Кавові зерна

Відьмак приходив опівночі…

якби не знала хто він,

то просто би думала:

так, перехожий…

Здибались о першій…

ішов повільно по сходах,

тихенько,

неначе злодій…

Темніший за ніч, аж чорний…

просто сумний чоловік:

жалівся, що кавові зерна

неначе мертві – не сходять…

Закоханий був у жінку…

а добра і гарна була,

але зареклася («столична хвойда!»)

злягатися з ним якщо…

Ті зерна «трикляті» не вродять…

вже що він там не робив:

і зілля варив, і хату обкурював ладаном

і дулі їм тицяв – аж наче здурів!...

По хаті бігав собакою… А ніц!!!

сидять у землі… прокляті –

а він же якоїсь лихої мами

приходить щоночі до мене і тихо так:

«А може це ти, Жінко?...»

ой, чоловіче! (кажу йому)

як здається, то хрестяться тричі -

А він мені пошшшепки:

«не зарікайся…»

«не зарікайся…»

«не зарікайся…»