На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Бруно

Шон Маклех, 09.08.2013 року



«Et ego flebam multum quoniam nemo dignus inventus est aperire librum, nec videre eum.»

(Apocalypsis Ioannis Divina. 5,4.)

Бруно жив на вулиці Яскравих Ліхтарів. Як довго він там жив не пам’ятав ніхто – з людей не лишилося його сучасників, а будинки на вулиці були всі старіші за нього: який на століття, який на цілих три. Папір, що зберігав знаки про його дату народження пожовтів і вицвів, книжкові воші зробили там дірку якраз, де була позначені число і рік. Так, що ні Бруно, ні всі жителі вулиці Яскравих ліхтарів не знали як довго він там живе. Самому Бруно це теж було не цікаво. Яка, зрештою, різниця, скільки він на світі, на цій вулиці і в цьому місті з химерною назвою живе? Він знав лише, що його дід і його прадід і всі предки до десятого коліна жили на цій вулиці. А звідки його пращур у це місто прийшов і коли, і що тут шукав – того не знав ніхто.

Бруно торгував старими книгами в крамниці, що нагадувала комірчину – на першому поверсі. У тій же крамниці і жив. Торгівля книгами приносила мізерний прибуток: у місті з химерною назвою книг купували і читали все менше і менше. А старих книг не купували взагалі. Вряди-годи заходив в крамницю якийсь любитель старовини і порпався серед старезних фоліантів у шкіряних палітурках. Бруно такі відвідувачі не цікавили: вони цінували в книгах їхній вік, а не зміст. Бруно колись виглядав свого покупця – отого самого, який захоче отримати ту саму книгу – оту товсту і важку, в якій написана Істина. Він прийде колись за цією книгою – оцей шукач. Він буде юним з палаючими очима. Йому Бруно просто подарує цю книгу – бо треба комусь бути носієм Істини – єдиної, головної і всеосяжної яка сховалася в оцій книзі між чорними знаками у безодні між словами. Але цей Шукач не приходив і не приходив, і Бруно зрозумів, що він не прийде ніколи – Істина перестала цікавити людей. У книгах вони бачили лише розвагу, а таких книг у крамниці Бруно не було.

Бруно щоденно виконував свій звичний ритуал – стирав пил з книжок, дивився чи не завелась десь книжкова воша, мив скло і вивіску над крамницею: «Старі книги – Крамниця Бруно».

Іноді вечорами до нього заходив музикант на ім’я Адам, що жив поверхом вище: він грав йому старовинні мелодії на скрипці з чорного дерева, а Бруно – цей єдиний поціновував мелодій забутих часів у місті з дивною назвою тихо зітхав. Іноді вони розмовляли про одного художника, що давно помер, картини якого були на сторінках важкої книги, яку так любив гортати Бруно. Цю книгу він нікому не продавав, хоча завжди виставляв її на вітрині. Цю книгу найчастіше хотіли купити у Бруно – бо вона була з картинками.

Якось осіннього вечора до Бруно знову зайшов Адам – але цього разу без скрипки і якийсь стривожений. Він не захотів пити чай і говорити про художника. А сівши за стіл сказав: «Бруно! Послухай мене уважно! Тобі треба сховати всі книги у важкі скрині. А скрині помістити у пивницю. А сам ти мусиш їхати з цього міста геть, бо йде біда. Поїдеш в одне село в горах до мого знайомого і будеш торгувати молоком. Або годувати худобу. Бо прийшли погані часи. Мені наказали грати в міському оркестрі якісь огидні і примітивні мелодії – я не хочу, але мушу – нема на то ради. Наша вулиця вже не називається вулицею Яскравих Ліхтарів, а називається вулицею Вождя. Вчора на площі зібралось багато народу і вусатий чоловік в військовій формі говорив, що в країні незабаром настане Епоха Великого Щастя. Всі будуть радісні і щасливі. Але загальному щастю заважають ті, хто книжками баламутить народ, вносить у голови людей сум’яття і запитання, сумніви і зневіру. І, мовляв, потрібно всіх, хто книжки пише, читає і поширює знищити разом з книжками, бо суть вони вороги загального щастя і радості. У відповідь жителі міста кричали від захвату і махали червоними прапорами з якимсь кривим знаком, а у відповідь на запитання, хто піде знищувати все, що заважає загальному щастю, радості і вільній праці всі підняли догори руки. Тобі не можна лишатися тут, де всі знають, що ти зберігав книги.»

На це Бруно відповів: «Той вусатий чоловік не правий – він або дуже помиляється, або навмисно вводить людей в оману – книги не можуть заважати ні щастю, ні радості, ні вільній праці. Якщо у людей не буде запитань і сумнівів – вони перестануть бути людьми. Якщо б він зустрівся мені, я б поговорив би з ним – він би зрозумів свої помилки. Але він не прийде і не захоче говорити зі мною, якщо навіть я піду до нього. Не поїду я нікуди і не буди ховати свої книги ні у пивницю, ні у землю: чого буде вартий світ в якому ті, хто беріг Істину раптом будуть тікати від неї і зрікатися своєї справи? А може саме зараз до мене йде Шукач Істини саме за тією Книгою Яку Давно Ніхто Не Читав І Ніхто Ніколи Не Розумів? Не гоже тікати від смерті тому, хто давно зрозумів, що смерть це лише омана, лише хисткий міст між двома перевтіленнями. Я надто довго жив на світі, щоб боятися чогось чи тікати від неминучого.»

Адам пішов у свою кімнатку з одним вікном і розтрощив свою скрипку, бо зрозумів, що ніхто більше не оцінить його музики.

А наступного дня мимо крамниці Бруно проходили молоді люди у яких на обличчях не було ні тіні сумнів. Вони намалювали на склі крамниці знак. Бруно впізнав цей знак – не образився і не здивувався, що саме цей знак намалювали на склі його крамниці – давній як світ. Лише подумав, що ті молоді люди зовсім не той зміст вкладають в цей знак, який бачив у ньому Бруно.

Вночі скло в крамниці Бруно розбили – Бруно ще подумав, що це навіть красиво, коли уламки скла виблискують у променях ранкового сонця. І ще подумав, що сьогодні прийде до нього його Смерть – він так її і уявляв – не старою відьмою, а молодим юнаком без тіні сумнівів на обличчі, зі скляним поглядом, за яким не ховається жодної думки.

Через тиждень жителі міста забули про Бруно, ніхто навіть не згадував про його існування. У крамниці Бруно тепер торгували свіжим м’ясом – дебелий різник відважував покупцям литочки та ребра свиней. А книги Бруно – разом з тією, в якій була написана Істина – спалили. Навіть не на площі під гиготіння юрби, а в новій котельні. Бо бракувало вугілля у місті з химерною назвою.

Читати коментарі (10)
Рейтинг Оцінили Переглянули
16 chajechka , Сонце Місяць , VAVILON , тиха вода , Neti-Tel , Даринка Снігур , Настя Марчук , Світлана Жукова , Роман Миронов , Оля Д'оля , Андрій Мирохович , В'ячеслав Шестопалов , Деркач Олександр , InvictuS , Надєжда , Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ. 686
( написати коментар )
Neti-Tel
2013-08-09 08:42:51

Треба було Бруно одружитись, народити синів, виховати за власними переконаннями, і світ був би врятований :)

 

(відповісти)
Шон Маклех
2013-08-09 10:18:58

цікава думка.... Але тоді б це був не Бруно....

(відповісти)
VAVILON
2013-08-09 08:51:09

певно, і Бруно вельми плакав, що ніхто так і не наважився заглянути в ту Книгу

сумно, такі часи

 

місто з химерною назвою________

(відповісти)
Шон Маклех
2013-08-09 10:20:42

Я думаю, Бруно не той персонаж який би за чимось плакав.... А назва міста стерлась з історії...

(відповісти)
Світлана Жукова
2013-08-09 15:56:47

Мабуть  не  всі  забули)

Дякую,  Шоне!

(відповісти)
Шон Маклех
2013-08-09 16:22:44

Дякую за відгук!

(відповісти)
Андрій Мирохович
2013-08-10 15:00:44

романтично.

так виглядає з логіки, що Істиною є смерть, себто отой юнак без тіні сумнівів із скляним поглядом і є отим Шукачем - але йому потрібно не книгу, а її знищити - себто, пізнайте істину, і вона звільнить вас, в тому числі від диктату книги.

з.і. зустрінеш Будду - вбий Будду

(відповісти)
Шон Маклех
2013-08-10 19:51:15

Оригінальне трактування цього тексту. Не сподівався таке прочитати...

(відповісти)
Андрій Мирохович
2013-08-11 17:19:49

хм, мені воно виглядало традиційним - зрештою, воно в традиції пошуку граалю, скажімо - ти знаходиш і залишаєшся його рабом-охоронцем (чим не визнання ідеології істинною і фанатизму?)

з.і. той, хто здолав дракона - сам стає драконом

(відповісти)
Пежинська
2013-09-03 23:15:09

З двадцятої спроби врешті згадала свій пароль. І все заради кількох слів вдячності. На рахунок "кількох" вже не знаю, бо з лаконічністю у мене страшенні проблеми. Як і з писацтвом. Взагалі не впевнена , що вмію робити доречні коментарі. Ті, хто пише, завжди помічають щось е-а-отаке, фонетичне-граматичне-лексичне.. а я - безграмотна, і оцінюю твір за мальовничість і емоційністю. Навіть .. не "оцінюю"..а сприймаю. Думала, що Шон Маклех - це псевдонім. Такого як я. Підлітка. Але який дуже вправно навчився володіти словом. Начитаний і скромний. І ввічливий. І грамотний. І читала я його твір за твором, і подобався він мені все більше і більше. І відвела я йому ,як виявилося, аж цілий свій вечір. І випила разом з ним горнятко праженого молока з медом . І вкутувалася все сильніше у свій червоний коц, аби зігріти свою простуду. І аж досі. Коли відкрила прозу і текст побіг в голові розкадрованою стрічкою. Аж захотілося намалювати. Бруно і його крамничку,і запах цих книжок, зтлілих і поїджених вошами. І його друга скрипаля..і його тиху ходьбу під поскрипуючими дошками підлоги. І їхні розмови в тьмяному світлі.. І цю величезну барвисту книжку на вітрині, яку хочеться розглядати беззупину. Надіюся, Бруно розгортав її щоразу на іншій сторінці..все заради допитливого ока. Мабуть, у мене якесь спотворене сприйняття літератури.. але якщо твір не створює в моїй голові малюночків , не переносить мене туди , в свою атмосферу, то це простий такий-собі набір слів із літер. Ніяких відчуттів. Як манекени. 

Я давно шукала щось схоже.. Я давно шукала САМЕ ЦЕ.. Якби у мене була можливість попросити прочитати когось ваші твори в голос, то  вперше у житті я б не змушувала себе придумувати тему для сну. Вперше б не змушувала себе заснути . Вперше б не відчувала того різкого переходу з реальності у сон. А спати я можу тільки там, де мені затишно і спокійно .. Давно не знаходила нічого подібного . Я читатиму ці вірші і прозу в свої передноворічні вечори .. коли щастя і радість ходять поруч. Але коли в хаті надто тихо як для свята. Коли нікому принести молока чи купити ліки. Коли все, що є - все у твоїй голові. І воно найважливіше. Образи , від яких віє запахами з дитинаства і голоси , під які хочеться заснути ,  на мальовничих безкраїх просторах земель, які стільки років бажаєш відвідати , і історії ...неймовірні теплі і затишні історії. 

Вибачте, Шоне, тільки мить назад дізналася , що Ви вже такий дорослий .. Думала, Ви себе придумали лиш для зручності, аби краще злитися з своїм образом. Але дійсність мене приголомшила ..і зачарувала. 

Дякую за несподіванку..і за мої затишні теплі передноворічні вечори . Я затиратиму чорнила ваших творів на зажовтілих прочитаних стократно сторінках..і берегтиму від вошей. 

(відповісти)
( написати коментар )