На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

СЛЬОЗИ ВІЛИ. Ліпейко.

Kрабаt, 10.01.2014 року



Ми їхали крізь непросвітню темінь нічного лісу. Як тільки поміж деревами зникло вікно просвіту дороги, літній вечір раптово перетворився у глупу ніч. І у тому просвіті ніби екраном забутого кіна засвітився вкутаний у туман висохлий ставок. Була якоюсь дивною та раптова переміна - ще зовсім от тільки здавалось всю долину аж до дальнього лісу над невидимою річкою засвічувало післязахідне небо з кружалом повного місяця що сходив над тим лісом. А тепер стемніло до чорноти в очах.

Віз, накладений сіном, залишився десь за поворотом, і тільки коні пирхали стиха, ніби перемовляючись, невідь яким чином при тому знаходячи дорогу у пітьмі. Воно то й слід було чекати якоїсь пригоди ще з полудня. Здалося бабі те сіно. Вже з самого ранку бу-бу-бу, бу-бу-бу… Ніби ми відпочивали, а не правили порушений кабанчиком піл старого прихиленого до хліву сажу.

- Хтіла, бабо, – маєш сіна. – Чи те ні вчулося, чи то справді буркнув якось беззлобно дід, з’їзжаючи на дупі додолу по тому сіну як з снігової гірки.

Дід щось сопів там внизу в темноті, а я намагався не думати про набридливих комарів і розмірковував, що напевне накрились мідним тазом сьогоднішні танці у клубі, і рудокоса Ганька так і не дочекається свого кавалєра.

- Злазь , синуньо, приїхали,- почув голос діда. Він от так називав мене не за іменем, ні онуком...а тим таким теплим і незвичним "синуньо"...

Те, що «приїхали», то було зрозуміло ще як віз не знайшов дороги слідом за кіньми. Але знайшов таки свій пеньок, підтвердивши фатальну знахідку зловісним моторошним хрустом. Десь там знизу і зліва. Ніби ламалася спіймана переднім колесом згризена добіла хутірськими собаками і кинута теляча кістка.

Поки я приземлявся на напівзігнуті ноги, дід вже випряг коні. І за тим став підсаджувати мене на спину гнідій кобилці. Сам же крекчучи і стогнучи сідлав жеребчика. Дід наш знатний був «кавалерист». Розказували тітки, що у війну, як прийшла з Вовчака чота хлопців для «мобілізації», старшина тої чоти наказав: будете , дядьку, у "кавалерії"… Дід одягнув таки завеликого (меншого не знайшлося) одностроя, мовчки закинув за спину трофейного карабіна і довго обходив коня, ніби вперше того коня бачив.…а як всівся верхи, то хлопці тільки й реготнули :

- Ну, дядьку! "Кавалєріст" з вас, як з гімна куля.

У тій подорожі крізь нічний ліс було щось ірреальне і фантасмагоричне. Я лише ногами тримався вгодованого крупу кобилки (хоч сідниці таки муляло) і тільки часом прихвачував правою рукою гриву. Ліву ж протягував в темноту, щоб не нарватися лицем, а надто очима, у тій чорноті ночі на випадкову гілку. Втім очі що були, що не були – все одно не бачили зовсім ніц. І тільки світ колихався втакт конячій ході. Як ті коні чули дорогу - одному Богу відомо. Бо от ми не чули нічого, цілком довіривши свою дурну подорож тому конячому чуттю… Той дивний стан невагомості вже потім я переживав лише у сні, як снилось, що літаю. Листя раптом спереду і зверху зашелестіло і на нас рясно закрапотів ніби свіжий дощ, аж дивно стало звідки той дощ мав би взятися. Бо ні хмарки, ні вітру от ще зовсім тільки-що і не намічалося.

- Віли плачуть…- сказав із темноти дід…помовчав і додав- десь там нагорі мають ховатися - у верхах горішини. Добра тута горішина. І горіхів рясно.

Дід наш був начитаний. І любив час від часу вставити якесь нетутешнє словечко, чим неодмінно викликав бабину колючу насмішку.Баба ж зовсім і неписьменна була. І в тому полягав їх одвічний культорологічний конфлікт.

- Діду…а чому віли а не русалки?…І чому плачуть? - запитав у темноти я.

- Нук… Віли…то так моя мати - твоя прабабця казали. Десь почули. Може як ходила до пана на поле льон брати, щоб якого рубля заробити. Ще при царі...чи вже при австріяках?.

Дід задумався.Чи то був справді дідів спогад, чи приказка, я так і не зрозумів,бо по щоках зашелестіло мокре листя і від дивного звуку…ну зовсім як плач дитини-недоростка, затремтіли кущі ліщини. Коні схрапнули і стишились стрижучи вухами ніби стережучись чогось…

- Діду…то теж віли? – Запитав я. Так, щось аж моторошно стало.

- Та нє,- відповів ніби роздумуючи дід, – то не віли. То Ліпейко плаче.

- Ліпейко? – перепитав я. – А хто то є Ліпейко? І з якого горя той Ліпейко плаче? В лісі…Серед ночі.

- Ліпейко? – він і є – Ліпейко.- Знову після паузи сказав дід, підбадьоривши ногами коня. Кобилка ж, мов прив'язана, поспішила услід.

І дід став розказувати, що як був на станції лісосклад, робив там в конторі такий собі дядько…- трохи "тю". Топив груби по кімнатах і сторожів підміняв, як хто немав як, чи ще що. Аж привезли тоді у касу десь після снігів…вже як закінчували ліс звозити після зимової вирубки, цілий мішок грошей на зарплату. Вже невідомо як, але до вечора зарплату чомусь так і не видали. Тільки зранку ті гроші пропали. От "пропали". Звісно, що самі пропасти не могли - не курчата ж. Хтось вкрав. Як би гроші пропали самі? Тільки замок на касі зламаний не був. Значить хтось відкрив. Але з грішми пропав і Ліпейко. То зразу подумали на нього - стали скрізь шукати. "Участковий" звісно. Робітників навіть з роботи зняли для пошуків. А що дома "злодія" не застали, то найперше стаоли шукати в лісі. Бо там і дорога в сусідній район - аж за лісом сільце таке - Попівка. То в тому селі жили Ліпейкова рідня. До райцентру остереглися відразу повідомити за підмого - побоялись розголосу. Тільки якраз тої ночі сталась буря.Так лісом позавалювало і стежки і дороги. Ялини навіть з корінням повиривало. Але Ліпейка все ж і не знайшли. Тільки ліпейкові чоботи…Може втонув десь у болоті чи трясовині. А мішок з грішми знайшли. Ну не мішок…тільки півмішка. Решту порозносило вітром по лісу. Де там все вишукати. На тому справу і зам’яли. Тільки після того за якийсь час, якраз після Трійці, стали чути по лісу якийсь плач.От як тільки місяць уповні, то так і ходить,ходить. І все плаче і стогне. Напасть просто якась. Стали баби по селу казати : Ліпейко плаче. Гроші лісом шукає. І не знаходить. Дід тут і замовк…

Ми знову їхали по ночі. І раптом аж мурашки по хребту – наче рука яка ляснула по шиї, приклеївши ніби як мокрий листок. Я зібгав той листок у жменю, та так вже й не розмикав аж додому. Навіть як виїхали з лісу, і знову ніч відступила. А вже аж дома розкрив долоню і, розправивши, розгледів. То був зовсім і не ліщиновий листок. Лише мокрий папірець. Стара вилиняла банкнота дореформених радянських рублів. Тисяча.

Читати коментарі (6)
Рейтинг Оцінили Переглянули
11 Настя Марчук , Чарівні Блохи Святого Антонія , Bakuran , VAVILON , Шон Маклех , Neti-Tel , Taras Demko , Даринка Снігур , polishuchka , Роман Миронов , Гаврилишин Наталія. 412
( написати коментар )
Настя Марчук
2014-01-10 10:59:12

Терезка 2)))

(відповісти)
Neti-Tel
2014-01-10 18:55:20

Класно. мій тато знав безліч таких історій, майже Гоголівських, ще й досі мені щось розказує, як приїжджаю...

але дивно, що в мене ніколи не було страху в нічному лісі, коли з друзями ходила по горах,

хоча там багато було незрозумілих випадків, майже містичних :)

дуже гарна мова у вашому оповіданні, сподобалося.

 

(відповісти)
Kрабаt
2014-01-10 19:20:24

Офф...Бачте , Олю...Там справді нема чого боятися...окрім людей...Але...Вам доводилось зустрічати в дикій природі скажем гадюку?...та тваринка якомога швидше намагається зникнути...та і взагалі якщо і попадає в поле зору, то скоріше за все випадково. Але от у мене ...навіть передчуття зустрічі...викликає підсвідомий...просто тваринний  жах...Не скажу, що часто ставав свідком містичного та ще щоб жахливе було...але все ж...навіть трагічного.

(відповісти)
polishuchka
2014-01-11 11:23:25

От і я завжди так казала - нема чого боятися, окрім людей. Хоча   коли мені було десь 12-13 років я сама "бачила", як уночі рухались кущі верболозу на високому березі Горині, де ми ночували просто на сіні з однокласниками і вчителем фізики у поході. Показала подрузі - вона теж побачила, що рухаються. А Учитель (Царство йому Небесне) сказав - підійдіть до них ближче і переконайтесь. І ми пішли... Було дуже страшно, але переконались - звичайні кущі. Дотепер згадую, коли іноді стає страшно у темряві.

(відповісти)
Kрабаt
2014-01-11 11:36:42

Правда ще є різновид нічних жахів - сни-жахи...Отут є де втомленій уяві розгулятись...)

(відповісти)
Гаврилишин Наталія
2014-08-13 16:33:11
Люблю такі твори : загадкові, наче просочені легким страхом перед потойбічним. Дуже сподобалось
(відповісти)
( написати коментар )