Прохід під сценою

***

Це прохід попід сценою, друже. Тут дуже хріново.

Не сезон, щойно йде підготовка, всюди стоять риштування.

Чи вистава, чи тільки її репетиція – світло однак червоне.

Там іде якась мулька – не заздрю тим, хто це бачить із залу.

Цей театр спопсів остаточно. Цоколь і перший поверх

Ще подекуди чудом зберіг свій питомий зелений колір.

В сіризні коридору світять червоні букви таблиці:

Обережно, не заважайте ходові дійства, прямуйте під сцену.

У підвалі на кожному кроці товсті підпори.

Кам’яна долівка пускає зайчики лун діалогів.

Голоси – наче мавпячий лепет. На сцені знову якісь невідомі.

Чи приїжджі, чи, може, невчасно дали до друку афіші.

Зверху сваряться – певно, триває агон між Пустим і Порожнім.

Полиняла імпровізація, все на грані повтору.

Призабуті репліки поспіль стократно товчуть, наче тору,

Безуспішно шукаючи зчеплень іще не відчитаних сенсів.

Пробігають підмостками. Шурхотять пожовклим батистом.

Затоновують зморшки на фразах невдалим жартом.

Перезрілі сюжети латають вуличним сленгом.

Добрий тон – співгравця хлясконути по задньому місцю.

Бенефіс не вселяє довіри. Квіти в кошиках штучні.

На полупаних стінах курильні осіла кіптява кризи.

Примадонни давно стусувались. Герої й коханці – за ними.

Режисер ледве зводить кінці з кінцями вже після прем’єри.

Хтось недавно хотів перейти по сцені, проскочити швидко.

Не пустили; він довго петляв за кулісами, темрява – виколи око.

Тут відкрито бар лишень для своїх. Ця тусовка закрита

Герметично, як банка квашених помідорів.

Хай ще трохи побавляться в блягу. Ми по роботі.

З-попід сцени вилазимо, ще непомітні й дивакуваті,

Вестибюль на хвилину осліплює світлом вікон,

Ми поволі відходимо й піднімаємось сходами вгору...

ІІ

***

Ти тримався ще стійко й цідив: - Отак-то.

Думав, дешево дамся… дурний пігмей…

Супротивник намарно шукав контакту

Із двосічним холодом цих очей.

У вузьких зіницях – нервова увага.

Колихається грунт, неначе батут.

- Ти втомився, мій сину. І мучить спрага.

- - Не до вас я питиму і не тут!

Та рука несвідомо шукає опори.

І вуста поблідли, наче папір.

Певно, просто гарячка. Від ранку хворий.

Надто звик до пера. Відвик од рапір.

Це склепіння бога на нас окошилось.

Час підпори звалив, неначе Самсон.

Мовчки захист розкрий: не треба, звершилось.

Все: і помста, й відхід із міфу у сон.

Це стемніння навколо смерті подібно.

Решту трупів замовчить старий архів.

Не вели оспівати: все, не потрібно.

Тут брехня на престолі. Ти зрозумів.

***

Це тіло, вщерть просякле водою

За десять буряних днів,

З ранковим бризом рушить додому,

На землю, до берегів.

Доправить з вітром останки трупні

Утихлий вал перемін.

Хтось думав: ваші тендітні ступні

Не витримають колін.

Волосся злиплось. Пасма побляклі.

Сорочка злізла з плечей.

Веселка світу, дивні міраклі,

Уже потойбіч очей.

Зелена рінь налягла на груди.

В цім світі смерть лиш одна

Суди змиває і пересуди,

І пам’ять, і імена.

Опісля бурі таке затишшя,

Дрімотна вільгість в’язка.

По світлій гладі щось слабко пише

Безвольна ваша рука.

Стікає світлом бездонна стеля

З її зірками всіма –

Так близько небо, безумцю Шеллі,

І бог, якого нема…