Реквієм журавлями

1.

Ми зводимо вівтарі.

Ми палимо фіміами.

Сузір`я старі-старі

Горять і вмирають з нами.

І тлієм з останніх сил

Жертовним опалим листом.

А вітер розвіє пил

Свистом.

А дим сизо-сіро, просинню,

Клубочиться над полями.

Ваш вихід, маестро осене!

Реквієм журавлями.

2.

А восени я згадую тебе,

І шелестять барвистих згадок жмутки.

Весною не до того, а тепер

Ворожу на пелюстках незабудки.

Ці спогади не витре жоден час –

Яскраві барви з присмаком цикути.

Не зовсім правда – те, що було в нас –

А тільки те, що в нас могло би бути.

А хочеш правди? Жодних «нас» не було.

Не любиш-любиш… Втім, яка різниця?

Барвисті згадки сірого минулого –

Така безжально-синя птиця.

А в`яла осінь струшує листки,

А я ворушу спогади мажорні,

І тихо облітають пелюстки.

Барвисто-сірі. Синьо-чорні.

3.

Тремтять дороги. Колія кричить

Шалілими колесами вагону.

Цей потяг мчить.

Метал скавчить,

Звіряючи жалі перону.

Перон мовчить.

Він бачив все, він пережив війну.

У зморшках колій застигає час.

Цей потяг – що? Півспалахом війнув

І згас.

А ніч як фатум. Ліхтарі ячать.

Всі люди розбрелися: хто?.. куди?..

Перони знають, та вони мовчать,

Набравши в рот печалі, як води.

4.

І тільки в пору падолисту,

Як сни шурхочуть криноліном,

Уперше бачиш ясно й чисто:

Усе це - тлінне.

Нас сотні тисяч. Нас мільйони.

Мурашник. Рій. І стоголосся.

Світ спить, а ми – його міньйони –

Йому снимося.

Ми пройдем тінями від тіні,

Недолюбивши, не пізнавши,

В холодні подихи осінні

Впавши.

Минають бачення пророків.

Усе забуте. Все поснуло.

І через сотні тисяч років

Ми скажем:

Було.