На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Спасіння рядового Мурчика

Фома Пугаляк, 05.02.2013 року



Василя Петровича не любили. Воно й не дивно, адже мав, не зважаючи на вік, а разом з тим відповідні маразматичні повадки, дивакуваті звички. Насамперед ту, котра доводила до сказу місцевих язикатих Хвесьок і ставила його в ряд їх серйозних конкурентів – відвідував всі квартири, при цьому цікавився політичним становищем в родинах, проводив політінформацію, розносив новини, котрі дізнавався з телевізора. Здебільшого його приймали ввічливо, оскільки був найстарішою людиною в будинку. Звичайно, на його теревені не надто зважали, радше цікавлячись здоров’ям, щоб бути в курсі коли ж влада і булава старості перейде до Юзика з третього. Іншою звичкою, щоправда не такою глобальною, було зацікавлення Василя Петровича в котах. Від його квартири так тхнуло котячим послідом, що сусідка часом бажала йому якнайшвидшої депортації на той світ. Але життя є життя, казав він і буркотів собі під ніс «шльондра» про злоязичну молоду сусідку, котра привела домів вже третього чоловіка, жила з ним без шлюбу і манер, курва німецька.

Все почалося в той момент, коли Василь дізнався про смерть колишнього найстарішого в будинку – Віталія Степановича Курбанаєва, професора з Політеху.

- Почалося, - подумав він і закрив прочинене вікно. – Тепер стара кістлява курва прийде за мною, я в списку. І то ж треба було так ненавидіти службовців, щоб зараз стати одним з них? Хто я тепер? Митник між тим і другим світом, безталанний касир з правом перевіряти документи. Най го шляк. Хто б не завернув ноги, будуть порівнювати – он, Василь з дев’ятого, який старий пердун, а ще Богу духа не віддав. Курва, хто я, як не колєґа Люципера і баранек Христусови, старий ґамула.

Василь Петрович рідко думав про потойбічний світ. До сорока, поки не хапнула нирка, він навіть не гадав, що можна через дурницю (подумаєш, Надя, нирка, он, курва, ще одну запасну маю) дістати перепустку на той світ. До тридцяти був тільки на одному похороні, та й то за компанію – закопували в земленьку Надиного співробітника, чомусь всі баби мали прийти з чоловіками, подуріли на ніц, в той день «Динамо» грало, а мужчини мали би зображати тугу, від хлопа і так на похороні, як від бика молока.

Ці висновки, попри всю правдивість та логіку, однак, не надто засмутили Василя Петровича, лише дозволили перейти ще на один щабель вверх по драбині цинізму. Якби не сон пізнім пополуднем. Роздумуючи про логіку і черговість смертей, найстаріший мешканець будинку зробив висновок, що зараз він - найбільш бажаний смертник, його перехід в іншу сутність соціально виправданий крок, кому як не йому мають дзвони бити, не молодим же засмарканим чи підстаркуватому вусатому спортсмену з п’ятого, той навіть простудою захворіти не здатен, не кажучи вже про щось більше. От що його бісило, так це той факт, що старим обов’язково помирати від «старості», курвамать, людей не цікавить від чого - коли тобі перевалює за сімдесят п’ять то ти, виявляється, не маєш права на анамнез, тобі не може зупинитися серце від інфаркту, не може тобі вирости буряк в грудях, не може тебе замордувати екзотичний мікроб чи розлізтися в дриглі лівер, мусиш поповнити авангард безіменних героїв, що здохли від «старості». Але ж вмирати як і жити, можна по-різному, - подумав Петрович і піддався на солодкі заохочення Дрімоти.

- Доброго дня, - ввічливо сказав небіжчик Віталій Степанович, - вставайте, маю вам дещо дати.

Василь Петрович не дуже здивувався появі колишнього найстарішого в будинку, бо знав, що мерці до сорока днів привидами бродять землею, аніж попадуть на розподільчий пункт. Йому батько розповідав, що старший брат, себто його стрийко, котрий загинув під Бухарестом за першої війни, після повістки БП-18, як це зараз називається, приходив мало не щоночі, випивав кисле молоко і маслянку, розповідав йому як то на фронті і просив відкрутити фюта залицяльникові його дівчини. Батько не послухав останню волю заблудлої душі і в сорок років йому вже не стояв. Бувало й інакше, раптом згадав старий, часом впирі ходять по людях, в сімдесятих чув історію, що один такий в селі повипивав кров всім мешканцям курника, а сторожа, який спостерігав за тим страшним геноцидом, настрашив так, що пес до смерті не гавкав. От, знову думаю про смерть, - зауважив про себе, - треба прояснити що до чого і закінчувати той сон, я ж навіть за життя не любив професора, воно ж бідне скаче цілий день по тих аудиторіях, нудиться, курвий син, протирає штани, а на нові заробити не може, відкладає ціле життя на похорон.

- Ну, кажи, - Василь раптом трохи засоромився, бо подумав, що Віталій Степанович може чути його думки, хто його знає чим там привиди відрізняються від людей, все ж про небіжчика або добре, або ніяк.

- Маю тут тобі список передати, - злостиво посміхнувся професор, - тут всі з будинку, хто помре, перш ніж ти. Ще й по-порядку.

Лице Василя Петровича скривилося в огиді, руки почали трястися.

- От нечиста сила, - подумав він і забрав в привида невелику картку і додав вголос, - а то за які заслуги маю таку честь?

Провівши очима по списку, що складався з трьох пунктів, він ще більше скривив обличчя. В цей час Віталій Степанович набрав повітря чи чим вони там дихають, яким ефіром, хто зна, і виголосив:

- Не знаю, мені також свого часу такий список передав попередник. Гадаю, що то якась нагорода чи вимога, все ж як не як, престиж…

Але пан професор не закінчив, бо з вуст Василя, пшеницею з подертого мішка вирвалися дрібні прокльони:

- Ах ти ж скурвий хруню, ти мені тут фіґлі показувати надумав? Хочеш щоб я пішов і покропив твою хату свяченою водою, впире ти, ти бахуре з-під плота, воше ти пархата з манди старої циганки…

Віталій Степанович перебив цю словесну тираду, позаяк за життя був лінгвістом і вислуховувати подібні образи не збирався:

- Ви, напевно, дивуєтеся, що в списку фігурує кіт?

- Ая, дивуюся, брукво ти стара, - відпалив Василь Петрович, - де ж то видано аби худоба до раю йшла? Матко Боска, який дідько тебе на мою спокусу прислав? Чого відразу Бельзевул чи ґалаґон який тебе забрав до себе в пєкло сярчисте?

- Чого ж відразу до раю? Нікуди не йде, бо не має безсмертної душі, - при цьому лінгвіст вказав на себе, не звертаючи увагу на звинувачення, - але всіх, кого люблять, забирає вічна панянка Смерть, це, гадаю, плата за любов, мементо амаре - виголосив професор і посміхнувся, радіючи грі слів.

- Мементо, - повторив Петрович і прокинувся спітнілий. Як це не дивно, ніякої картки не було, але пункти старий пам’ятав добре.

Перший пункт. Соломія Дмитрівна, на даний момент 56 р., рак легенів.

Другий пункт. Син сантехніка Андрія, Володимир на даний момент 23 р., ДТП.

Третій пункт. Кіт Мурчик, час народження невідомий., тип смерті невідомий.

- Жаба тобі цицьки дасть, - крикнув він, очевидно до старої з косою, - але так скоро ти мене не получиш.

Василь Петрович замислився. Були варіанти. Найперше прийшла в голову думка, що вартувало б розповісти про сон всім в будинку. Але що це дасть? Скажуть, що старий сьвірує і відправлять на Кульпарків. Охочих загребти квартиру не бракувало. Після того, як його Надійка пішла в ліпший світ, до нього часто навідувалися родичі. Хріна з два вам квартиру, думав він, скоріше ви всі виздихаєте, ніж мене в дерев’яну хату відправите. Зараз то вже не виглядало таким неймовірним – відправити старого на лікування і потихеньку робити документи, хто перший, той ліпший. А там, вимордуваного лікарствами, а може і під впливом того всього маку видерти його підпис під аплодисменти смаркатого нотаріуса. Другий варіант полягав в тому, що треба було будь-якою ціною продовжити життя тих, хто має ґеґнути перед ним. На ньому Василь Петрович і зупинився.

Соломія Дмитрівна звичайно ж, померла. На час об’явлення професора вона вже добряче хворіла. І про рак знали всі мешканці, включаючи самого Василя Петровича. Той факт, що привид підказав йому її ім’я, збентежив старожила, оскільки породив купу сумнівів чи не звичайний сон це був, який, як відомо, ґрунтується на відомих і бачених речах. Авжеж, Петрович мав надію, що проклятий ланцюг імен буде розірваним, тому досить таки грішно, але сподівався, що помре не малий Влодко, а хтось інший. Втім, ризикувати не хотів.

Найперше почав ходити до всіх в гості, як він це називав, «в розвідку», розповідати небилиці, політичні новини, різні бздури і вишукувати Мурчиків в будинку. Таких знайшлося цілих два. Захопившись латинською мовою, котру вивчав з словника сталих виразів небіжчика-професора, подарованого вдовою лінгвіста, почав операцію з ліквідації Мурчиків під кодовою назвою «Decimus non datur». Коли її було завершено, Василь Петрович почав зносити додому кішок. Це було доволі логічним кроком, оскільки суттєво збільшувало шанси мати необхідного Мурчика вдома. А це, як не як, журавель в руці – коти при гідному догляді можуть жити до 15-20 років. Всіх кошенят, що народжувалися від чужих кішок, він також зносив додому, обґрунтовуючи свої дії здивованим мешканцям нестримною котофілією, тугою за своєю старою, розрадою, яку йому дають ці прекрасні і благородні тварини.

Невдовзі йому таки прийшлося обмежити кількість улюбленців – сусідка викликала дільничного, який під верески котів і плач Василя Петровича виселив більшу частину котячого населення. Василь Петрович написав зустрічну заяву на сусідку, аргументуючи невідкладне прийняття мір тим, що вона з хахалями не дає йому старому спати по ночах і взагалі, можливо, розвела бурдель по-сусідству. Втім, його заява була проігнорована, позаяк дільничний сам зачастив до сусідки і в подарунок їй, кожного разу коли заходив, відвідував також Василя Петровича та виносив одну трофейну кішку, приставляючи її до оглядового вічка дверей усміхненої жінки для фейс-контролю. Це озлобило Петровича, сумно сідаючи на диван поміж муркотливе волохате стадо, схиляв голову і повторював, що та шльондра хоче його смерті.

Паралельно з котячими справами, старигань блискуче виконував інший етап своєї реанімації – методично кожних кілька днів проводив техогляд «Опеля» Володьки і в разі виявлення «несправностей» проколював знову шини. Це шалено бісило Володимира Андрійовича – молодик постійно вираховував нового недоброзичливця, часто приходив з синяками додому після того, як діставав по писку після звинувачування конкретних місцевих хлопчаків в псуванні майна, що стояло під будинком. Старигань сколєґувався з його батьком на базі спільних інтересів – домашньому лікері, тому завжди знав коли Влодко стежить за «своєю малишкою», і, відповідно, міг складати розклад техоглядів.

- Якби ж він знав, дитинка, - говорив він до щирого друга Андрія, попиваючи солодкий вишневий маляс, - на що здатні жінки, то ніколи б автомобіль не називав жіночим іменем. Та й взагалі, скажу тобі, друху, не сідав би за кєровніцу, бо з життям то вже так є – не сповідаєшся, бо не сподіваєшся.

- Умгу, - відповідав сантехнік. Він гордився товариством найстарішого мешканця будинку, бо шанував старість і вважав всіх старих пердунів скарбничкою розуму і, чого гріха таїти, достатньо забавними істотами. Професія визначала також його неупередженість до запаху котячих екскрементів, котрими від Василя Петровича після двох років співжиття з вусатими в радості та печалі, добряче відгонило.

- От вчора дивився мериканський більярд по телевізору, - сказав Василь Петрович, - і знаєш що, Йендрек? – співрозмовник заперечно хитнув головою і старий продовжив, - подумав, що життя воно схоже на нього. Кладе тебе в лузу біла куля і нема на то ради, байдуже, який в тебе номер. Тільки наблизишся до лузи – рахуй пропало, ти тепер на прицілі, хіба тільки разом з білою залетиш в дірку, тоді ще якісь шанси. Але рано чи пізно партія закінчується, вона прямує, курвамать, до закінчення, завжди є можливість фуксу, який би ламака не грав. А молодим – свій шлях, поки вони чекають своєї партії в трикутнику, ми вже в ній беремо участь.

Андрій кивнув головою, байдуже, що не розумів тих термінів, але про життя послухати любив, забавні історії неймовірних спасінь, історії випадкової чи дурної загибелі, нелегальні чи чудесні перетини кордону поміж нашим та іншим світом - все це тримало його в тонусі, давало певну наснагу і солодке відчуття того, що живий.

Кінець цій розповіді починається тоді, коли у кімнату вривається дружина Андрія і ридаючи, чомусь ще тримаючи в одній руці ложку, а другою закриваючи обличчя, видає фразу:

- Володька попав в аварію.

Андрій зривається з місця, починає з усієї сили трясти за плечі дружину, Василь Петрович відриває його від неї, переживаючи, як би він не розтрусив її на маленькі шматки. Садить обох на диван, тихо і спокійно запитує:

- Що сталося, в якому він стані?

- Не знаю, - ледве витискає з себе слова дружина Йендрека, - при смерті в реанімації, стікає кров’ю.

Василь Петрович залишає подружжя і прямує до себе. Там бере два аркуші паперу, списує їх майже до кінця, на двох ставлячи підписи, звіряє. Один аркуш кладе на темно-коричневий креденс і зверху прикладає металевою фігуркою кота. Прямує на кухню. Різнобарвна галаслива хвиля слідує за ним, задираючи хвости. Витягує целофановий пакет, загортає аркуш в нього них і кладе в кишеню.

Відчиняє вікно, кілька хвиль думає. Зібравшись силами, злісно говорить:

- Кікс, стара курво, хріна тобі, а не Влодка.

Після цього, перехрестившись, Василь Петрович виходить в вікно. Кішки, одна за одною, вискакують за ним. Вони розгортають крила в прохолодному вечірньому повітрі, маневруючи, пролітають біля вікон, потім кружляють пару хвилин над будинком і, сформувавши гострий ключ, летять на південний-схід. Кілька секунд, крізь решітку в підвалі за ключем спостерігає чорний з білою плямкою на грудях кіт, але, почувши шарудіння і писк за трубою центрального опалення, зникає в темряві, тихо крадучись в напрямку здобичі.

Читати коментарі (21)
Рейтинг Оцінили Переглянули
14 Роман Миронов , Tercyna , Шон Маклех , Микола Нечета , Антон Ракута , Катерина Ляшевська , Сонце Місяць , Я , o_0 , Hippie , chajechka , Даринка Снігур , slavchyk , Ant.on , insulttoinjure , Tanya Oles. 906
( написати коментар )
Катерина Ляшевська
2013-02-05 13:03:34

гарна картінка.

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 14:39:00

так і знав)

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2013-02-05 14:40:47

шо я лише на картінки дивлюся? - звичка з 4 класу)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 15:19:18

твоя пунктуація не дає мені відписати на коментар. а раптом знов підмашка?)

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2013-02-05 15:23:51

да. я шось перегрілася, треба зменшити кількість авторської пунктуації)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 16:07:19

попс?

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 16:12:16

попсометр зламався?))

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2013-02-05 18:08:39

у мене враження, що я мала б розуміти, про що ти говориш, але, вибач, я не розумію. якщо про текст, я його не читала, тому не можу нічого сказати)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 18:56:01

а. ну тоді й на тому дякую)))

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2013-02-05 19:11:50

ну але тепер буду змушена прочитати)

(відповісти)
Катерина Ляшевська
2013-02-05 22:03:37

чудовий стиль, як каже один мій знайомий, "слог зацінила". жанр трохи не мій, але цікаво.

(відповісти)
Tercyna
2013-02-05 15:01:02

курка, чому було так спочатку весело_весело, а потім так шкода сталого того хлопа

 

- - -

прози ще в улюбленому - не було

теперка - є

дякссс

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 15:20:31

дякую. на здоровля)

(відповісти)
Микола Нечета
2013-02-05 15:47:07

мова гарна. замолоду залюбки таке б прочитав а тепер не люблю про отаке думати

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 16:08:00

дякую, приємно чути.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-02-05 15:22:03

:-) Дуже цікавий твір! Гуманістично. Казково. Сподобалось... 

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-05 16:10:52

вдячний за відгук.

(відповісти)
o_0
2013-02-07 00:42:51

О, тема люкс. Моє))

Таких же стариганів дууже багато; щось собі мутять, сусідів дістають і ніхто ніколи не здогадається, що у них на умі. Гарна спроба показати це "щось".

Хочу тільки зробити таківо зауваги: у першій половині твору дядьки трохи плутаються у сприйнятті (Василі Петровичі, Віталії Степановичі); здалось би додати описовості у зовнішності або щось в тому плані.

Ще хтівисьт розібрати момент про ДТП (увага, тут буде спойлер, тому хто ще не читав твору, а почав із коментарів, відверніться)): чому старий одразу вирішив, що пригода трапиться на автомобілі Володьки, адже варіантів ДТП нємєряно? Я розумію - старість, негаразди із мисленням і все таке, але цей момент насторожує.

Ну і є трохи зауважень по окремих словах ("забавний" - невиправданий русизм, "язикатих Хвесьок" краще в цьому контексті усе з малої...), але то дрібниці.

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-02-07 11:09:15

перше зауваження прийму до уваги, оскільки імена вибрано навмання.

про аварію - техогляд єдиний метод впливу, а на безриб'ї, відомо що.

стосовно "забавного". не можу сказати що це русизм, бзди в корінь, як каже один дядько. в моїх краях наголос в цьому слові ставлять отак - забавнИй і його значення може коливатися від "потішний" до "той, хто вміє веселити компанію, балагур".

дякую за відгук).

(відповісти)
chajechka
2013-02-15 14:20:14

Файно!  Малюнок - в  тему! :)

(відповісти)
( написати коментар )