Сни про Дамаск (уривки з ненаписаної поеми)

коли зорі по черзі виходять на свої орбіти

коли комети освітлюють своїми хвостами небо

коли будинки загадково завіконно світяться

і поглядають на втомлену запилену землю

коли нічна прохолода нарешті влягається на асфальті

і краплі ранкової роси уже починають концентруватися

я виходжу на балкон свого вимріяного будинку

із філіжанкою гіркої арабської кави

і кутаючись у плетену сіро-синю шальку

я споглядаю красу небес бездонних

і згадую теплі хвилі що піднімаються від асфальту до схололого неба

*** *** ***

сидячи під переднім склом поруч із водієм

можеш бачити всесвіт

вогники піднімаються до середини неба

і не можна відрізнити далекі зорі

від різнокольорових віконних вогників

запалених по будинках на горі

сидячи під переднім склом

бачиш:

!простір!

він – бездонний

ти можеш пересвідчитись у цьому

закривши очі

на мить

- під закритими очима коли вдивитися добре

зажди видно мільярди цяток що рівномірно обертаються навколо центру

то і є всесвіт котрий завше з тобою

але

сидячи під переднім склом

ти влипаєш широко розплющеними очима

в самісіньке небо

ти п’єш поглядом цю темно-синю вологу

всіяну цятками сонць

і чітко відчуваєш рух цієї вологості

від очей до глотки через трахеї і бронхи до грудей і в саме серце

*** *** ***

вечірня прохолода спускається тихо

нечутно лягає на плечі

вкриває огортає твоє сухе від денного вітру тіло

своєю м’якою наповненістю

вона кличе з собою вечірній вітер

легкий і синій

він торкається твого тіла шовковими простирадлами

легкими покровами огортає тобі спину

подихом ніжним пробуджує в тобі життя

поснуле під денною спекою

і сидячи у вечірній кав’ярні

мимоволі погладжуєш самими відбитками пучок

маленьку філіжанку

її гірка рідина вливається в тебе живильними соками

і запиваєш із запітнілої холодної склянки

кількома ковтками води

усю свою тугу за землями іншими

і за дітьми

*** *** ***

затихають розмови і вимикаються телевізори

поступово засинають вікна і стає тихо-тихо

чутно як пролітають комети і авта

видно як загоряються нові зірки

і в довгій білій сорочці

схожа на примару

босоніж виходиш із ліжка

стаєш на мармурову підлогу

підошви спочатку розпластуються на весь свій обшир

притискаються усім своїм спраглим тілом

до холоду цього каміння

потім

повільно

аби лиш нікого не збудити

ти піднімаєшся сходами

тримаєшся правою рукою за поручні

і тихо ступаєш

одна сходинка

друга сходинка

: ай – шепоче тобі твоя ліва нога –

зачекай ще трохи

дай мені насолодитися дотиком

третя сходинка

: нуу – приглушено-дзвінко озивається до тебе права підошва –

потримай мене на цьому камені ще трошки

не забирай

ти лагідно усміхаєшся цим розмовам

зупиняєшся і гладиш підошви рукою

відкритою долонею проводиш по відкритій поверхні

і лінії долі зливаються одна з одною

підошви радіють

і ти рушаєш далі

по сходинках

зрештою напівпрозора і сяюча виходиш нагору

на пласкому даху лягаєш на нагріту денним сонцем ковдру

і споглядаєш липневі зорепади

і згадуєш як тобі оповідала мама

що ніде у світі не буває зірок більше

аніж в липневому нічному небі Дамаска

і лиш тепер засинаєш...

*** *** ***

летиш над пустелею

під собою бачиш обшири

нескінченні обшири

піски золоті і прозорі

сфера неба вибудовується згідно твоєї траєкторії

метелики летять за тобою слідом хвостатим

вони перешіптуються між собою і тріпочуть крильцятами

дінь дінь - співає кришталь небесного хору

дзень дзень - озиваються крила метеликів

дон доннн - протяжно видихає оаза десь під ногами

твої руки плавно перебирають струни чумацького шляху

і чути стає його спів

у серці пустелі видніється постать

то чоловік сидить

його сиві скроні вкриті білим покровом

його покручені пальці залишають по собі шурхіт

коли торкаються тіла рабаби

сильвета впокоєно бринить

голос хрипливий щемливий ллється

мріє і майоріє над сивиною

над покровами над пісками над вічною долею

вогнище догоряє освітлює обличчя присипане часом

зморшки розгладжені

очі сліпі

сивина сніжить

ти торкаєшся покровами своєї сорочки

прозорості його очей

він відчуває і усміхається вітру нічному в собі

ти шепочеш йому на праве вухо

: дідуню як тут тобі?

але на твій голос озивається вітер

і з хатини в глибокій оазі

відділяється постать

вона повільно підходить до сліпого

сідає як зітхає поруч

і вже двоє - чоловік і жінка

вдихають внутрішнім поглядом

всю тишу нічної землі

ти цілуєш їм маківки

і відлітаєш додому

напевне вже знаючи що їм тут добре

твоїм Дайфуллі і Тальджі

(далі, можливо, колись і буде)