На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Так зробив би кожен

Фома Пугаляк, 16.01.2014 року



____________________________________ в подяку Н.М.

Так би зробив кожен. Іван терпляче очікував, коли врешті слони перебіжать дорогу і зелене світло сповістить про те, що великим клаповухим ссавцям дорога закрита, а він, натомість, має повне право перейти, та чого там перейти – перебігти на інший бік регульованого перехрестя. Спочатку Іван, було, хотів проскочити, однак світлофор заплющив для пішоходів зелене око і віщував дорогу слонам, тому вагання перемогли і хлопець вирішив перечекати. Зрештою, те, що вибір було зроблено правильно, може підтвердити кожен, хто хоч раз ввічливо пропускав слонів на червоне на перехресті Стрийська-Наукова, а, отже, чітко дотримувався правил дорожнього руху. Слони бігли і бігли, важко тупотіли, не звертаючи уваги на Івана, що, втім, було цілком справедливо, адже на те вони і слони, щоб не робити з мухи собі подібних.

Але в тому слонячому русі був і прекрасний момент – Іван встиг зауважити, що слони рухалися, по-перше, за правилами дорожнього руху і, по-друге, без жодного керманича – це означало, що вони таки достатньо розумні істоти і канал «Діскавері» міг записати собі у групу вірних фанів і цього споглядача феєричного дійства, що солодко пахло спеціями і таємницями природи. Слонячий затор помалу розсмоктувався, хоча, як видавалося раніше, вухам і циліндричним ногам кінця-краю нема – однак сірі індійські тварюки не збавляли темпу і вписалися у часовий проміжок, треба визнати достатньо вчасно, якраз коли на другому березі асфальтованого Гангу заблискотіло зелене світло. Перебігаючи дорогу, Іван провів зачарованим поглядом слонячу групу, котра зараз чітким клином рухалася двома смугами рівномірно за горизонт у північному напрямку і у нього навіть заблискотіла мала і тремка сльозина – власне та, котра з’являється, коли навіть не купуючи квиток і телекамеру, виграєш лотерею в матінки природи і вона робить тебе споглядачем своїх прекрасних таїнств. Однак хлопець шмигнув носом і сльоза пропала – зараз йому було не до цього, його напрям, хоча й східний, до слова, більш символічний, також обіцяв перерости в таїнство, адже його гнала за горизонт набагато сильніша річ, аніж міграційні процеси в найбільших ссавців, - те, що притаманне виключно двоногим ссавцям з виду гомо сапієнс, а саме – кохання.

Тут треба сказати, що герой цього оповідання належить до тієї особливої групи людей, котра завжди повинна бути закоханою – починаючи від статевої зрілості і закінчуючи гонореєю, - перехідним вимпелом, ввічливо і, головне, безкоштовно подарованим черговою коханкою останній дружині. Ну, але це попереду – Іванові на цей момент двадцять чотири роки і його гормони вільно кружляють сутулим, дещо повнуватим тілом, розбризкуючись разом зі слиною та вибитими зубами на черговому лицарському поєдинку за даму серця і частково передислоковуючись з потом у шкарпетки виробництва Житомирської панчішної фабрики. (Зрештою, я в своїх оповіданнях вбив та покалічив чимало персонажів, тому це оповідання не міститиме ні насильства, ні тим більше, шкарпеток з характерним гормональним амбре).

Саме через свою особливість Іван завжди сміливо, не червоніючи і не віднікуючись, міг щиро та впевнено кому завгодно відповісти на запитання, котре в його віці з’являється частіше, аніж прищі на обличчі – в тебе є дівчина? Хоча треба віддати належне, що, як правило, дуже подобається дівчатам – якщо він закохувався, то таки по вуха – мови про наступну пасію, допоки в нього була та, котра за певний час зникала за горизонтом, як ключ індійських слонів внизу по Стрийській, не було – дівчат він намагався не кидати, натомість сам, коли приходила пора розставання, тяжко видихав, клав її досьє в папку до інших схожих документів і за часовий проміжок, рівний двом новим прищам на обличчі, в примусовому порядку закохувався в іншу, як, скажімо, в сьогоднішню пасію.

Її досьє він знав в загальних рисах: в частині сім’я значилося «старший брат (військовий, капітан), молодший брат (студент Поліграфу, економіка), батько (столяр, муляр, штукатур, заробітки), мати (домогосподарка, колишній бухгалтер якоїсь фабрики), собака (ротвейлер, спокійний, має бзіка на пункті кішок), акваріумні рибки (5 шт., періодично 1-2 здихають – можливо подарунок колись)». Хобі – «музика (під настрій, в основному легка і танцювальна), танці (латиноамериканські – мумба!, самбо), поезія (віршики про природу і втрачене кохання!)». Жарти – «нічого вульгарного та дитячого». Стислий переказ спілкування: «робота, відпочинок, подорожі, флірт, частково спорт, трішечки політики, компліменти щодо душевних якостей та розуму».

Насправді детально вивчати досьє Іван не збирався, адже намагався дотримуватися розумної думки Святого Епіфанія – знання примножує скорботу. Сам факт того, що ця думка належить не єпископу з Кіпру, а насправді міститься в книзі Еклезіяста може бути зайвим підтвердженням чистоти помислів і відданості цій нехитрій формулі поведінки. Читач вже, очевидно, здогадався, що відсутність графи «вигляд» свідчить про те, що Іван своєї пасії не бачив, на відміну від слонів, подумалось, а, отже, це було достатньо популярне сьогодні кохання по Інтернету, в тенета якого потрапляє мало не кожен третій користувач соціальних мереж. З другого боку, відсутність її фотографій у профілі була ймовірною ознакою того, що дівчина сором’язлива і, можливо, не топ-модель, що збільшувало шанси Івана здобути кохання розумного дівчати з такою гарною і чуттєвою душею. Ця остання цитата була дрібно написана кульковою ручкою на правій руці хлопця і, біжучи до своєї Інтернет-діви, час від часу зиркав на напис, намагаючись вирізати в пам’яті місце на вибраний і обдуманий комплімент.

Іншою особливістю героя була наявність виробленої схеми початку стосунків з майбутніми коханими. Для початку використовувалося досьє, адже зав’язати розмову в реалі часом буває доволі складно, а короткі переформульовані витяги з розмов та антураж, створений попередньо відібраними жартами - достатньо хороший спосіб розкрутити маховик любові.

Другим кроком була розмова про дитинство – також безпрограшний варіант – шукати спільні речі та спостереження в швидких кольорових потоках років, меланхолійно і показово усміхатися всередину себе, перебивати одне одного навзаєм, несподівано зауважити, що тримаєте одного за руки і, знайшовши можливі місця перетину в часі і просторі, тихо сказати, дивлячись у вічі співрозмовниці, очі якої на той момент повинні випромінювати тепло і розуміння, що, можливо, йдучи за руку з батьками, будучи ще малими і щасливими шибайголовами, бачили одне одного, перетиналися поглядами, не знаючи, що колись зустрінемося. Іван знав, що тут головне не переборщити з дитячістю, адже після таких звірянь та сповідей головне – не дати розкиснути співрозмовниці, зафіксувати момент й або самому висловити банальність на зразок «відчуваю, неначе ми знаємо одне одного дуже давно», або ж, що краще, дати цю бздуру висловити самій обраниці, мовчазно усміхнувшись і повільно кивнути головою, бальзамовано (мається на увазі екзальтовано, але не забуваймо про Еклезіяста) заплющивши при цьому очі.

Третім кроком була, як це не дивно, шокова терапія, звісно ж, не без компліментів та чаю з лимоном. Тут можна сперечатися, але такий незвичний крок, як розповіді та розпитування щодо поняття «рай» часто приносили плоди. У Івана була своє уявлення стосовно цього поняття. Назвати його унікальним важко, адже серед усіх можливих думок про рай у людей виокремлюються лише кілька стійких, не беручи до уваги атеїстів, юристів, політиків та страхових агентів, у яких через відсутність потреби, іноді це поняття збоїть і потребує персональних уточнень. Продовжуючи стосовно Іванового раю, можна окреслити кілька загальних рис.

По-перше, це має бути персональний рай – без інших мешканців, котрий зрідка за бажання може перетинатися, зливатися, як хмари, з раєм іншої людини, скажімо гіпотетично, з раєм його коханої, друзів, родичів.

По-друге, його вигляд мешканець має визначати сам, інакше навіщо у всіх конституціях говорять про права, якщо на тому світі він однаковий для всіх і більше скидається на світлий комунізм, аніж на демократію, даровану Богом та прийнятою народною волею?

По-третє, в раю можна буде грішити, бо якщо ні, то чим же він відрізнятиметься від земного життя, яке в ключі багатьох релігій є випробувальним терміном? Себто в раю можна буде проводити оргії, бити по писку всіх, кого захочеш, врешті-решт вживати наркотики.

Цей висновок Іван, як правило, не озвучував, оскільки для більшості дівчат і самої згадки про рай вистачало для того, щоб прийти до тями і, скептично усміхаючись, замислитися, чи, бува, не свідок когось чи чогось цей хлопець, а може хворіє, а може на голову або й гірше. Сьогодні, коли Івана так нагло кинула його гіпотетична кохана, не прийшовши на першу зустріч, хлопець таки озвучив цей висновок перед випадковою співрозмовницею, яка підсіла до його столика, коли той, вже добряче хильнувши, обдумував кого визначити наступною коханою. Після уточненого Іванового «по-третє» співрозмовниця легко примружила зелені очі і тихо запитала, мовляв, в тебе є?

У Івана було. Дві пігулки, колись принесені його другом Льошею, мігрували його кімнатою не згірш слонів по Стрийській. Важко визначити, чи хлопець переховував їх від себе, чи від теоретичного обшуку, який могли б здійснити міліціянти райвідділку, котрі стають людині особливо неприємними та підозрілими, коли у тебе «є», але іноді Іван сам не знав де цього разу він знайде ці таблетки, які не вписувалися в його світогляд, чи краще сказати, райогляд, точніше кажучи, перепустки туди, тому ніколи не пробував вживати чогось схожого, ба, не кажучи вже і про легші засоби мандрівок гіперпростором, чи, якщо кого може не вставляє, казав Льоша, таке теж буває, то хоча б визначення меж реальності зсередини, не виходячи назовні.

Дівча, очевидно, мало Еклезіяста в одному місці і висловило думку, що у співрозмовника мила компіляція з різних релігій, а перша частина побудови раю, дуже схоже, описана, наприклад, у «Милих костях» Еліс Сіболд, на це навіть можна подивитися у фільмі, але для цього, звісно, варто таки дещо розширити світогляд сторонніми засобами. Сказати, що Івана це збентежило – це те саме, що стверджувати буцім слони не мігрують на північ, тому під впливом інтриги та милого погляду скорботної співрозмовниці, хлопець вирішив таки подивитися з нею цей фільм, принагідно відтягнути часовий проміжок, рівний появі двох нових прищів на обличчі. Оскільки мобільний телефон було надійно забуто вдома (що страшенно дратувало Івана і наводило на солодку думку, що, може, гіпотетична кохана, котра його сьогодні розвела, насправді і не розвела, лише не зовсім зрозуміла місце зустрічі), то відмазатися малим канабіс-грішком, чорт з ним, з тим раєм, який можна було пробити в того ж Льоші, аж ніяк не виходило.

Коли появу прищів було відтягнено у часі і миле дівча у його, Івановій, футболці дефілювало кімнатою, спостерігаючи початок фільму та вигини простору і шпарин підлоги, спровоковані таблеткою, телефон нагадав про себе. Хлопець витягнув його з-під купи одягу, який невідь-звідки утворився на письмовому столі. Літери з СМС на екрані телефону приємно і плавно вихилялися, скакали по рядках, неслухняно створювали нові слова і фрази, губили порядок і переливалися барвами, безпрецедентно втікали за межі екрану та переходили одна в одну. Титанічними зусиллями Іванові вдалося відірватися від споглядання загальної картини, яка добряче забавляла, виштовхуючи саму суть послання на задній план.

Хлопцеві вдалося виокремити зміст від форми. Сам зміст, кажучи чесно, давав надію від Надії – цей каламбур вже кілька днів сидів у голові – дівчину, котра його сьогодні бортанула звати саме так і саме такий підпис з незнайомого номера в СМС оголошував, що тендер таки не закритий, мовляв, вибач, мені вкрали телефон, хтось там потребував допомоги, бла-бла-бла, дуже прикро, що не змогла з тобою зустрітися, якщо ти не образився, то приходь на Сихів за годину, маю надію, що ти не образився, бла-бла-бла, чи то на вулицю Антоновича, чи то на Давиденка, за номером чи то 18, чи то 10, було вкрай важко сказати – нуль пульсував, перетворювався у вісімку, вісімка втрачала перемичку, роздувалася назад у нуль, одиниця лише підскакувала і не мала наміру змінювати форму, тим самим вселяючи хоча б якусь надію на вдалий початок запланованого кохання. Іван вирішив дати останній шанс Надії і, вдягнувшись нашвидкуруч, забувши про скорботне дівча, телефон, рай та пізній час, вибіг на вулицю. За десять хвилин таки мусив зупинитися, добігаючи до перехрестя Стрийської-Наукової, оскільки світлофор якраз замкнув зелене око, даючи тим самим знак, що слони, які до цього часу слухняно очікували, зрідка тупочучи циліндричними сірими ногами та створюючи легенький вітерець вухами, прямуючи, мабуть, зі Стрия чи Моршина, мусили продовжити свою ходу на північ – Іван розумів, що на природу не можна ображатися, більше того, коли мова йде про такі рідкісні матерії, як міграція слонів.

Теплий подих у вухо привів його до тями. Скорботна дівчина полегшено зітхнула і знесилено прилягла поруч:

- Я думала, що ти вже тю-тю.

- Та не зовсім, - почухав голову, яка боліла так, наче на неї наступив слон, відповів, після чого, спершись руками на підлогу, додав, - я довго був у відключці?

- Хвилин двадцять… сорі, але я не могла чимось допомогти, бо навколо тебе був вогонь, страшенно боюся вогню.

- Зрозуміло, - знову почухав голову, - ти взагалі часто таким балуєшся?

- Перший раз, ніколи нічого не пробувала - кліпнула, навперемін червоним і зеленим оком дівчина, - тут до тебе СМС від якогось Альоші прийшло три хвилини тому.

Іван мотнув головою і, перевіривши, що з очима дівчини і з ним самим все гаразд, взяв телефон в руки. Літери, намертво прикріплені до екрану, вже не бігали, не змінювали кольору та форми, натомість чітко вказували на винуватця свята – «Ну як я тебе розвів з Надєждою, старий? Ти реально повівся)». Але чогось бракувало, якась деталь не вкладалася в Івановій голові. Лише за кілька секунд він зрозумів чого тут не вистачає – слонів. Слони і справді були – на моніторі комп’ютера закінчувався запис передачі з каналу «Діскавері» – очевидно, дівча, зрозумівши, що хлопець намертво вирубався, а допомогти йому через вогняне коло все одно не вдасться, постановила перечекати поки автодафе мине, вимкнула «Милі кості» і вирішила подивитися, що ж діється в Африці. Власне це і не вкладалося в схему - слони то не індійські! Малою зграйкою, як корови з пасовища, помахуючи хвостами, африканські слони йшли на захід, прямо на три чверті червоного сонця, зовсім не зважаючи на правила дорожнього руху та явну любов кінооператора до вестернів, адже Епіфаній (знову ж таки) мав рацію – знання породжує скорботу.

- Знаєш, я тут подумала про слонів – нещасні тварини, - дівчина перебила Іванові роздуми, - ти в курсі, що вони не можуть скакати? Ні на футбол піти, ні…

- Авжеж, - погодився той, і, міцно обійнявши дівчину, приліг з нею на долівку.

Двійко людей лежали на підлозі і мовчки зачаровано дивилися, як слони повільно розчиняються в сонці.

Читати коментарі (8)
Рейтинг Оцінили Переглянули
12 Максим , Чарівні Блохи Святого Антонія , Настя Марчук , Neti-Tel , Елен Тен , Катерина Ляшевська , Шон Маклех , Антон Ракута , o_0 , Окайда , Гевал , Арні , Іванна Вишневська , Кориця. 697
( написати коментар )
Neti-Tel
2014-01-16 20:58:42

уфф... важко осіліть стільки тексту :) але сподобалося

(відповісти)
Шон Маклех
2014-01-17 00:34:53

Який медитативний твір! Подорож у глибини сокровенного та метафізичного. Дуже сподобалось.

(відповісти)
Антон Ракута
2014-01-17 23:03:59

потужно, Фомо, сподобалось!

(відповісти)
Фома Пугаляк
2014-01-17 23:17:46

речення не надто довгі?

(відповісти)
Антон Ракута
2014-01-18 00:12:47

все гаразд - побудова, сюжет, викладення. Дисонансів, перебільшень не помітив. Мова смачна.

(відповісти)
o_0
2014-01-18 00:19:18

Так довго вичікував, щоб запостити)

(відповісти)
Фома Пугаляк
2014-01-18 00:31:41

насамперед дякую за поміч в редактурі.

чекав поки втретє побачу в неті слонів. ото побачив та й закинув.

(відповісти)
( написати коментар )