На першу сторінку
 
РеєстраціяЗайтиВідновити доступ
ЛітКлуб лого
всі твори проза поезія інше рецензії форум автор

Вітряк Надії

Апальков Олександр, 02.07.2014 року



Надя дивилася в небо. Воно летіло.

Щаслива своєю небесною провиною, Надя вслухувалася в себе.

Ось воно диво. Добре, що вона йому довірилася.

«Я мов блаженна, — думала вона, — втім, боже, як мені солодко. І жоден гад не бачив. Ось тільки капелюшки соняшників дивляться. Але ласкаво. Хоч і заздрісно. Як пахнуть. От так би лежати до самої смерті. І нічим не ділитися. Ні з ким».

Як мало, здавалося, було світлих днів в її житті. За всі двадцять років.

Всі ці роки її вчили. Направляли. Опікали.

І вона була слухняна. І вдячна. Проте якими рівними і сірими були ті роки. Тепер кінець. Все, досить. На волю. Вона видихнула свою колишню душу в небо.

Євграф стежив за небом теж. Воно здавалося йому морем. І його, Євграфа, несе вітер, мов павука на власному рваному павутинні.

Аж ось він подумав про Надю; про те, що і раніше були красиві жінки. Сотні років назад. Тисячі. І навіть його тітка в молодості, така схожа на Надю обличчям. По старій фотографії.

Але минули роки. Відлетіла за ними молодість. Краса розчинилася, як он та хмаринка…

А якщо так, то треба хапати все, що дає життя. Все! Красиве і дивовижне! Не брати, — дбайливо і обережно, — а хапати. Саме хапати і насолоджуватися. Адже я ж нічого не краду. Ні в кого. Я хапаю.

Як там у Висоцкого: «Зазіваєшся — він хвать, і тікать...»

Смішно і дрібно. У мене — хвать і давай її м'ять. Цінувати потрібно дари життя. Поки молодий. А там — що Бог дасть. Бо ніхто не загляне в книгу долі.

Звук скрипучих залишків вітряка. Ось що давно хотіла почути душа Наді. Подумати тільки. Вона бачила цей вітряк тисячі разів. Ходила поряд. Бувала неподалік. І ніколи не думала, що саме тут вона відчує своє щастя. Щастя, як давно заслужену броню від усіляких образ і кривдників. Як порятунок від відчаю.

Їй здалося, що вітряк дихає. Що він став живою істотою. Ніжно-улюбленим і єдиним свідком. Її тихого і божевільного вінця.

Ось воно, щастя.

Вона могла виразити його лише диханням. Хотілося запалити свічки всім богам. І навіть язичницьким. Вітру, який розтинав її руки. Підняті до неба.

«Я, немов вітер, — думав Євграф, — який лише шалено дме навколо. Крутить загублені вітряки. Тріпає змучене надією волосся жінок, що мені зустрілися. Та колише головки незрілих соняшників. Навіщо? Навіщо я звадив її. Дав їй надію. Адже нічого ж у неї не буде. Окрім страждань і пам'яті».

Здавалося, земля зітхнула разом з ним. Співчутливо і тривожно.

Стулити б очі. Заткнути б вуха. Навік. І зникнути туманом. Холодним і байдужим.

Читати коментарі (0)
Рейтинг Оцінили Переглянули
1 Катерина Ляшевська. 356
( написати коментар )