Переломне

****

На пишних ромашках Землі,

Мов остання комашка Землі,

Відгорівши, чорнієш.

Знерухоміла тут. – бо злі

Промишляють тобою без слів.

(Ти ще й досі не віриш).

Вштриховують в тебе думки,

Роблять розум непевним, хистким

І бунтують свідомість.

Марно кликати їх на герць. –

Вони тут, і ще там, і ще десь…

Де б не були – судомить.

Спроба вирости знов невдала –

Все одно що зірвала корала

І поклала на стосик.

Як слід не попручавшись,

Гаснеш, себе віддавши

На терзання. На осуд.

Чим зітерти із себе цей бруд,

Коли все життя твоє – блуд

І невимитий посуд?

Це одна з твоїх доль, із сотень.

Ти могла б собі щось вколоти,

Чи сконати від злости…

Але ти комашієш, чорнієш,

Сидиш на ромашках, не віриш,

Тихо прагнучи зросту.

І клянеш неможливий в теорії розтин,

І не бачиш – навколо простір.

(Саме простір! – не спи! - не постіль!)

І скнієш.

****

ДиЯволію

сатаніти? -

(in)Well… the wool-ику

вагань,

у цій розпатланій палітрі

чорно-білій.

Я нігілію,

впускаючи та випускаючи

повітря

своїх недовідомих знань,

долаючи незриму відстань.

****

Не тобі мене вчити, дитя.

Не тобі віднайти ополонку.

Не тобі у солому питань

Встромляти голку в піні опоки

Епілепсійної.

Не тобі надавати свободи,

Щоб мені надавити на п\'яти.

Ще ніхто і ніколи зроду

Не завадив мені втікати.

Не тобі зі мною боротись –

Я твоя мимохідна алюзія,

Я твоя недодовга короткість,

А тепер вже на злітній смузі я.

Не тобі за мною ганятися. –

Не пасує це людям зі шрамами.

Ти не мій Робінзон, я – не П’ятниця.

Але ти – Робінзон. І з дамами

Розівчився поводитись.

Прошу облагородитись.

****

Галактико ламаних ліній,

На кожнім куті краплі болю.

Я знаю, що щастя в прозрінні

Й не можу його собі дозволити.

Галактико прірв і вершин,

На спадах твоїх стільки суму,

Що, літаючи в щасті пташиному,

Застрягаю в мінорі струнному.

Галактико самотности й побачень,

У тінях днів своїх доріжку гублю.

Серцева недостатність чи нестача

СЕрця не дозволяє промовляти \"люблю\".

Галактико світла і теміні,

Незвикла до твоєї мінливости,

Як ангел у тілі демона,

Втрачаю свої можливості.

Галактико гіпотез і істин,

Надміру на тобі соли,

Трішки б тиші черпнути звідси

І помчати би врешті на волю…

Як старий листок манускрипту,

Не витримую негоди чи спеки.

Я трухлявію. Чую, зі скрипом

Відчиняється брама до пекла.

Палко прагнучи волі і тиші,

Я кидаюсь на леза галактик.

Розчепірилась. Було б не лишнім

Припинити

нарешті

кричати.

****

Здирати з себе тіло кігтями, зубами,

Шукати з нього вихід, порятунок…

Знайти якийсь цілющий трунок,

Аби зректись хоч однієї брами.

Чому б молитві трунком цим не бути?

Це квіти слів, душі ранкові роси!

А я іду пуста, безмовна, боса…

Важка для себе, а для инших невідчутна…

Для себе стала Брутом…

Зрізаю з себе втому,

Як скоринку з хліба…

Та тіло я із себе не здеру…

І не зішкрябаю із серця бруд…

Між мною й мною зяє чорна прірва…

Закінчилися сили і набої,

А Брут із Брутом кожен гне своєї.

Послухай, Брут, хай буде по-твоєму,

Тільки не пий, будь ласка, за моє здоров\'я.

10 вересня 2006р.

****

Стискати кактуси в руці

приємніше, ніж мати їх у серці,

бо на руках залишаться рубці,

а в серці – скрип розбитих терцій.

Подзябонить із ручок кровця,

Впаде на землю та й просякне,

А серце з патосом промовця

Покине сцену і заклякне,

Вже не чекаючи аплодисментів і троянд…

Тобі ім\'я – Видавлювач Життя, о горе!

Ти суміш жал, колючок, кропивИ!..

Перепинаєш на півшляху порив

жити,

ковтати змушуючи свій аперитив…