На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

ТЕРЕЗКА. Панночка.

Kрабаt, 29.09.2013 року



Вона чекала мене за столиком невеликого кафе в новому терміналі аеропорту. Майже зовсім не змінилася – таке ж пишне руде волосся і зеленющі очі з-під приспущених повік. Хіба ніби трошки засмучена, чи може втомлена після короткого перельоту, а скоріше напевне через безсонну ніч. Терезка посміхнулася мені назустріч і простягнула для привітання вузьку панську ручку з довгими тендітними пальцями.

- Іщо , Влодку? Напевне не чекав?

Вона розмовляла достатньо адекватною російською з тим незмінним для поляків акцентом, що вказував на давню спорідненість здавалось тепер далеких сусідів.

Я промовчав, але примружив очі ніби на знак згоди, а може й ні…Хай би панянка трактувала ту гримасу на свій дівчачий розсуд. Підійшов хлопчик-офіціант.

- Щось будеш пити? – запитала полячка.

- Будь ласка якийсь з тих ваших фрешів…якщо без проблем. – Я подивився на офіціянта. Він кивнув схвально:

- Можу запропонувати апельсиновий чи грейпфрут…Може ще бажаєте бутерброд?Тепер вони у нас свіжі…

Я заперечливо хитнув головою:

-Дякую... їсти – ні.

Дівчина чомусь посміхнулась.

- Як ти тут, Влодку? Що там твоя господарка?

- Офф…Нема тепер тої господарки…Знаєш такі часи настали. Все розпродав, а що не купили, то віддав задарма.

- Може то на краще…Морока все ж. Суєта. Але ж маєток таки. - Знову усміхнулась.

- О так! …маєток. – Розсміявся я у відповідь.

Терезка поправила руде волосся, потерла праву скроню:

- Але я тепер не про те…- стала тепер зосередженою, і мені здалося, що навіть трохи занервувала – Я у справі , Влодку...

- Охох – усміхнувся я. – А хто б і сумнівався!

- Але справді, Влодку…Ти вже вибач за те наше раптове зникнення…Так треба було…

- О…Так то мені справді не приснилось? - Ніби здивувався я…-Ат точно. Таки не приснилось. - І я вийняв з кишені перстень з зеленим діамантом.



Ми їхали нічним містом, бульварами майже вільними від авто, повз мигаючі помаранчі світлофорів. Терезка була якась відсторонена, тепер здебільшого мовчала, і здавалось повністю поглинулась у свої роздуми.

Потім місто закінчилось, зустрічні машини зникли майже зовсім і за вікнами по узбіччях дороги поплив старий сосновий ліс. Ми під’їхали до невеликого заміського готелю.

Номер був просторий але затишний. Терезка відразу ж зникла в душі, а я став розглядати невеликі темпери в простеньких рамах на молочно-білих стінах. Етюди були у незвичній техніці : писані по полотні на керамічному тлі. Сюжети спочатку здалися одноманітними і банальними – на всіх була річка. Кожна здавалась відрізнялась лише берегами…а ще порами року і часом дня : весняний ранок, літній полудень, осінній вечір і зимова ніч. Але що довший час я вдивлявся у ті картини, то більше посилювалось відчуття, що то одна і та ж річка…

Щось таке зовсім давнє, але знайоме. І раптом я впізнав її , ту річку - Річку між Залізних берегів. Я знайшов у кутику факсиміле автора. Дві сплетені латинські літери V i M. То були ініціали мого імені і призвіща.

Вона підійшла і стала позаду зовсім нечутно. Може тільки легкий запах свіжості, запах свіжоскошеної конюшини, повернув мене до свідомості. Поклала руки на мої плечі і уткнулася носиком між моїх лопаток…

Я рвучко повернувся.Поряд нікого не було...А з душової чувся шум води, а потім через якийсь час затих.

- О...чорт... - лише видихнув я.

Терезка вийшла після душу зовсім свіжа в такій же свіжій сіро-смугастій піжамі, находу висушуючи рушником руде волосся і щось мугикаючи собі під ніс.

Підійшла до холодильника, прочинила дверцята бару і стала вивчати його вміст.

- Що будем пити, - запитала так бадьоро, ніби саме та випивка з бару нічного готелю і була ціллю нашого візиту.

- Я-то - хіба мінералку...Знизав плечима , все ще відчуваючи той примарний дотик.

- Та так, погодилась руда бестія.- а я так то щось вип'ю...от хоч би...- і виловила з глибини бару пляшки "бехєровки" і "боржомі".

Я ж вже діставав з полиці дві високі склянки і наповнював їх напоями.

Вона тим часом відкривала ноут, що раптом виник невідь звідки...ніби чорт з конопель...

Дівчинка, не відриваючи погляду від монітору, відсьорбнула ковток горілки і швидко заклацала клавішами.

Коли знайшлось те , що вона шукала, вона очима підізвала мене. На екрані було всього лиш коротке повідомлення:

...Волинь.1943 рік. Україно-польський військовий конфлікт...23 дивізія АК .Село Білин Вербського повіту... Село Верба...В церкві св.Миколая села Верба похований князь Андрій Курбський.

- Хм - знизав плечима я - то все знайомі місця...і дідів хутір справді був зовсім поряд...Але вибач...яке до всієї тієї різанини має князь Андрій? Та і не факт ще...То ж "павутина"...Хоча церкву ту я знаю...вірніше місце, де та церква стояла...

І раптом я побачив знову знайомий вогник в глибині зелених її очей:

- Я так і знала, Влодку, я так і знала - вона аж подалась вперед і розсміялась тихо так але терпко.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
0 69
( написати коментар )