На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Мозок Больцмана або: Як перестати хвилюватися і полюбити життя

Фома Пугаляк, 05.06.2013 року



- Таааак, - старець зирнув на лаптоп і гучним, хоча й дещо бубнявим голосом запитав на есперанто, - Тридцять четверта секунда, скільки вас? Підніміть руки. Після чого ще раз повторив все китайською.

Близько півдесятка присутніх у черзі підняло руки. Денис незадоволено похитав головою. До нього черга дійде десь близько через двадцять з лишком людей. Він ще раз зирнув на листок паперу з крильцями. Той кружляв навколо нього метеликом і час від часу підлітав до інших папірців, внаслідок чого вони своїми кружляннями дуже нагадували електронні орбіти важкого металу. Коли листок наблизився до нього, Денис миттєво зреагував і зловив його за одне крило. Листок, очевидно, не хотів так просто йти в руки і теліпав своїм тілом, як кажан, намагаючись вирватися.

- Тридцять восьма секунда, - прочитав вкотре Денис і відпустив формуляр. Той, мовби нічого не сталося, почав знову забавлятися і кружляти навколо чоловіка, цього разу вдаючись до різноманітних фігур вищого пілотажу. Денису набридло стояти тут, але куди ж ти дінешся? Єдине, що тішило – черга була дійсно чергою, тут не існувало регалій – ветерани і грудні діти не йшли поза нею, хоча щоразу знаходився якийсь хитрий, котрий намагався пролізти вперед, обґрунтовуючи це своєю участю в бойовій діях, контузіями, приналежністю до національних та сексуальних меншин чи релігійної більшості, невиліковною хворобою, преміями в галузі космології, журналістським посвідченням чи квитком комуністичної або християнсько-ліберальної партії. Хлопцеві набридло слухати китайську мову. Насправді він пробував поспілкуватися з китайцями, але зрозумів, що нічого цікавого не дізнається, позаяк нічого не розуміє. Тому лише спостерігав за діями старця за бюрком з мореного дуба. Це йому, втім, також набридло – старець не видавав жодних емоцій, було зрозуміло, що його робота не приносить йому абсолютно ніякого задоволення, ба, вона нічого не приносить. Денис подумав, що це нагадує йому дихання – людина дихає і не сприймає це як виконування праці, а лише як неодмінний атрибут життєвого циклу.

- Тридцять сім, - сказав старець і повторив китайською, після чого підняв очі на присутніх і махнув першому в черзі, щоб той підходив. Мексиканець щось швидко тараторив старому. Листок, що кружляв навколо мексиканця опустився на стіл і ледве зирнувши на нього, старий (теж, очевидно, мексиканською) відповів чоловікові і вдарив печаткою по листку, після чого той, наче лакмусовий папірець поступово змінив свій колір на світло-блакитний. Листок здійнявся і мексиканець пішов слідом, як казковий герой за клубком ниток. Формуляр присів метеликом на великі кам’яні двері (а треба сказати, що дверей було близько десятка і всі однаковісінькі) позаду старця з бюрком і вони прочинилися для нового мешканця. Мексиканець дружелюбно помахав усім в черзі і зайшов всередину. За ним, намалювавши у просторі кілька фігур Лісажу, помчався листок. Двері зачинилися. Важливо сказати кілька слів, чому оповідач вживає дієслово «зачинити» у безособовій формі. Справа в тому, що ніхто їх не відчиняв, ні тим більше, не зачиняв. Двері не мали жодної видимої сили, котра приводила б їх у рух. Але Денисові набридло думати про двері і його думки зманеврували в іншу сторону – він згадав про механізм Чебишева, чим вбив трохи часу.

Хлопець пожвавішав, коли дійшла черга до нього. Він прослідкував, як його персональний листок полетів до бюрка і важко гепнувся наче цегла на бюрко до старого. Хлопець підійшов до сивого діда і втупився йому в обличчя. Старий спідлоба посміхнувся і сказав:

- Овва.

- Що овва? - запитав Денис.

- Ти не наш.

- Як не ваш? - знітився Денис і спробував уявити собі щось на зразок вогняної гієни. Щодо гієн у нього було своє уявлення і треба сказати, що плямистих тварин він якось не надто любив, тим більше екзотичних.

Старець трохи повернув голову і гукнув:

- Едік, підійди на хвильку, тут твій клієнт.

Одні з дверей прочинилися і звідти виглянув старший бородатий чоловік. Він акуратно протиснувся у створ дверей, підійшов до старця і, поправивши темні окуляри «Escada» на носі, потиснув йому руку:

- Здоров, Петре, щось давно не було мізковитих, правда?

- Та давненько. Скільки їх там зараз в залі очікування? Четверо, п’ятеро?

- Десь так. Сам знаєш, мені зараз не до того, голова забита цифрами, рахую електрони в газі. Боюся, зіб’ю рахунок і знову прийдеться з початку лічити.

- Ага, добре, поясни хлопцеві що до чого.

- Пішли, - чоловік зробив хлопцеві помах рукою і листок здійнявся та підлетів до малих березових дверей, котрі невідь звідки матеріалізувалися.

Денис встиг розгледіти бейдж на лацкані піджака, допоки чоловік ще не обернувся в напрямку дверей і попрямував, насвистуючи дивно знайому мелодію. На бейджі значилося – «Людвіг Едуард Больцман (1844-1906), віце-консул по негосподарських питаннях». Двері прочинилися, Людвіг Едуард Больцман пропустив хлопця всередину і зневажливо сказав:

- Розберешся сам, тобі допоможуть колеги. В мене нема часу.

Хлопець кивнув на знак згоди. Двері за ним зачинилися і він оглянув приміщення. Бібліотека, як бібліотека, - подумав Денис, - десь так вона має виглядати, якщо вірно розумію. Якби хоч раз він таки був в бібліотеці, то мав би зауважити, що це не зовсім так. Справа в тому, що на стелажах лежали не прибиті пилюкою книги з тисненням, а рукописи, в основному без назв і обкладинок. Де-не-де валялися ноти (якби Денис хоч раз був у консерваторії, то він би знав, що це не ноти, а партитури). Прослідкувавши за доріжкою з партитур (якби Денис хоч раз, зрештою, це не важливо) він побачив вусатого чоловіка з широким обличчям. Той сидів на підлозі і зосереджено махав олівцем над нотним станом, ледь висолопивши язика, як це несвідомо роблять люди, що сидять на підлозі, думають про щось та зосереджено махають олівцем над нотним станом.

- Good eveneing, - сказав Денис до чоловіка. Це був чи не єдиний вираз, який він вмів вимовити англійською. Китайської він не знав, але це не важливо, оскільки вусатий чоловік з вигляду не був азіатом.

Той зирнув на нього і швиденько щось занотував. Потім поглянув на хлопця і в очікуванні застиг.

- Good eveneing, - повторив Денис.

Вусатий чоловік сидів нерухомо і зненацька прижмурив праве око та перестав махати олівцем. З усього було видно, що він чекає від Дениса чогось іншого.

- Добрий день, - сказав Денис і посміхнувся.

Чоловік знову швидко занотовував щось у партитурі і сказав ламаною українською:

- Ти нікого не обдуриш, я знаю, що ти русин. Добрий день.

- Звідки? – здивувався Денис і додав, - і я не русин, а українець.

- Я ж чув, що Больцман до тебе звертався русинською, тому нікого не обдуриш. Ну, кажи хто.

- Хто що? – не зрозумів хлопець.

- Хто ти, - відповів вусатий чоловік і занотував у нотний стан.

- Мене звати Денис. Я народився в Коломийському районі, в селі Нижній Вербіж.

- Який свербіж? – перепитав співрозмовник.

- Нижній, - сказав хлопець і продовжив, - закінчив школу у дві тисячі…

- Стоп, - перебив його композитор, - вистачить. Більше не треба.

Минуло близько хвилини. Вусатий чоловік акуратно все записав. З мовчанки треба було виходити, тому Денис запитав:

- А цей чувак, Больцано, він хто?

- Хто?

Очевидно питання композитора не було ні риторичним, ні вступним до довгого оповідання. Тому Денис перепитав у зрозумілішій формі:

- Цей чоловік, Больцано, що мене сюди привів, він хто?

- Не Больцано, а Больцман. Больцано з моїх країв, а Больцман австріяк.

- З моїх це звідки? - наважився по-панібратськи запитати хлопець.

- Чехія. Яначек Леош, - спокійно сказав вусатий.

- Начек, - прищурився Денис і повторив тихіше, пригадуючи, - Начек…

- Хм, - хмикнув композитор, - хай буде і так. Он там Больцман виклав більш-менш зрозуміло що і до чого, - показав на стелажі величезний рукопис, більшу частину сторінок якого становили математичні формули, котрими Денис цікавився так само, як китайською мовою, - почитаєш, зрозумієш що тут робиш.

- А в кількох словах можете переказати?

- В кількох? – на хвилю замислився Яначек, - можу – ми в дупі, - посміхнувся і записав кілька слів в партитуру. Денисові на секунду здалося, що Леош аж прицмокнув, після запису.

- Ви не могли б якось детальніше розповісти? – з зацікавленням в голосі запитав хлопець.

- Суть така – кожен з нас, хто перебуває в цьому приміщенні – Больцманівський мозок. Це означає, що ми не є ні продуктом Божим, ні наслідком еволюції. Струна бздиньц, - тут Леош замовк, зробив з видимим задоволенням черговий запис у партитурі, - і ти з’явився…

- Струна – це метафора? – перебив хлопець.

- Не метафора. Струна це струна. А ми – чистий продукт випадковості. Хоча, зізнатися, доволі малої ймовірності.

- Ага, - не зрозумів Денис, - а ви що складаєте?

- Одну таку штуку для струнного оркестру.

- Ага, - знову не зрозумів Денис, - а хто тут ще окрім нас двох?

- Та є тут ще один кроманьйонець, техасець і феміністка. Хоча допоки не потрапила сюди, феміністкою не була. Як і в техасцеві я не впевнений - він без капелюха. От кроманьйонець – нормальний, своя людина, - сказав Яначек і, зробивши жест «залиш мене одного», почав махати олівцем перед партитурою і ледь висолопив язика, як це роблять люди, котрим нічого більше сказати про кроманьйонців.

- І що, ми тут залишимося назавжди? – запитав, хвилю помисливши, додав. – Навічно?

- Чому ж вічно? - посміхнувся Яначек, - кому як. Мені от подобається тут перебувати – минуло одне століття і я себе цілком пристойно почуваю. Щось ще хотів запитати?

- Так, хочу. З приміщення можна якось вийти?

- Куди і навіщо? – перепитав композитор.

- Ну, не знаю, нудно, мабуть, століття тут сидіти. – сказав Денис.

- Нічого не нудно. Можна багатьом речам навчитися, ми ж Больцманівські мозки. В нас майже необмежена пам’ять. Ну, вивчи мову якусь. Он, до кроманьйонця піди, він тобі підкаже котру цікаво вчити.

- Гм… - Денис сказав «гм» і вирішив таки продовжити допитування, позаяк все одно не було чим зайняти мозок, - сюди попадають тільки особливі люди?

- Ні. – відповів Леош і занотував «особливі люди» в нотному стані на махнув рукою, моделюючи бажаний рух руки диригента.

- А той кроманьйонець, він…

Яначек перебив Дениса і зробив ще один плавний жест рукою (якби Денис розумівся в цьому, то виявив би, що Яначек просить піанісимо):

- Не згадуй йому про кроманьйонців, він дуже ображається на це. Якось два роки не говорив зі мною. Зрештою, хороша людина – бачив би ти його переклад Біблії, - просто розкіш. До слова, я поклав цей його переклад на музику, хочеш подивитися?

- Мо… же якось згодом, - відповів хлопець і перепитав, - А папір звідки береться і олівці?

- Нізвідки, просто з’являється.

Яначек на хвилю прищурився, посміхнувся та помахав пальцем:

- Ааааааа, так ти хочеш щось конкретне щоб з’явилося? Повір, всі потреби мозку можна звести до мінімального тріо – лист паперу, олівець та інший мозок.

З-за стелажів з рукописами зненацька з’явився кроманьйонець (якби Денис цікавився літературою, то знав би, що це не кроманьйонець), обидва співрозмовники відразу замовкли. Високочолий чоловік зацікавлено дивився на Яначека. Щоразу його усмішка ставала світлішою і, врешті, засміявшись по-дитячому щиро, так само несподівано зник.

- Це кроманьйонець? – тихо запитав хлопець.

- Ні, це Хармс, - відповів Леош, - Даниїл Хармс. Отак час від часу з’являється, дивиться на мене мовчки, посміхається, потім отак засміється і зникне. Це мені не заважає, але часом цікаво, що ж його так тішить. Маю чудову увертюру з Хармсівського сміху, не хочеш кинути оком?

- Ну, я не дуже в тому знаюся. А як він тут з’являється, той Хармс?

- Дуже просто – хоче, та й з’являється. Нема обмежень.

- Тобто, я також можу з’являтися де завгодно?

- Мабуть. Мене це не цікавить, тому ніколи не робив такі спроби. Та й цілком можливо, що ти вже тут був.

- Тобто як? – від здивування Денис зробив нетривіальний вираз обличчя, що змусило Яначека негайно занотувати спостереження.

- В нас тут постійно хтось з’являється і втікає назад в життя. Двоє, якщо не помиляюся. Може ти один з них.

- І як повернутися назад в життя? – запитав Денис, відчуваючи, що має можливість вже не думати про вічність (хоча, якби Денис хоч раз подивився в простір, рухаючись зі швидкістю світла, зрештою).

- Слід так само – лише захотіти.

Хлопець задоволено посміхнувся і подумав, що зараз не треба навіть думати про те, щоб захотіти. Однак, як буває в таких випадках, мозок Дениса відчував, що його обманюють і обмежують, тому превентивні думки помалу розсіювалися і матеріалізоване представлення його тіла почало ставати дедалі прозорішим, розчинатися в повітрі (якби Денис хоч цікавився електродинамікою та молекулярною фізикою, то мав би знати, що це не зовсім повітря, а радше щось схоже на ефір, зрештою, Майкельсона дуже гнівить, коли йому хтось про це згадує, про всяк випадок варто про це згадати). Денисові кортіло дізнатися ще кілька загадок буття, тому допоки не розчинився, крикнув до Яначека:

- А Гітлер десь тут перебуває?

- Якби то сказати, - почав розповідати Леош, - вся справа в тому, що…

Його слова ставали дедалі тихішими, кінець фрази Денисові не вдалося почути, його згорнуло у виміри в точку, потім розгорнуло в площину і він зник.

Яначек замислено почухав бороду, як це часто роблять люди, перед якими згортаються виміри і сказав до себе:

- Яка, зрештою, тобі зараз різниця. До зустрічі, - і додав, - молодь зараз не надто вихована.

Після цього заглибився у роздуми і зосереджено почав вимахувати олівцем над нотним станом, ледь висолопивши язика.

Дениса пройняло холодом, він відчував неприємні запахи, щось тягнуло його за голову і було чутно, як балакають китайці. Його очі засліпило і зараз він бачив лише нечіткі людські контури та переливи місцями яскравого світла. Попри фізіологічні незручності, відчув, як його мозок викидає з себе інформацію - димовими фронтами зникають спогади та фіксовані емоції, йому відбирало мову, помалу зникали слова, думки і фізіологія, врешті, перемогла. Він заплакав від несправедливості і, забувши мову, незрозуміло крикнув з усієї сили.

У відповідь на його крик засміялося четверо людей і один з них щось прогомонів китайською (якби дівчинка знала китайську, вона б зрозуміла, що лікар, зирнувши на годинника, повідомив медсестрі, - дванадцять годин, сорок хвилин і тридцять вісім секунд, дівчинка).

Читати коментарі (8)
Рейтинг Оцінили Переглянули
9 Юзік , Роман Миронов , _ , Шон Маклех , slavchyk , Глід , Мар'яна Бобочка , Ліо , саша чорна , insulttoinjure , Антон Ракута. 682
( написати коментар )
_
2013-06-05 21:39:08

реінкарнація.

(відповісти)
Шон Маклех
2013-06-15 10:55:07

Цікаво. Концептуально. Сучасно.

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-06-17 17:08:29

кінець передбачуваний?

(відповісти)
slavchyk
2013-06-17 16:39:13

оце бахнуло)))...

 

круто написано...

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-06-17 17:09:37

дякую. то таке собі. розминка без родзинки)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-06-17 17:19:01

до слова. http://classic-online.ru/ru/production/32916

(відповісти)
Глід
2013-06-17 18:19:31

цікава тема, варта інших спроб

(відповісти)
( написати коментар )