все у цьому світі прагне нарешті статися

все у цьому світі прагне нарешті статися

очікуючи саме своєї миті свого місця і простору

ніхто так і не зміг переконати дитячі кулачки наших сердець

у скінченності світу у смерті у зникненні у порожнечі

інакше чого би на тебе накочувалася

прежовта осіння депресія

велика як небо зі зморщеною шкірою тихоокеанської води?

інакше з якого дива тобі би снилася вічність котра постійно розширюється?

чого би раптом у тебе холонули пальці коли ти тримаєшся за поручні в автобусі?

якби ми повірили смерті вона не змогла би нас так дивувати

щоразу новою подобою

ми би неодмінно вгадували її наближення і викривали її підступні плани

і таким чином ми відтягували би свої вмирання

аж до тієї пори коли не ставало би сили відстежувати її порухи

відшукувати її ознаки у притлумлені і згасанні

і тоді – якби ми вірили смерті – ми би вмирали зі власної волі

втомлені сиві безболісні безсилі безжиттєві і радісні

але ми

й досі страждаємо

наші серця щемлять виштовхуючи мертву кров

котра щоразу накочується зморшками солоного моря

наші серця невпинно викочують камінь на гору

вони зациклено волають з глибин голосами Йова

ми й досі наївно не віримо у смерть

ми й досі вперто довіряємо абсурдності

і торуємо хащами якусь дорогу

і від ран нам стає радісно

14.10.06