портрети

Ці портрети, які так нещадно нагадують нас,

Ці холодні обійми, ці спроби крізь тіні образ

Зупинити годинник, якщо не зупиниться час,

І сховати долоні в твоєму густому волоссі.

Поцілунки крихкі – ми не станемо ближчі, ніж є,

Божевілля утоми, що цівкою муки снує

По завмерлих обличчях, де схоже на маску твоє,

Обережно вростає в товсту інкрустовану раму.

Я кохаю тебе, я втрачаю усе, окрім слів,

Непромовлених нами, чи сказаних тільки напів,

Саме зараз, коли ти належиш комусь, хто зумів

Зупинити годинник, уникнувши довгих пояснень.

останнього літа проявлені знімки – крізь сон

виводиш рукою знайомі ще риси обличчя

прощального танцю чи кроків прощальних півтон

чи голос яким не заплачеш і вже не покличеш

тонкі твої пальці нечутно торкнуться чола

а потім із нього мов сніг струсять розпач і втому

о дівчинко дивна невже ти забути могла

старий фотознімок де ти не належиш нікому ?

це літо останнє лиш обриси срібних видінь

ще довго світитимуть мляво стікаючи долі

крихка танцівниця чи схожа на неї півтінь

гарячим піском засипатиме тугу поволі

ці слова мов пісок тільки голос здається гірким

тільки тіні зникають лишаючи обриси темні

все що зіграно нами на цій недовершеній сцені

вже сьогодні збіліє мов попіл мов попіл чи дим

ще відкритий партер ще між кріслами світло ламке

обережно стікає ховаючи посмішку кожну

я не зможу піти і торкнутися також не зможу

я люблю тебе хлопчику хто би повірив в таке ?

хто зіграв би удруге цю майже невидиму роль

до кінця не збагнувши нічого крім розпачу втрати

ці слова мов пісок – не дозволь мені їх промовляти

ні про себе ні вголос принаймні тепер не дозволь

Навіть ти не належиш мені, навіть ти не належиш-

Два листи серед осені, наче гіркі два ковтки

Учорашньої втоми, що світить крізь сон, обережно

Відступивши від тіні, немов від чужої руки.

Не змінилися тільки обличчя забутого знімки,

Тільки протяг в кімнаті з ключем у замку або без,

Божевілля сторінка й самотності інша сторінка,

Де між довгих пояснень знаходиш свій відчай і сенс.

Нам не вистачить слів, аби все це змовчати навзаєм

І удруге зіграти зневажену іншими гру...

Ти мені не належиш, та що сьогодні втрачаю,

Крім натуги гортати цю осінь, мов книжку стару ?

сніг на пальцях твоїх наче спогад солодкий і давній

перетлілих обіймів видіння зникає мов дим

о скажи мені зараз ці світлі слова про кохання

що надсадно зринають з листів і пожовклих світлин

ці порожні слова у кімнаті де плачеш так рідко

де вертання чуже застигає в останнім рядку

о скажи мені їх хай натягнута відчаю нитка

уповільнено вріжеться в ніч мов у шию тонку

я захочу згадати усе я захочу забути

ці слова про кохання на вікнах зникаючий сніг

що з терпким молоком додаєш собі наче отруту

о скажи мені зараз скажи мені зараз хоч їх