На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Ще кілька віршів В. Шимборської

Фома Пугаляк, 20.08.2013 року



ВНЕСОК У СТАТИСТИКУ

На сто людей

тих, хто знає ліпше всіх

- п'ятдесят двоє;

непевних в кожному кроці

- майже всі решта;

Готові допомогти,

якщо це не триватиме довго

- аж сорок дев'ять;

завжди добрих

бо не вміють інакше

- четверо, ну може п'ятеро;

схильних милуватися без заздрощів

- вісімнадцять;

тих, що живуть у постійному страху когось чи чогось

- сімдесят сім;

здатних до щастя

- двадцять з гаком найбільше;

негрізних поодинці, диких у натовпі

- більш половини напевно;

жорстоких,

коли їх змушують обставини

- цього краще не знати

навіть приблизно;

заднім числом розумних

- трохи більше

аніж перед ним;

тих, хто нічого з життя не бере окрім речей

- сорок,

хоча хотів би помилятися;

схилених, побитих, без ліхтарика в темряві

- вісімдесят три

рано чи пізно;

гідних жалю

- дев'яносто дев'ять;

смертних

смертних

- сто зі ста.

Число, котре дотепер не змінилося.

( оригінал тут - http://poema.pl/publikacja/77260-przyczynek-do-statystyki )

---------------------------------------------------------------------

РОЗМОВА З КАМЕНЕМ

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

Хочу ввійти у твою середину,

пороззиратись навколо,

набратися твого духу.

- Іди геть, - відповідає камінь. -

Я щільно закритий.

Навіть розбиті на кавалки

будемо щільно закритими.

Навіть перетерті в пісок

нікого не впустимо.

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

З чистої цікавості прошу.

Життя для неї єдина можливість.

Збираюся пройтися твоїм палацом,

а потім відвідати листок і краплю води.

Не так багато часу маю на це все.

Моя смертельність повинна Тебе розчулити.

- Я з каменю, - відповідає, -

і з необхідності маю повагу свою зберегти.

Забирайся геть.

Немає у мене м'язів для сміху.

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

Чула, що в тобі існують великі порожні зали,

небачені, красиві надаремне,

глухі, без луни чиїхось кроків.

Визнай, що сам про це небагато знаєш.

- Великі і порожні зали, - говорить камінь, -

але немає в них жодного місця.

Красиві, можливо, але поза смаком

твоїх бідних відчуттів.

Можеш пізнати мене, та ніколи не зазнаєш.

Всією поверхнею звертаюся до тебе,

і всім нутром лежу в інший бік.

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

Не шукаю в тобі притулку навічно.

Я не нещасна.

Я не бездомна.

Мій світ вартий, щоб повернутися.

Ввійду і вийду з порожніми руками.

А в доказ, що дійсно була присутньою,

Не покажу нічого окрім слів,

котрим ніхто не повірить.

- Не ввійдеш, - відповідає камінь. -

Бо не маєш відчуття співучасті.

Навіть вигострений погляд аж до бачення всього

не стане в нагоді без співучасті.

Не ввійдеш, маєш заледве замисел цього відчуття,

ледве його зав’язь, уяву.

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

Не можу чекати дві тисячі століть

на вхід у твої володіння.

- Якщо не віриш, - каже камінь -

запитай листка, скаже те, що я.

Крапля води скаже те, що й листок.

І врешті спитай волосину зі своєї голови.

Сміх мене розпирає, сміх, величезний сміх,

яким не вмію сміятися.

Стукаю в каменя двері.

- Це я, впусти мене.

- У мене немає дверей, - каже камінь.

( оригінал тут - http://poema.pl/publikacja/1535-rozmowa-z-kamieniem )

-----------------------------------------------------------------

ВВІЧЛИВІСТЬ СЛІПИХ

Поет сліпцям читає вірші.

Не передбачував, що це так важко.

Тремтить у нього голос.

Руки.

Відчуває, що кожне речення

Проходить ініціацію темрявою.

Має давати собі раду саме,

без софітів та кольору.

Небезпечна пригода

для зірок у його віршах,

світанку, веселки, хмар, неону, місяця,

для риби до цього зі срібним відблиском під водою

і яструба, що тихо, високо у небі.

Читає - занадто пізно, щоб не читати -

про хлопця у жовтій куртці на зеленому лузі,

про злічимі червоні дахи в долині,

про рухливі цифри на футболках гравців

і голу незнайомку в ледь прочинених дверях.

Хотів промовчати - хоч це неможливо -

всіх тих святих на склепінні собору,

Цей прощальний жест з вагонного вікна,

це скельце мікроскопа і промінчик грайливий обручки,

екрани, дзеркала, альбом.

Але великою є ввічливість сліпих,

велика терпимість і щедрість.

Слухають, посміхаються, плескають.

Один з них навіть підходить

з книгою відкритою де-не-будь

і просить для себе невидимий розпис.

( оригінал тут - http://poema.pl/publikacja/83537-uprzejmosc-niewidomych )

---------------------------------------------------------------------

ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА

Ще не знають,

що півгодини тому

трапилось там, на шосе.

На їх годинниках

такий собі час,

пополудневий, четверговий,

вересневий.

Хтось проціджує макарони.

Хтось загрібає листя в дворі.

Діти з вереском бігають

навколо столу.

Комусь кішка зі свого благословення

дозволяє себе гладити.

Хтось плаче -

як це буває перед ТБ,

коли негідник Дієго

зраджує Хуаніті.

Чується стукіт -

Це нічого такого, сусідка з

позиченою сковородою.

У глибині помешкання дзвонить

дзвінок телефону -

поки що тільки щодо

оголошення.

Якби хтось стояв біля вікна

і подивився на небо,

міг би побачити хмари

прив’язані понад місцем

аварії.

Насправді розірвані

і розкидані,

але це для них в порядку

денному.

( оригінал тут - http://poema.pl/publikacja/94142-wypadek-drogowy )

---------------------------------------------------------------

ВРАЖЕННЯ З ТЕАТРУ

Найважливіший в трагедії для мене шостий акт:

воскресіння з битв на сцені

поправляння перук, шмаття,

виривання ножа з грудей,

знімання петлі зі шиї,

вставання в шерезі поміж живими

обличчям до аудиторії.

Поклони одиничні та колективні:

біла долонь на рані серця,

реверанс самовбивці,

кивання зітнутої голови.

Парні поклони:

лють подає плече лагідності,

жертва дивиться блаженно в очі ката,

бунтар без образ йде поруч з тираном.

Топтання вічності носиком золотого чобітка.

Розганяння моралі крисами капелюха.

Непоправна готовність почати заново завтра.

Вихід вервечкою померлих задовго до того,

бо в акті третьому, четвертому, а також між актами.

Чудесне повернення зниклих безвісти.

Думка про те, що терпляче чекали за кулісами,

не знімаючи костюм,

не змиваючи помаду,

зворушує мене більше, ніж тиради трагедії.

Але насправді піднесеним є падіння завіси

і те, що можна побачити в невисокій шпарині:

отут одна рука спішно витягує квітку,

там друга хапає впущеного меча.

І аж тепер третя, невидима

виконує свій обов'язок:

стискає мені горло.

( оригінал тут - http://poema.pl/publikacja/37425-wrazenia-z-teatru )

---------------------------------------------------------------

Читати коментарі (2)
Рейтинг Оцінили Переглянули
7 Neti-Tel , Микола Нечета , Сонце Місяць , SinusoЇda , Роман Миронов , Шон Маклех , Арні. 786
( написати коментар )
Neti-Tel
2013-08-20 17:19:05

я собі роздрукувала. дякую

(відповісти)
Фома Пугаляк
2013-08-20 17:39:04

навзаєм.

(відповісти)
( написати коментар )