янка-шило, як ми усі називали її в дитинстві, завжди виділялась особливою енергійністю та впертістю. І якщо вона взяла собі до голови мене розбудити – робити нічого, треба вставати.

- Підіймайся, сонько! – Дражнилася вона.

- Ну? – Це у перерві між позіхами. Я півночі просиділа, дивлячись в вікно. Просто дивилася. І мені було майже спокійно.

- Вероніко Петрівська, у мене до Вас серйозна розмова. – Мене завжди називають повним ім.`я лише в таких-от жартівливих, або дуже офіційних випадках. А інакше завжди скорочують до Вірки, Віруні, Вірусі – як вже у кого уява дозволяє. Я звикла і не звертаю на таке уваги. Ба, більше. Я б, мабуть, і не озирнулась, якби хто на вулиці гукав яку Вероніку. Незвично.

- Слухаю Вас, Яно Олексіївно. – У тон сестрі відповіла я.

- Вірусю, - заканючила вона, беручи мене за руки і заглядаючи в очі. – Вірусю, мені скоро вісімнадцять.

- Я знаю. – Здивувалася я. До чого це вона? – І?

- Вірусю, - знову вірний погляд. – Я закінчила школу.

- Молодець. – Щиро похвалила я. – Не тягни кота за хвіст.

- Візьми мене з собою! В столицю! До Линьова! Одну мене батьки не відпускають, а з тобою пустять! Я буду там учитися з тобою в університеті! – Випалила вона все на раз.

Приїхали.

- Яно, - випростала я руки і встала. – Я не можу.

- Чого? – Моя сестра була рішуче настроєна. Вона так завжди. Вперта і цілеспрямована.

- По-перше, я зараз не вчуся. Я взяла академку. – Почала я пояснювати. – Я працюю.

- Чудово! Попроси, щоб мене теж узяли на роботу! Я буду старатися, чесне слово.

- Яно, ні! – Як я маю все розтовкмачити цьому дівчиськові? – Це робота не для тебе. Не треба тобі такого. Тим більше, я знаю, що батьки хочуть, щоб ти училась у Коломині – хороший університет, недалеко звідси.

- Якщо ти даєш собі раду, то і я зможу. А в Коломин я не хочу, не хочу, щоб було „недалеко”. Чого тобі можна, а мені ні?!

- Яно, ти не поїдеш до Линьова, і крапка.

У Линьові знаходиться Філія. Там на кожному кроці запаморочливі пропозиції. Там забагато небезпек для сімнадцятирічної юнки. А я не зможу завжди бути поряд, щоб вберегти. Та як їй це пояснити? Натомість кажу:

- І взагалі, Линів – страшне місце, тут – набагато краще. Для тебе краще.

- То чого ж ти тоді їдеш звідси, якщо тут так добре? Туди їдеш? І звідки тобі знати, що для мене краще?

Вона сердиться, зривається на крик.

- Досить, Яно. – Кажу холодним тоном старшої сестри, яка знає краще. Раніше це її завжди заспокоювало. Тепер – ні. Не допомагає.

- Поїду! Поїду, усе-одно поїду! – Кричить вона мені в обличчя. – От побачиш, що поїду!

Я теж підвищую голос:

- Батьки ні копійки не дадуть тобі на такі витребеньки, а на мене можеш не розраховувати! Спочатку провчися рік-два, знайди пристойну роботу, перш ніж зберешся диктувати умови!

- Побачимо! От виповниться мені вісімнадцять – і одразу поїду. Душу продам – і поїду! Ще пошкодуєш, що не захотіла мене взяти. – Випалює і вискакує з кімнати, гримнувши дверима.

- Дурне дівчисько! – Кричу вслід. – Дурна! Ти хоч знаєш, що плетеш?

Але Яна вже не чує. Заходить мама – вона не могла не почути принаймні кінця сварки.

- Щось сталося? – Питає. – Яна?

- Ні, - кажу. – Нічого. Перебіситься і заспокоїться.

До мого від`їзду ми з сестрою так і не помирилися.

3.

Не те щоб я любила їздити у електричках, але, принаймні, краще, ніж в битком набитих автобусах. Це я вкотре зрозуміла вже на півдорозі до Линьова. Отож, вже на першій зупинці на вокзалі Коломина я вискочила із остогидлого автобуса і за півгодини – привіт електропоїзд «Коломин-Линів»! Давно не бачились.

Я вмостилася коло вікна і спробувала не хвилюватися через Яну. Щось не надто виходило.

Із динаміків лунала якась популярна повільна пісня – «Радіо «Столиця» вмикали у транспорті по всій країні. Я почала помалу падати у дрімоту під розмірене погойдування вагону, та де там! Програла коротка весела мелодія – як на зло хтось із моїх сусідів додав гучності – і пішла реклама.

- У Вас неприємності? Не щастить у коханні? Не вистачає грошей? Втратили надію? Приходьте до нас! Філія. З нами Ваші мрії збуваються.

Я стрималася і навіть не скривилася. Але ці лозунги уже заполонили увесь столичний регіон, не кажу вже про сам Линів. Телевізор ввімкнути не можна, щоб спокуслива білозуба чортиця не підморгувала лукаво, обіцяючи «все на світі і трішки більше!». Тепер от і радіо простір окупували…

Сон чогось разом пройшов. Я ковзнула поглядом по сусідах – дрімала молода жінка з хлопчиком трьох-чотирьох років, мабуть, сином, і стиха перемовлялися дві дівчинки років чотирнадцяти. Я прислухалась. Вони сперечалися, яка з двох нових поп-груп краща (так от хто гучність підкрутив!). Як на мене, обидві були однаково бездарні. На жаль, чи на щастя, моєю думкою ніхто не цікавився.

Ще одне місце коло мене залишалось вільним. Нічого цікавого. Коли я ще школяркою їхала отак подавати документи на вступ до Линівського університету, мені уся подорож видавалась цікавою пригодою. Всього два роки пройшло, а як же усе змінилося…! Ніби ціла вічність минула...

Від спогадів мене відволік той-таки малий на лавці навпроти. Він смикав жінку поряд за рукав з надзвичайною впертістю, аж поки не розбудив:

- Мамо, маамоо, ну мааамооо…

Ага, таки мама!

- Ну, чого тобі? – Сонно закліпала жінка.

- Розкажи казку.

- Зараз? – Перепитала мати.

- Так.

- А яку тобі? – Посміхнулася вона і посадила малюка на коліна.

Від нічого робити я краєм ока спостерігала за ними. Обличчя малого набуло такого зосередженого виразу, що я не втрималась і собі всміхнулася. Він мені сподобався – такий серйозний, а водночас кумедний. Янка на старих фотографіях точнісінько така сама.

- Про мене. – Надумався малий тиран. – Розкажи.

- Добре, - жінка обійняла сина і впівголоса почала. – Жили-були…

Я мимоволі стала слухати уважніше – тато нам із Яною теж колись розповідав казку «про нас», але виключно коли ми вередували. У таких казочках вредних дівчат Яну та Віруню викрадав злий Бабай, вони переживали багато страшних пригод, але в кінці завжди повертались додому до мами з татом і обіцяли слухатися.

- …І був цей Юрасик хорошим-хорошим хлопчиком, - тим часом продовжувала жінка.

Отже, Юрасик. Схоже, малий чув казку не раз і не два, бо постійно «допомагав» розповідати, вставляючи слово чи два.

- … Але одного разу сталося…

- …лихо… - це Юрасик знову випереджає маму.

- …так, - повторює жінка. – Сталося лихо, і хлопчик захворів.

- А у мами з татом не було грошей на операцію, - підхоплює малий.

Я відводжу погляд від вікна і придивляюсь до них. Якась не така казка.

- Але мама не дозволила, щоб хвороба забрала у неї її синочка, - і вона міцніше притискає свій малий скарб до грудей, - вона продала душу і на ці гроші вилікувала свого хлопчика. Хороша казочка?

- Хороша, - подумавши каже Юрасик. І мама ніжно цілує його у щічку.

Мені стає ніяково, я знову відводжу очі до вікна, але не можу закрити вуха. І через кілька хвилин знову чую голос малого.

- Мамо, а тато мене що, не любив?

- Звичайно, любив. І любить, моє сонечко.

- А тебе?

- І мене любив.

- А чого він пішов від нас після того, як ти мене вилікувала?

- Не знаю, котику. – Тепер ніяковіє жінка. Переходить на шепіт, але я усе-одно чую її голос навіть через шум електрички, навіть через горлання радіо. – Просто… Він не зрозумів, не прийняв… Він… у нього свої переконання. Він вважав…Ти колись у нього сам спитаєш, рідний. Добре?

- Ага. – Погоджується хлопчик. А потім, зосереджено, каже: А я коли виросту, теж продам душу. Щоб у нас з тобою було багато грошей. І щоб ти була щаслива-щаслива.

Я не чую, що відповідає жінка, але, кинувши на неї погляд, здогадуюсь: «Не треба, маленький, не треба…».

В голові роїлося від тяжких думок. Чому це «продай, продала, продам» переслідує мене усюди? А, може, нема чого робити із цього таку велику проблему? Он, жінка не виглядає на таке вже чудовисько. Звичайна людина, навіть не нещасна. Та й багато моїх знайомих, побіжно правда, але ж знайомих…

Додумати до кінця не дають дівчата.

- А я, коли мені буде вісімнадцять, відразу продам душу. Але не за гроші. Я попрошу красу і стану моделлю. Або кінозіркою. – Каже чорнява.

- А я не хочу продавати, - каже друга. – Закладу в оренду. За талант. І стану відомою співачкою.

Мені стає гидко.

Під вечір я нарешті була у Линьові. Місто, як завжди, зустріло мене вогнем реклам, шумом транспорту і задухою мегаполісу. Годинник на Ратуші бив восьму, і хоч валізи я мала при собі, а все ж мені ще сьогодні треба було вселитися у нову квартиру за адресою, що мені дав Котик. Добиратись було недалеко, десь із півгодини, тож я зайшла у найближче кафе випити кави і щось перекусити.

Я вже збиралася оплатити рахунок та піти, аж раптом мною зацікавився дивний суб`єкт. Чоловік, років сорока, вже із сивиною, але ще не так щоб старий. Дорогий костюм. І абсолютна нахабність. Він підсів до мене, представився – і все стало зрозумілим.

- Доброго вечора, Стефан Корин. Офіційний представник Філії. – Скупим звичним жестом показує папери. Я киваю. – Вибачте за нескромне питання, але Ви б не хотіли продати душу? І, одразу вибачте, якщо у Вас уже підписаний контракт із Філією, але може хтось із Ваших знайомих чи друзів зацікавився би?

Ні, мені це уже набридло. Мовчки витягаю візитку:

Вероніка Олексіївна Петрівська

Працівник Філії

Ага, добродію, не чекав? Знову вибачившись, він відійшов.

Я зітхнула з полегшенням, допила свою каву, зиркнула на годинник і поквапилась – мені ще треба на маршрутку, а там – розпакувати речі, обжитися. Не люблю переїзди, але робота є робота.

Не встигла я пройти і півшляху, як мене окликнули.

- Дівчино! Дівчино, зачекайте!

Я озирнулась. Зупинилась. Мене наздоганяла якась юнка – я згадала, що вона сиділа у кафе за сусіднім столиком, що-що, а зорова пам`ять у мене хороша. Але чого вона від мене хоче? Що я, гаманець забула, чи що?

Вона підбігла, захекавшись.

- Хуу, - видихнула і посміхнулася. – Наздогнала.

Я мовчала. Щось я останнім часом постійно мовчу. Скоро буду зовсім як батько.

Зрозумівши, що я не збираюсь сама нічого розпитувати, незнайомка знову посміхнулась, цього разу ніяково, і випалила:

- Ми пропонуємо Вам узяти участь у науковому дослідженні.

- Ми? – Таки не втрималась, перепитала я. Дівчина була одна.

- Ну, тобто я, але від імені нашої дослідницької команди. – Виправилась вона. – Я навчаюсь на кафедрі антропології Линівського університету і беру участь у дослідженнях наших викладачів. Обмежено, правда, адже я ще студентка.

Тицяє мені у руки візитку.

Я придивилась до дівчини уважніше. Невисока, мого віку, коротке волосся кольору соломи (як у мами – чогось подумалось. А у нас з татом – темно-русяве. І у діда таке було, тато розповідав. А у Яни щось середнє між татовим і маминим. Світло-русе, чи що? Згадалась Яна, і настрій, що тільки-но почав приходити у норму, знову погіршився. Ні, моя сестра здатна додавати неприємностей навіть за сотні кілометрів звідси!).

- І до чого тут я? – Питаю. Бо тепер вона грається у мовчанку.

- Та як Вам сказати…

- Та так і кажіть, - нервую.

- Я сиділа за сусіднім столиком і ненавмисне почула Вашу розмову із тим чоловіком. - Розмову? Я, здається, ні слова не промовила. – Справа у тому, що ми досліджуємо зв`язок душі із тілом і її вплив на фізіологічні і психологічні процеси. В сучасній ситуації це дуже важливо, Ви ж розумієте… Наскільки я зрозуміла, Ви, тільки не ображайтеся, десь нещодавно продали чи заклали душу. Нам дуже потрібні такі добровольці. Ви б могли взяти участь лише у кількох невеликих експериментах. Це абсолютно безпечно, до того ж анонімно! І кафедра платить чималі гроші.

Ентузіазму у очах вистачить на сотню науковців. Але я її розчарую.

- Дівчино, послухайте, не можу Вам нічим допомогти. Як би Вам не було прикро, я ще маю свою душу. Пошукайте когось іншого.

Грубо кидаю, розвертаюсь і іду.

- Але… Але, – ніяк не може взяти вона до пуття, – я ж чула, що той чоловік із Філії, запропонував Вам… і він так швидко пішов….

Я не озираюсь. Чого?

І лише через кілька годин, облаштувавшись на новій квартирі, я розумію. Ну і довго ж до мене доходило! Гарячково шукаю по кишенях візитку. Набираю номер телефону випадкової знайомої. Слухаю довгі гудки. Ну, слава…

- Алло, не знаю, чи Ви мене пам`ятаєте, але ми із Вами сьогодні сиділи в кафе за одним столиком, а потім Ви мене ще наздогнали…

- А, то Ви таки вирішили погодитись? – Питає вона.

- Ні. Мене просто цікавлять деякі деталі. Ви казали, що досліджуєте душу…

- Не душу, а взаємозв`язок душі і тіла, та як впливає її відсутність на фізіологічні та… - виправляє мене дівчина, але я не даю договорити.

- Так, так, пам`ятаю. Просто, чи не могли б Ви сказати, чи виявили якісь закономірності?

- О! – пауза. – Ну, це лише попередні дані, нам потрібно більше часу…

- А все-таки? – Не здаюся.

- Ну, слухайте. – Її голос, спочатку злегка здивований, набирає професорських ноток поки вона говорить. Напевно, повторює слова якогось викладача. Але то байдуже. Лиш би сказала. – Різниця починає виявлятися з часом. Спочатку, щойно душа продана, якісь її рештки ще живуть у тілі, але з роками поступово відмирають. І тоді спостерігається певний занепад моральних якостей…

- Тобто, людина стає злою? – Уточнюю.

- Ні, не те щоб злою. Просто вже і не доброю. Узагалі ніякою. Живе, як… як якийсь автомат. Майже механічно. І жодних сильних почуттів, ні любові, ні ненависті. Може запросто піти на підлість чи зраду.

- Але ж і звичайні люди часто так чинять?

- Так. – Відповідає, - але у них бувають докори сумління, вони принаймні усвідомлюють, що роблять зле. Можуть спробувати виправитися. А … Для тих, хто без душі… Вороття уже не має, розумієте? Для них це цілком природно, і якщо навіть спробувати їм пояснити… Ні, вони просто не розуміють різниці між «добре» і «погано». Хоча, насправді, ця різниця визначається абсолютно суб`єктивно, але… Як би Вам пояснити…

- Дякую, я зрозуміла. – Кажу.

- І взагалі, ми ще не впевнені, може, це поодинока реакція.

- Спасибі Вам велике, до побачення. – Завершую розмову.

- Ой, а Ви часом не із газети? – Запізно схоплюється вона.

- Ні, не хвилюйтеся. – І кладу слухавку.

Через кілька днів у новинах передали про арешт злочинного угрупування науковців за підозрою у діяльності на шкоду Філії. Моя нова знайома була серед затриманих.

Філія не хотіла, щоб випливали такі факти. Не хотіла, щоб люди мали причину подумати двічі, перш ніж підписати угоду. Щоб узагалі щось знали. Але ж я уже знала. Хоча… І що з того?

Напруга останніх днів давала себе знати. Я не могла спати. Їсти. На Бога, та я узагалі нічого вже не хотіла! Я перестала усвідомлювати, що відбувається. Два дні минуло, як у тумані.

А уночі третього дня ноги самі винесли мене на вулицю, у темний парк під будинком, де я упала на лавку, сховала лице у долонях і розридалася.

Ще ніколи на душі не було так безпросвітно. Нічого, шепотів внутрішній голос – скоро не буде ніяк. Не буде самої душі – і нічого не буде. І я заридала ще сильніше.

Не знаю, скільки пройшло часу. Не знаю, звідки узагалі ВІН узявся, але хтось сів поряд і погладив мене по голові.

- Не плач, Віруню. Не плач, внучко.

Я здригнулася, злякано сахнулася вбік, підняла лице. З-під білих брів на мене лагідно дивився дідусь. Таким я бачила його на старих фотографіях. Таким він приходив до мене у снах в дитинстві. Такий він зараз сидів поряд.

На кілька хвилин я втратила дар мови. А коли опанувала себе, єдине, що змогла видушити:

- Дідусю… Дідусю, ти… привид?

- Ні, дівчинко. – Як лагідно він усміхається. Жодна фотографія не може передати цих теплих іскорок у очах. – Ні, Віруню. Я – янгол.

Я сплю? Чи марю? І сльози знову течуть по моєму обличчі, схлипую і притискаюсь до дідуся.

Ну і хай це лише сон, але тільки б він не закінчувався! Я не хочу повертатися туди, у ту реальність! Хочу заснути і бачити такі сновидіння до кінця своїх днів. Хочу, щоб усе це закінчилося. Хочу зрозуміти. Знати. Як правильно. І як мені вирватися із цього павутиння.

- Де ж ти був, дідусю? Де ж ти був тоді, коли був мені так потрібен? – Шепочу.

- Коло тебе, Віруню. Завжди поряд, коло тебе.

Я мовчу, я не розумію, а він пояснює:

- Просто ти не бачила мене, дівчинко. Не хотіла, чи не могла. От і не бачила.

- То це усе насправді, дідусю? – Ніяк не можу повірити. – Тут? Зараз? Я не сплю?

- Ні.

- І ти увесь цей час був янголом?

Киває.

- І був поряд?

Знову киває і усміхається.

- Допоможи мені, дідусю. Мені страшно. Я заплуталась. Я не знаю, що мені робити.

Дідусь мудрий, а зараз він ще й янгол. Він врятує мене, врятує мою душу, і мені не доведеться нести увесь цей тягар самій.

- Так-таки і не знаєш?

Не зрозуміла.

- Отут, - прикладає долоню навпроти серця, - і отут не знаєш? Тоді тобі ніхто не зможе допомогти.

Я розгубилася.

- Але… Але, це складно, дідусю…

- Ніхто і не каже, що буде легко.

- Але, як…? Я не зможу… Сама… У мене не вийде…

- Зможеш. – Він каже це так впевнено і просто. Мені аж дивно. Невже, справді…? – І ти не одна. Я ж з тобою.

Ми довго сидимо в тиші, а я все думаю, думаю, думаю. Реальність нікуди не щезла, мої проблеми нікуди не щезли, а скоро буде ранок, і від мене знову будуть вимагати продати душу. Мою душу.

- Навіщо їм це, дідусю? – Питаю. Може, хоч він знає? – Я ж їм нічого не зробила, ніхто із нас нічого не зробив? Що вони хочуть від нас? Навіщо їм узагалі наші душі?

- Розумієш, Віруню, після смерті людини душа може просто літати у Всесвіті. А може стати янголом. А може – чортом. Як у кого, як коли. Але якщо за життя людина заклала душу, або ж продала її – після смерті така душа обов`язково перетвориться на чорта. Обов`язково.

- Але навіщо, дідусю? Вони хочуть заполонити увесь світ? Поневолити всіх людей?

Дідусь хитає головою і посміхається в вуса.

- Ну от, теж вигадала. Справа в тому, Віруню, що ні янголи, ні чорти насправді не вічні. Кілька століть, тисячоліть – так. Але це – усе-одно не вічність. І якщо людські душі не поповнюватимуть їх ряди – вони рано чи пізно зникнуть. А вони не хочуть зникати. І це – цілком природно.

- То що ж мені робити, дідусю? У мене немає вибору.

- Не смій так казати, чула, - дід сварить на мене пальцем, і мені стає дивно. І трошки смішно. Востаннє тато так робив надцять років тому, і я знову почуваю себе малою дівчинкою. Але, хто я проти діда? Так і є, мала дівчинка. – Завжди є вибір. Завжди.

- Я зрозуміла, - кажу згодом. – Зрозуміла.

- Ну, і що надумала? – Питає дід. Він знову посміхається в вуса, мабуть, знає мою відповідь наперед.

- Я не здамся так просто. Не віддам. Буду опиратися. До останнього. Знайду якийсь вихід. Принаймні, буду шукати. У мене є мама, тато, Яна. Є ти. Мені є заради кого жити. Заради кого боротися. Є заради кого захищати свою душу. А навіть… А навіть якби й не було, усе-одно не віддам!

Дід усміхається лагідно-лагідно, і я бачу з його посмішки, що усе вирішила правильно.

- А знаєш чого? – Питаю. – Хочеш, розповім секрет?

- Розказуй, - киває дід. Він таки янгол, бо мені поряд з ним хороше-хороше, усе видається не так страшно. А головне – у мене є надія. І я відчуваю, як у очах висихають сльози.

- Бо у мене є мрія. - Кажу. - Я хочу колись стати янголом.