На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Сиві етюди

Шон Маклех, 13.03.2013 року



«Es ist nichts… nichts…»*

(Останні слова Франца Фердінінда д’Есте)

Микола Хвильовий колись написав збірку романтично-красиву «Сині етюди» за яку заплатив найвищою ціною – життям пустивши собі до скроні кулю. Один з його опонентів написав на противагу живому романтизму Хвильового ідеологічно стерильну і кастровану збірку «Червоні етюди» за що теж заплатив вищу ціну отримавши кулю в потилицю у горезвісному 1937 році. На цьому бажання малювати етюди словами в українських літераторів урвалося. Хоча палітра Скіфії широка і тут малювати і малювати… Але літератори загірної Країни чомусь літературу перестали вважати одкровенням, за яке платять життям. А дарма. Як ми легко забуваємо, що чимало майстрів тексту за кожне слово платили найвищу ціну. Вони писали вірші своєю кров’ю – іноді буквально – як Сергій Єсенін. Нинішні автори пишуть знічев’я, заради розваги – іноді бавлячись в ті самі слова за право сказати які раніше платили життям. Час знецінення слова. Бідна Скіфія! Край сарматський… Коли ще тут так зневажали слово… За слово вбивали, бо його боялись. Зараз просто зневажають. Можливо тому, що нинішні можновладці Скіфії просто не розуміють силу слова. Для них це просто набір звуків. Вони не розрізняють «фєню» і мову. Для них мова – це спосіб лаятись. Але не для нас. Колись Фрідріх Ніцше писав: «Пиши своєю кров’ю і ти зрозумієш, що кров це дух…» І це доводиться нагадувати нащадкам козаків мені – ірландцю. Старому сивому філіду**…

Сиві етюди ще ніхто не писав. І не тільки в Україні Загірній. Взагалі. Навіть в Ірландії. Сивий колір занадто нагадує сірий. Тільки нагадує, але художникам байдуже. Пишуть переважно в молодості про світ своїх бурхливих емоцій. Потім кидають – як Артюр Рембо. Чому він кинув писати в дев’ятнадцять, коли інші тільки починають, і решту свого життя (про яке ми маємо досить туманне уявлення) продавав непотріб кочівникам десь в пустелях Африки. І ні слова на папір… І в той же час чимало авторів починали писати, коли скроні вкривались сивиною. Більше того – усвідомлювали, що для справжньої поезії (а не гри в слова і звуки) потрібна сивина – потрібен досвід прожитих років і мудрість дороги розчарувань. Про це писав Арсеній Тарковський – чи не єдиний поет, який посивів ще в юності, і зрілість до якого прийшла ще в дитинстві. Омар Хайям взяв до рук свій калам вже на схилі віку, Рабіндранат Тагор написав свої кращі твори після довгої дороги прожитих років, і коли було йому вже за сімдесят раптом вирішив стати художником і почав малювати геніальні картини. Тут особливо цікавою є історія китайською літератури: молоді поети писали переважно про старість і журбу, а сивочолі вчителі про радості земного буття і красу. Все перевернуто в цьому світі ритуалів***.

Наприкінці довгого шляху пишуться переважно есеї. Особливо, коли черевики стоптані. Кожен мимоволі стає есеїстом. Микола Гоголь це відчував, його спроби писати «Обрані місця з переписки з друзями» це насправді спроба есею яку ніхто так і не зрозумів. Про «Арабески» я вже мовчу. У Хвильового вся творчість – від памфлетів до повістей – суцільний есей який виливається в різні ливарні форми, застигає на холоді буття. І не випадково. Есей довгий час був якщо не забороненим плодом, то хворим побічним дитям літератури. Його боялися, його уникали. Миколу Хвильового можна порівняти з Оскаром Уальдом в англомовних текстав (о, для чого?). Він теж есеїст який боявся писати есей – без перебільшення. Перетворював його або в казку, або роман, який нагадував чужий есей – чужі думки і роздуми вилиті в одкровення літературних героїв. Есей (і ширше – літературу) він бачив як дзеркало, яке сують під ніс суспільству, примушують у нього подивитись. І цей примус – не пробачають. Як не пробачили Гоголю. Як не пробачили багатьом – від Франсуа Війона до Маяковського. «І скільки важить оцей зад – дізнається ця шия!» - це Війон писав не тільки про себе.

Я вважаю першим есеїстом Конфуція. І не випадково, що він свої лаконічні роздуми не записував, а лише говорив учням. Есей мав визріти – античність вимагала плодів думок – трактатів, які щось пояснювали чи проясняли (ох, ці громадяни полісів! Як вони вимагали пояснень!), а не вільних роздумів, які сіють запитання. Тут показовою є фігура Сократа – він теж нічого не писав, а лише задавав питання – його есеї так і зависли в повітрі. І досі висять у нас над головами перезрілими плодами. Ці питання рано чи пізно впадуть – і то нам на голови. Не можуть же вони висіти в повітрі тисячоліттями! Ну сто років, ну двісті… Але не дві з половиною тисячі років! Не дивно, що Сократа отруїли. Люди не люблять коли їм задають питання і не дають відповіді – чіткої і ясної.

Дивно, що есей не став реальністю в добу ренесансу – людина в добу бароко могла нарешті опинитися наодинці з собою. Але цього не сталося. Стати чимось в літературі есей зміг тільки в епоху модерн. Хоча його продовжували соромитись. В одних країнах думати стало небезпечно, в інших ганебно. Інтелектуал замикався в собі як Степовий Вовк Германа Гессе. Але ці нескінченні блукання в тумані в пошуках неіснуючої Касталії перетворювали есей на прихисток, сховище. Сучасний есей мені нагадує картини Ван Гога – зміст схований в собі, таємниця буття, яко доступна лише обраним, посвяченим. Велемір Хлєбніков у своїх спробах писати есей постійно збивався на хроніки (очевидно йому більш близькі). Двадцяте століття тому так і не могло визнати есей повноцінним – воно потребувало хронік. І тільки хронік. У хроніки перетворювались романи, повісті, мемуари (ви чуєте? Мемуари! Та де і коли ще це бачено!).

Передчасно закінчившись (чи то відійшовши у світ спогадів) у 1991 році двадцяте століття звільнило есею шлях до визнання (здавалось би!). Та де там. Дев’яності роки стали роками постмодернізму, а не есею. І це не дивно. Есей потребує антитезу, супротивника. Комунізм агонізував. Агонізуюча потвора не може бути антитезою для інтелектуала. Хто ж з знав, що агонія комунізму так затягнеться? Світ завис в ілюзії «завершення історії» (і не тому що дев’яності – «фін де сікл» - це вже було. А тому що тому.) Людство в черговий раз насолоджувалось безтурботністю – як в двадцяті роки. Це здавалось апогеєм, вершиною цивілізації яка здатна здолати будь-які проблеми (навіть комунізм подолано, цивілізованість всесильна. Ура!) А це не сприяє розвитку есею. Література йшла не до космічних висот, а в глибину людського я, блукаючи нетрями постмодернізму. Двотисячні не стали одкровенням – лише усвідомленням, що історія триває. Література (і есей в тому числі) були в пошуках. Схоже, доба есею настає тільки сьогодні. Саме зараз. У цю мить. І байка, що нині есей бачиться як перехрестя холодної прози і гарячої поезії. Нині обидві ці доньки Аполлона метафізичні. За есей вже не спалюють на вогнищі і не розстрілюють в підвалах НКВД. Можна хіба що заробити кулю від якогось дуркуватого кілера-дегенерата такого ж тупого як і його господар диктатор…

Примітки:

* - «Це нічого… нічого…» (нім.) Він це сказав коли в нього влучили кулі терориста Гавриїла Принципа.

** - ніколи не читайте давніх філідів. Розмовляйте краще з деревами.

*** - читайте китайську класику! Як писав Маяковський: «Ніде! Тільки в Моссельпромі!»

Читати коментарі (18)
Рейтинг Оцінили Переглянули
18 В'ячеслав Шестопалов , VAVILON , Гонта , Окайда , тиха вода , chajechka , Світлана Жукова , Neti-Tel , Перші дні листопада , . , Роман Миронов , slavchyk , Оля Д'оля , InvictuS , Сонце Місяць , Деркач Олександр , Борис Смиковський , Ем Скитаній. 765
( написати коментар )
Гонта
2013-03-13 17:15:20

А тепер, Шоне, мені пощастило зануритися у Вашу глибокодумну прозу. Спасибі! :))

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-13 17:19:50

Дякую за відгук і розуміння! Буду виставляти свою прозу... 

(відповісти)
Окайда
2013-03-13 17:23:23

 

 приєднуюсь до думки Гонти )

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-13 21:13:11

Я мало пишу прози. Боюсь занадто глибоко зануритись і потонути у її безоднях...

(відповісти)
Aнізія
2014-01-22 13:12:34

Яка я щаслива, що я  знайшла ці рядки.Дякую Вам..

(відповісти)
Світлана Жукова
2013-03-14 07:10:48

Роздуми,  як  морська  хвиля  -  набігають  і  опадають,  та  ніколи  не  закінчуються...

Дякую  за  свіжий  бриз,  Шоне!

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-14 20:03:47

Дякую за відгук і розуміння! :-) Іноді хочеться писати прозу - пишеться есей... Він звільнює...

(відповісти)
Neti-Tel
2013-03-14 09:27:16

о які цікаві речі!

злива власних думок у відповідь :) і це супер

форма не має значення, якщо закладений в неї зміст не змушує думати.

 

ви кажете - час знецінення слова,

здається, що ні - швидше знецінення форми,

і іноді здається, що разом з нею втрачається суть,

але вона всього лиш стає чимось невловимим (духом?),

що шукає собі нову форму :))

 

у вас чудова проза, Шоне.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-14 20:04:50

Дякую за відгук і цікаве сприйняття мого тексту. Давно мені так не писалося як тої ночі...

(відповісти)
Михайль Дедал
2013-03-14 13:32:20

трохи дивне враження від тексту - ці роздуми трохи схожі на реферат і це не зовсім проза, та й не есей.

а щодо Хвильового і Єсєніна - там зовсім не все так просто і я не можу погодитись зі сліпою глорифікацією і міфологізацією.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-14 20:07:36

На повну істину я і не претендую. Мені так бачиться, мені так думається. Про реферат в мене трохи інші уявлення - не знаю чи це справді схоже на реферат. Це просто мої думки які записалися... Назву їх есей - бо есеєм можна назвати роздуми у різних формах та стилях...

(відповісти)
.
2013-03-22 05:16:00

Цікавий, багатоохоплюючий  прозаїчний огляд  - акупункурні, тезові акценти на неспізнаному тілі літератури. Власне, хотілося би ще поглиблення і концептуальної структуризації.Гадаю, що се тільки нарис до серйозного науково- літературного напрацювання.Спогадати би можна паралельно із Конфуцієм і Солона, і Гомера, Платона, Сократа..........власне, як перших есеїстів- на мою гадку:) З таким  багажем знань та інтелектуальною підкутістю, філософською складовою розуму, Шоне, вірю ще порадуєте читача не одним прозаїчним твором, дослідницькими екскурсами - і не тільки.
Особисто для мене читати сей есей- було і пізнавально, і корисно. Уклінно вдячна. 

(відповісти)
Шон Маклех
2013-03-23 20:30:55

Дякую за відгук! Цей есей багато в чому парадоксальний... Справді треба мені виставити свої страрі есеї - але спочатку треба їх привести до ладу... :-)

(відповісти)
Ляля
2013-04-09 15:59:57

якось мені дивно-написати,що народився в 1915-му році..а на око років 45.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-05-05 23:49:01

:-) Це мені - такому сивому і бородатому - 45 ??? :-))) Здивували. Старий я же як світ...

(відповісти)
Ляля Райдуга
2013-05-06 22:34:43

та у мене така планида-дивувати.так то фотографія...а то-відчуття нестаріючої душі

(відповісти)
Оля Д'оля
2013-04-21 14:55:45

Дуже уважно слідкувала за вашими думками. Відчула якийсь пробіл, можливо втрачена частинка тексту (думка). Прогляньте перед ...Двотисячні не стали одкровенням. Мені цікаво.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-05-05 23:55:30

Есеї часто так і виглядають - як уривки з пропущеними епізодами...

(відповісти)
( написати коментар )