Нотатки Вампіра. Розділ 4. Ведмідь.

Пастка простодушних шукачів залишила у моїй душі двоїстий відбиток: по перше, до одруження вони б зі мною справились без жодних проблем. По друге – я абсолютно нехтую системою безпеки. Якби вони не були такими боягузами, то залізли б до мене в підвал і я б помер не приходячи до тями. Що вони після того зробили би з Валерією я можу тільки здогадуватись. Довше тут перебувати не можна. Треба переселятись.

Повертаюсь у сховок. Нова прикрість – Валерія без сил лежить на ложі, оголена, прекрасна, безпомічна, як дитина, і абсолютно не функціональна. Пробуджую її поцілунком. Помаленьку вливаю в неї життєву силу, яку перед тим забрав. Її очі запалали червоним вогнем голоду. Їй зараз треба поїсти. Я знаю це відчуття голоду. Кінчики пальців поколює кров, у висках гупає, очі ладні тріснути, щелепи постійно розминаютсья, постукуючи зуби один об одного.

Їсти людей цієї ночі не варто. Небезпечно. Усі насторожі. Шукачі, які втекли від мого сховку втекли за підмогою. Рано чи пізно з’явиться хтось достатньо компетентий, щоб справитись з нами. Розвязок задачі, як завжди, виникає у мозку без жодного попередження і проміжних кроків. Треба полювати, як це роблять люди. Полювати будемо, коли виберемося звідси.

Збираю наші нехитрі пожитки. Усі вони вкладаються у невелику поясну шкіряну торбу. Людський одяг одягаємо на себе – так його переносити найзручніше. Меч обгортаю простирадлом і приторочую собі на спину. Обіймаємось, вилітаємо з підвалу. Спочатку швидко летимо над дорогою, потім звертаємо в ліс. Більше ми у той сховок не повернемось.

Ніч скоро закінчиться, треба шукати сховку. Потім – полювання. Складаєтсья враження, що Валерія зараз залюбки б покуштувала і моєї крові, проте розуміє, що все, що з мене висмокче, поверне мені разом із своїм тілом. Мені стає її шкода. Гострим іклом неглибоко прокусую губу, цілую дружину. Вона пожадливо засмоктує слину змішану з кров’ю. Ну годі, вже, зараз знайдемо щось цікавіше, ніж канібалізм. Відчуваю, що збуджуюсь. Цього не можна допустити зараз, інакше прийдеться її нести.

Загострені почуття вампіра вказують мені на невеликий горбок. Від горбка чути тихе сопіння і бурчання. Ведмідь. Гм. Ось тобі і здобич, і притулок. Щоправда, з ним ще треба справитись. Дикі тварини, на відміну від свійських тварин і від людей, здатні опиратись погляду вампіра і не підставляють свої шиї добровільно. Слух і нюх у ведмедя не найкращі у лісі, зір також не надзвичайний, але підкрастись непоміченим практично неможливо. Що ж, у мене немає вибору. Або він, або Валерія. Тихенько спускаємось біля берлоги. Зблизька тварини не видно – вхід до печерки завалений гіллям із слідами великих пазурів. Треба бути обережним. Висаджую Валерію на верхівку сусіднього дерева, сам витягую меч і тихенько лечу до входу. Щось потривожило пазуристого. Напевне вітер доніс до його носа запах сталі мого меча. З глухим риком старий самітник вискочив з діри. Пазурі залишали на землі страшні сліди. Коли я викликав його згори, він став на задні лапи і погрозливо замахав передніми. Для перевірки швидкості реакції противника я кілька разів облетів навколо нього. Старий бурий ведмідь швиденько повертався, навіть намагався підскочити до мене. Маленькі злі очиці різко зиркали навколо. Швидкі і сильні передні лапи не давали мені підлетіти. Навіть удар мечем з дистанції наносити дуже небезпечно – кігті сильніші за сталь, він миттю мене роззброїть.

У роздумах над стратегією полювання на ведмедя я перетворився на велику набридливу муху – заходив зі всіх сторін, тикаючи в тварину мечем. Земля навколо, перепорпана кігтями моєї жертви помаленьку покривалась кров’ю. В один із критичних мометів Валерія згори скрикнула, попереджаючи мене. Цього було достатньо для самітника. Хижо вищиривши жовті ікла він поліз на дерево Валерії. Це був мій шанс. Усі чотири лапи супротивника були зайняті деревом. Наліт ззаду, різкий удар мечем – і все закінчено. Удар перебив хребет, не вбиваючи звіра. Кров повинна бути свіжою. Ведмідь упав з висоти кількох людських зростів. Від його туші застогнала земля. Усі жителі лісу, кого не збудив дикий рев страховиська тепер втікали хто куди. Я відчував тепло їхніх тіл, їхню життєву силу. Наразі вона мені не потрібна.

Нічне частування тривало половину ночі. Для Валерії це була перша кров жертви. Вона вся нею перемазалась з голови до п’ят. Очі її палали новим голодом. Я також довго смакував мою дичину. Звичайно, кров ведмедя не іде ні в яке порівняння із кров’ю молодої дівчини, але вона була густа, поживна, наливала тіло силою, притаманною своєму власнику. У новому голоді ми були взаємні. Серпик місяця освітлював фігурку дівчини, коли вона відірвалась від тварини. Весь її одяг був заляпаний кров’ю, і тому більше був не придатний для маскування її під людину. Одним різким рухом вона скинула залишки свого плаття, витерла ними кров з рук і губ, і відкинула в берлогу. Шелест дерев нагадав нашу першу зустріч, її панічний жах. Сьогодні вона вже не могла жити без мене. В цьому відчутті було кілька ноток – головна тема щастя від володіння, і легкий дисонансний мотивчик совісті. Ну що ж – таке життя, так ми збудовані. Час покаже, чим це все завершиться.

Валерія налетіла на мене, як буря, і ми покотились по траві, жорстоко пошарпаній кігтями звіра. Неподалік дзюрчав потічок. Не припиняючи борюкатись ми піднялись в повітря і полетіли на звук. Нам треба було помитись від землі і ведмежої крові. Потічок був нешироким і не глибоким, приблизно по пояс дорослому чоловікові. Нічне купання освіжило нас. Спочатку я купався в одязі, тільки без плаща, потім скинув його, переполоскав в річці, і миттєво висушив думкою. Валерія, яка ще до кінця не вміла користуватись силою змерзла. На її вампірській шкірі виступила звичайна гусяча шкіра. Поцілунком я вдихнув в неї вогонь. Вогонь перекотився по її тілу сильно розігрівши груди і стегна. Живіт, ноги і соски напружились. Не спіши, часу багато. Легкими коловими рухами розтираю її тіло. В руках відчуваю потоки енергії, які розслаблють одні її м’язи і напружують інші. Її тіло – інструмент, скрипка в моїх руках. Скрипка почала легко постогнувати, вигинаючи спину. Повільний, впевнений секс на грані зриву, тихі ласки, які замість того, щоб заспокоювати тільки збільшують напруження. Потужне завершення, маса вільної енергії. Цього разу забираю тільки невелику її частку, залишаючи решту Валерії. Їй потрібна буде ця сила для майбутніх випробувань.

Коли ми повернулись до берлоги, біля ведмедя крутилось кілька вовків. Я не став їх відганяти, просто підняв силою думки тварину і відкинув її подалі від нашого сховку. Вовки не нападали на нас, тому що ми їх не боялись, не проявляли агресії, а вони не були голодними.

На ложе я наламав думкою гілок із ближньої ялинки. Валерія уклала гілки жорстким деревом до низу, а пухнастими голочками догори. Весь цей розкіш ми накрили моїм цупким плащем. Невелика ялинка надійно замаскувала наш сховок від допитливого ока. Людей у цьому лісі ми не сподівались – люди бояться якихось виганадинх істот, які буцімто проживають тільки в цьому лісі. Ялинка на вході повинна була попередити нас про прихід якоїсь тварючки, по наше смачне м’ясо. Задоволені одне одим ми обнялись, загорнулись у плащ і віддались сну.